Ну ось, бачиш, все наче й добре. Ми вибороли кубок. Наче нічого особливого, але здається, що це початок чогось нового. А якби хтось допоміг мені, ну, можливо, не обов’язково допомагати, але хоча б не заважав, то все могло би бути ще краще. Адже отримав я бутси, я тут про всіляке незначне, але знаєш, все одно це тішить, і для мене бутси набагато важливіші за кубок. А коли б я ще мав і м’яч, міг би тренуватися додатково, тоді став би найкращим. Я чомусь вважав, що коли б я був гарним гравцем і досяг бажаного, то не лише мені було б добре, але й всім довкола теж. Чи не так? Можливо, що навіть і тобі. Не знаю щодо різної музики, але я вважаю, що спорт робить людей кращими. Позаяк коли порівнювати, що робить з людьми стирчання на базарі й спорт, все просто очевидно. У спорті маєш всього досягнути сам. І добросовісно. Отож якщо ти – найкращий, то так і є. А на базарі все тримається на тому, хто кого ошукає. Я ж, по суті, не бажаю нікому зла, хіба би інший наїхав на мене. А вся ця крутизна… Ти ж розумієш, звичайно, що розумієш, крутизна – це такий маскарад, бо по-іншому просто гаплик, тебе розтопчуть, познущаються, а мені це не подобається. Тому я й тримаю круту позу і ходу. Але саме по собі це ж не зло. Мені багато не потрібно, бутси в мене вже є. Між іншим, дякую. Потрібен ще який-небудь музичний центр. А ще, знаєш, було б добре, щоб з тою Монікою якось налагодилося… Та й усе. Моє життя було б спокійним, умиротвореним, і я міг би ходити до костелу щонеділі. У ті дні, коли немає змагань, або хоча б після змагань, як сьогодні.

Навіть не знаю, з ким у костелі розмовляю, ніби сам зі собою, але коли сідаю і починаю роздумувати про те, як живу, то в результаті виходить, що треба все розкласти по-іншому. Здається, ніби дивишся на себе сам з боку. Багато фігні відпадає і бачиш головні речі.

Я повернувся додому і вперше в житті сам почав чистити свої бутси. Зазвичай я час від часу протирав взуття шматою і все. Тепер я їх помив, посушив і почав натирати воском.

Завтра подзвоню Моніці, треба ж обговорити «Чайку».

Кажу: «Привіт, це Рімас». І думаю, чи пізнає, чи згадає. Також думаю, що їй сказати – ну… підемо погуляти. Або відразу – то що, поговоримо про «Чайку Джонатан Лівінгстон»? Або можна пожартувати – коли будемо вчитися танцювати? А вона у відповідь: «Привіт, привіт, як класно, що ти подзвонив». Говорить зі мною, мов зі старим друзякою. Запитує, чи ми перемогли. Зазвичай мене ніхто не питає, чи ми перемогли чи просрали, ніхто – ні Мінде, ні батьки, – всім по барабану. А тут – бачилися лише раз, а вона пам’ятає про бозна-які там змагання, а ще їй цікаво, як вони закінчилися. Мені здалось, що їй насправді цікаво, бо прозвучало якось щиро. Далі весь наш базар: «Що робиш? Нічого? Може, хочеш до мене прискакати?». Все прозвучало просто, без підтекстів, так ніби вона хотіла обговорити зі мною змагання. Я чомусь важко уявляв, як піду до неї і буду там спокійно сидіти і розмовляти. Хотілось скрикнути: «Авжеж! Хоч зараз. Кажи свою адресу!» – але я розумів, що треба витримати дистанцію, поводитися холодніше, бо так набагато крутіше, тому треба сказати, ніби між іншим: «Ну… думка непогана, я подивлюсь, якщо нічого такого не станеться, то завітаю».

Проте врешті я уривчастим голосом кажу: «А… ну… давай… то це сьогодні… а яка адреса… ну, твоя…». Однак Моніка поводилась просто, бодай говорити з нею легко, і вона сама мені майже допомогла спитати про те, чого я хотів.

Ось так! Я натягую футболку Chicago Bulls, стрибаю у свої бутси з червоної шкіри, і вперед. Біля самих дверей мама запитує:

 – Куди зібрався?

– Маю справи, – кажу.

І тут починається.

– Ти граєш з дорослими чоловіками.

На мить я розгублююсь, але потім доходить, що вона побачила знимку в газеті.

– Хто тобі дозволів грати у команді з дорослими?

– Сам собі дозволів. Можу й граю.

– Я піду до тренера і по всьому.

– Можеш йти. Тоді я поїду грати у Німеччину, вони якраз запрошували.

– Ти хочеш закінчити життя інвалідом?

– А ти хочеш, щоб я ціле життя вдома сидів?

– Відвідуй які хоч заняття, але не травмуй себе.

– Хіба я травмувався? Може, мені й на вулицю не виходити, щоб не травмуватися? Може, і не їсти, щоб ножем не порізатися? Якби ходив до танцювального гуртка, чи був би здоровим? У них коліна за два роки дуба дають, а про гомілки взагалі мовчу. А уроки я роблю, навіть книжки читаю, тому не треба тут бла-бла. Усе, я – на двір.

І погнав. Але як я зараз піду до Моніки? Було таке почуття, що зараз можу піти тільки когось дубасити, а не на перше побачення з дівчиною. Правда, я не знаю, чи це справжнє побачення, але яка різниця. Голова просто кипить. Прикро, що я не можу нічого пояснити своїй матері. Не почнеш же пояснювати, що все залежить від твоєї фізичної форми: якщо постійно тренуватися, то навіть синців не залишається. Не почнеш же порівнювати з іншими видами спорту, бо вона все одно вважає, що в регбі всі тлумляться. Та й що з того? А у футболі всі кóпаються. В американському футболі всі у броні, виглядають, як середньовічні лицарі, а травм отримують не менше. А коли вони в шоломах, то й тлумляться головами як божевільні, а дурня від забиття жодний шолом не врятує. Але все це для неї не аргумент. Їй від цього ні холодно, ні жарко. Тому просто береш і йдеш. А що робити?

Я повернувся у під’їзд і подзвонив у двері Мінде.

– Слухай, можеш позичити плеєр зі спокійною музичкою?

– Та добре, але батарейки можуть довго не витримати.

На вулиці я включив плеєр, а там ніби спокійний музончик, але із якимось незрозумілим виттям, що нагадувало рюмсання моєї матері. Дивлюсь на касету – Enigma. Одну річ я бачив по MTV, і кліп непоганий був. Але таке виття мені не до душі. Іду, прокручую касету, один, другий кавалок зовсім нічого. Накручую кола по скверу, обсадженому березами, і міркую, як усе буде. Болить одне коліно, після змагань трошки кульгаю, але таким і має бути справжній чемпіон, тому це все справи не псує, тільки покращує.

Наближаюсь повільно до її дому, немов до залікового поля. Все це дуже схоже на гру – при русі в потрібному напрямку з’являлась якась тяга і передбачуваний тріумф. Ну, гаразд, бажаний. Думки теж стрибали – ось-ось все буде. Тільки ще одне коло обжену, і ще одне – і все. Головне, щоб м’язи не звело і дихалки вистачило. Тільки щоб заєць з кущів не вистрибнув і в ноги не вдарився… Цікаво, вона мене покликала просто так побазарити чи я їй сподобався? Але навіщо казала про те, що батьків немає, коли просто хотіла затишно побазарити? І чому так люб’язно зі мною говорила? Однак вона зі всіма поводилася просто і весело. Але це краще, ніж весь час мовчати, як деякі. Важко зрозуміти, що в тих дівок у голові. Ще візьме і скаже – тепер навчи мене танцювати.

Дзвоню у двері, вона відчиняє, усміхається. Я входжу весь напружений, як у дантиста. Краще сказати – у приватного дантиста, позаяк її хата, хоча й у багатоповерхівці, але все там, очевидно, не з базару, і куплялось не за талони двадцять років тому. Я взагалі не бачив такої меблі, навіть не знав, що можна хату обставити без «Зунди» і «Фреди»[12], важко уявити, що стіни можуть бути не оббиті дерев’яною вагонкою, і що в коридорі не висітимуть оленячі роги. А тут стіни без вагонки і без обоїв, а пофарбовані в однотонний колір. Чиста кімната мала шикарний вигляд. Одна справа, коли кімната пуста тому, що немає грошей, інша – коли немає зайвих речей, бо можеш собі дозволити не перевантажувати хату. Стоїть музичний центр з дисками, стіни чисті, не обвішані плакатами, тільки величезний кінь, пульверизатором нанесений на півстіни. Усе налаштовує на спокій, впевненість, але мені страшно сісти у фотель, ще забрудню. Моніка всаджує мене і йде до кухні. Вона спекла яблучний пиріг, а я вкотре лоханувся – не було навіть думки щось прихопити з собою. Хоча й часу не було подумати про це, коли почались такі розборки з матір’ю.