Однак існує інший вид ручної роботи. Колись декілька разів я накóпав зади козлам, хоча робити кар’єру мордоворота мені трошки зарано. Один такий випадок стався, коли після дискотеки кілька пик спробували кулаками почухати Мінде за відстовбурчені вуха. Буцімто він чіплявся до дівки когось із них, але насправді вони просто були у поганому гуморі. Я впав у нерви, і не лише тому, що вони лізли до Мінде. На мене часом находить бзік, мов якомусь Тадасу Блінді[7], коли бачу, як різні піздаболи вимахуються на рівному місці і, гуртом наскочивши на одного чувака, намагаються повеселитися, коли робити нічого. Після короткого базару вони його відвели подалі від школи і заїхали разок просто в губу, так добряче, що кров умить вальнула. Я зненацька заїхав найкрутішому з них, і той з несподіванки впав. Народ навколо заметушився, типу, зараз буде нормальна бійка замість гамселення ногами одного. Зграя нападників трошки охолола, а мене понесло: «Що ви тут, підари, мізки єб*те через своїх чмошниць, забирайте їх й пізд*йте звідси». Волаю що попало, головне, щоб прозвучало як бойовий клич, а я виглядав, мов навіжений псих. У той самий час я без жодного попередження рубанув ногою ще одному баклану просто в голову, поки той не прочухався і не второпав, що тут коїться. Народ розхитується, хвилюється від задоволення, здається, що зараз всі на радощах почнуть тлумитися. Але тоді почулося брязкання ланцюгів, і ми з Мінде драпанули геть, немов після пострілу стартового пістолета. За спинами, крім ланцюгів, ще довго чулися погрози, що вони нас спіймають і віддубасять, що вони знають нас, а ми не знаємо, на кого нарвалися. Та як завжди, це були лише слова саморозради без жодного змісту.

Поїзд тарахкав, всі патякали, як завжди, про справи, та я дивився крізь вікно на сірі поля, а у моїй голові була якась сіра каша. Безперервно крутилась та сама платівка: я сиджу у бочці гівна, як мені віддати борг, що робити з тими кульчиками? Подумки вже склав список дівок, яким спробую втулити їх. Почав з тих, у кого батьки з баблом. Мінде дивився крізь інше вікно, і, здавалося, його думки не дуже відрізнялися від моїх. Чомусь тепер запасний план з кульчиками здавався утопічним.

У будь-якому випадку я мусив пояснити батькові, куди зникли ковбаси. Я пробував сказати, що борг йому все одно якось поверну, але він лише махнув рукою. Таким чином я зрозумів, що бабок можу йому не повертати, але він мені більше нічого не дасть. Про кульчики я навіть і не заїкнувся, бо цей задум мені самому здавався безнадійним.

Мінде бозна-звідки приволочив купу журналів Popcorn. Я гортав сторінки і водночас міркував: і як ті кульчики зіпхнути? Прочитав все про Metallica, Guns N’ Roses і решту патлатих.

У нас такі лише у підворіттях крутяться, та у підвалах щось роблять, а в них, дивись-но, яким баблом заправляють. Схоже на те, що навіть наш Баран стільки бабла не зшибає. Якби такі чудики показались на вулицях Шяуляя, то зади їм точно надерли би, без цього не здриснули б! Вирішив, що треба прикрасити власну стінку. Повішав поруч з Рембо SEL, Kris Kross, а ще з дівчатами на пляжі та парою патлатих – Бон Джові та Metallica. Усе це разом так прикольно виглядало, нехай трошки повисять.

Нещодавно дізнався, що Kris Kross не лише мені подобається. Якось на тренуванні я бовкнув, що привіз із Польщі їхню оригінальну касету. Касету Kris Kross можна дістати і в Шяуляї, але неоригінальну, в кращому випадку – перепис на касеті BASF, на якій список пісень надрукований друкарською машинкою. А в мене фірма VOX MAD з кольоровою фоткою на обкладинці, тому все – як має бути – оригінал з базару в Польщі. Дружбан Вайдас як прилип до мене: продай та продай. Слухати реп – круто, а якщо в тебе ще й оригінальна касета, то вмить опинишся в колі найкрутіших. «Не продам, – кажу, – мені самому вона потрібна. Мені Kris Kross також подобається. Я нікому не обіцяв її продати». А він за своє: «Продай, чого ти тут жмотишся, перепишеш собі й будеш мати свій Kris Kross». «Але в мене й так вони є, – кажу, – це ти роздираєшся. В мене є, а в тебе немає». Проте коли мова зайшла за ціну вчетверо, я почав роздумувати. У його батьків бабла як сіна, тому я без жалю ціну заломив, касету продав і жодного разу про це не пошкодував. Анітрохи. Від цього мій настрій покращився, і я взявся за діло.

З того моменту почались мої відчайдушні спроби видертися з тої бочки лайна. З кличем «Хто має, нехай купує!» ми почали вивчати однокласниць та їхніх подруг і тулити їм позолочені бляшки. Кульчики складались з дрібних бляшечок, нанизаних у формі піраміди, внизу якої теліпались ще дві бляшані бурульки. Гоню всім, що це спадок моєї бабусі, в мене лише одна пара, тому вони напевне справжні, тобто – золоті, я так думаю, бо в часи бабусі золото було справжнім. А мені дуже потрібні гроші. «То твоя бабця циганкою була чи як, якщо вона такі довгі кульчики носила?» – запитує якась хитріша діваха. Тому тим, кмітливішим, я намагався не підсовувати. Підходиш до такої прищавої бідолашки, яка боїться на танці ходити. А якщо й приходить туди, то стирчить весь час у кутку і псує собі життя, споглядаючи, як усі танцюють, і мріє про принца на білому коні, який скаче просто до неї… Ось підходиш до такої і починаєш лапшу вішати: недорогі кульчики, в іншому місці набагато дорожчі, а коли я їх дістав, одразу подумав, що спочатку тобі запропоную, бо тобі пасують, ти ніби інша людина у таких кульчиках, сама розумієш, що пацани від таких прикрас просто заслинюються, бо якщо діваха у таких кульчиках, то ясно, що вона крута…

Декілька бляшок вдалось спихнути, але тяжко. Початковий план, що треба почати з тих, у яких батьки мають повно бабла, виявився безглуздим – наші бляшки на них враження не справляли. Ті, що бідніші, взяли б, але їм було задорого. Не почнеш же віддавати менше ніж за два бакси. Коли задуматися, то життя жорстоке.

З однокласницями бізнесу не вийшло. Не будуть же вони всі ходити в однакових кульчиках, вони скоріше позичать одна в одної. А в мене вдома ще ціла купа того добра лежить, тому я запропонував декільком комерційним крамницям. Ну добре, кажуть вони, але потрібний документ, посвідчення школяра не підходить. Треба було привести з собою батька, щоб той дав свій паспорт, та й ціну спустити, щоб вони теж на тому щось заробили.

Мінде ніяких батьків залучати до справи не хотів, тому каже: бери ти мої кульчики за третину ціни. Ну ні, ти бачиш, що вони не підуть, і тобі лінь їх штовхати. Йому, бач, пофіг, що кульчики не зі справжнього золота, а золото він і сам може зробити. Золото – хімічний матеріал, метал, чи не так? Йому з Голландії книгу прислали, де пишуть, як самому виготовити золото. Якщо у старі часи в Єгипті могли зробити, то у XX столітті тим паче. Треба лише трохи посидіти з тим.

– Ну, посидь, посидь трошки. Тільки хто там у Ризі верзякав про інвестиції, вічний попит і якусь там Сахару? Я щось не бачу довкола спраглих, а ти зібрався золото просто виготовляти? Треба було одразу з цього й почати. А ще краще приручити осла, що сере золотом. Годуєш його – і жодних клопотів. А до Риги я й сам скочу…

– Якби ми пішли до Центрального ринку, то, можливо, скоренько все би розпродали, а так – пішли під той міст…

– Добре-добре. Якщо ти такий мудрий, коли виготовиш золото, зможеш пророцтвами зайнятися.

Мені ще залишався базар. Стояти на базарі – не фасон. Щось нема бажання, щоб сусіди чи знайомі бачили мене з тими кульчиками. Але згодом звикаєш. Після того, як я побачив на базарі свою вчительку математики, яка продавала вовняні шкарпетки, все здавалось нормальним. Усе місто Шяуляй тут працює. А та вчителька справді з формулами не дружить, усе чого-небудь не вгадує: яку професію вибирати, чи партію, або чим на базарі торгувати… Які вовняні шкарпетки наприкінці весни? Колись ця вчителька ловила нас на шкільних коридорах і наказувала пов’язувати піонерські галстуки. Нас декілька було таких, хто вже не носив: тиснуло шию, на фізкультурі розв’язуй, а потім знов зав’язуй – ти весь запрів, а ще тою шматою маєш удавитися. Тепер ця вчителька повсюди суне литовський триколор і наказує робити різні заходи про наших великих князів. А ще про Кудірку[8] та Вежу Гедиміна[9]. Чи не надто різкий переворот у її віці? Маю підозру, що до костелу вона теж бігає і сидить там у перших рядах. За кілька років встигли так затягати той наш триколор, що мало різниться від часів лише червоного.