Усі оточили жіночку з текстом, почали висловлювати свої зауваження, що змінити, що додати чи забрати, а ми тихенько змилися.

– А ти вловив ту мульку про зустріч уві сні на даху? – запитав мене Мінде, коли ми вже відійшли від того будинку.

– Та. Мені так довбонуло, що навіть не міг ржати. Мене мов спаралізувало. Хотілося себе ущипнути, чи мені не сниться.

– Мені це нагадало одну історію. Пам’ятаєш, як пару років тому була мода викликати різних духів? Запалюєш свічку, вимикаєш світло, кладеш голку з ниткою на аркуш паперу, де написані різні літери…

– Ну.

– Ну, мені це розповів один знайомий. Начебто компанія все зробила, як треба, але для жарту. Голка по аркушу літала, літала, писала ПРИЙДУ. СКОРО. І раптом чують, як щось на балконі шкребеться. Відчиняють двері балкона, а там на краю сидить якась баба у довгій сукні з капюшоном. «Бля, – кричить Реміга, – що тут за курва!» Хтось стягнув той капюшон і побачили її морду – майже як Джим Керрі у фільмі «Маска». А вона підводиться з краю балкона і йде просто на них. Ті перелякано відступають, але Реміга очунявся і схопив її за барки. «Ти, хвойда підвальна, піздуй нафік звідси, щоб я більше тут тебе не бачив!» І викинув її геть через двері. І все.

– Прикольно. Майже як жарт від Ерліцкаса. У нього теж схожі історії. Тільки всі їх розповідають із серйозним виразом обличчя.

– Хто той Ерліцкас?

Цим питанням Мінде мене просто вбив. Я вдав, що не почув. Ми мовчки повернулися додому, бо розваг вже мали по горло.

Я довго не міг заснути. Мене охопив якийсь страх. Як ми докотилися до цього? Схоже на пияків, які нарешті усвідомили, що не можуть без шнапсу, все – почались ломки. Або як наркомани. Опа, дивись, і ти вже зовсім в іншому світі. І страшенно дивуєшся, типу, чому так скоро? А я думав, що тут лише гра. Коли добре подумати, для нас ці дурниці теж були лише грою. Але нам ще не пізно щось змінити, коли початок такий, ясно, що туди рухатися не потрібно. Не треба чіпати Реріха, Крішни, Аджурни і Леніна. Питання лише в тому, як ми до цього докотилися. Почали з касет того Казлаускаса з медитаціями. Але по правді, я не дуже вірив, що ми зможемо піднятися кудись у космос. Я надіявся просто зосередитися, навчитися концентруватися, таке завжди добре вміти, і в регбі також. Можливо, мені від тої книги Іванаускайте «Відьма і дощ» дах трошки з’їхав. Там теж здавалось, що тобі пелену з очей здерли і зненацька дізнаєшся, як усе насправді. Багато речей, які здавались абсурдними, без зв’язку, насправді зовсім не випадкові. Ніби нічого серйозного, просто натрапили на шайку клоунів-придурків, але все одно почуваєшся ніяково…

Думайте як хочете, однак хто би сказав, що це випадковість, коли мені після дванадцятої ночі, коли я вже лежав у ліжку, раптом подзвонила Моніка. Теж голос з іншого світу. Вона розповіла, скільки там всього нового, кожного дня повно справ, нема коли писати, повертається – і відразу в ліжко. Ще вона за шкільну команду грає в баскетбол – всі литовці можуть грати у баскетбол, та ще й у Шотландії – тому вона там вже зірка. Хоча сама хотіла б цілими днями їздити на конях, бо поруч зі школою у них там кінний завод. Іноді вони на уроці фізкультури зі всім класом йдуть поїздити на конях.

– Ну, гаразд, – каже мені, – страшенно дорого тут дзвонити, я хотіла тільки твій голос почути.

– Кохаю тебе, – кажу, але чую, як в мене зривається голос. Начебто почула. «Па-па», – і гудки у слухавці. Знов не можу заснути цілу годину, але лежу в ліжку і відчуваю тепло.

Мінде далі марить Індією, але знайшлися ще інші диваки – якісь Geronimo та Вангеліс. Мінде каже: підемо на концерт, там буде співати Сауле, «Риби» і ще різні такого плану. Тут, у нас, у виставковому центрі, що біля «Буратіно». Після Нового року в нас усе частіше звучала Nirvana, Green Day, Prodigy – музика, котра виїдала зсередини і пасувала до стану очікування Моніки.

Ми потусували туди. Все почалось з презентації картин, художник розповідав, що і як він робить, пояснював, як під час малювання приходить досвід, потрібно поєднати знання із досвідом, тоді розкривається інакший світ. Необхідно весь час тужити за якою-небудь далекою недосяжною штукою і бажати все по-новому і по-новому її відобразити. Ця саме для мене, думаю я.

Тоді увімкнули відик, фільми не зі Шварцом, а такі, що нічого не зрозуміти – картинки повзли одна на одну, дивишся, а твоя голова розвалюється від цього, але тут і мало бути так.

Були тут і дівчата в міні та туфлях-човниках, але вони почувалися на рівних, ніхто на них не косився. Якби потрапити одягнутим в картату сорочку і з порваними джинсами на танці гопників, що танцюють у трєніках, не тільки би косо на тебе подивились, а ще й спитали б, котра тепер година, і про «закурити». Усі чудово знають, про що йдеться.

Потім на сцену вийшли BIX’и. Почали з Pressure, тому всі помітно пожвавилися. Народ тащився від душі, всі трусили хаєрами, бились об підлогу і дуріли на повну. Різні панки в обідраних джинсах та в кожухах і старші – різні очкарики у піджаках з латками на ліктях, а ще була компашка, – наче пригнала прямо з Прудяляйського пляжу.

Народ танцював під BIX’ів десь півгодини, потім дозволили всім відпочити, знов запустили відик, та ще й манекенниць – влаштували показ мод. Моди були такі, що навіть найбільші сміливці цього вечора не посміли би в тому вийти на вулицю – надто велика ймовірність не повернутися назад навіть голому. А один там і був ледь не голий – весь задутий у бронзу і розмальований в орнаменти та з лавровим вінком на голові. Такий собі античний божок, тільки що його кінчик був захований в труси, обвішані квітами. А все решта на тому показі – лахміття в дзюрах, переплетене дротами, і повсюди натикано помпончиків, ну корочє…

Як для одного вечора, то нема проблем. Ми сиділи, спершись об стіну, на повному розслабоні дивились на весь той кравецький балаган, і сьорбали пиво. Про зростання кількості пляшок якимось чином довідались діти з вулиці, які нишпорили, збираючи тару поміж людом, що похитувався в ритм музики, курив і дудлив пиво. Дитячі оченята аж поблискували, діти лазили повсюди із задоволеними усмішками, і дим не гриз очей, хоча всі курили, як у себе вдома. Важко навіть повірити, як таке приміщення вдалося так задимити. Мінде штовхає мене ліктем, каже – дивись, чи тут не та сама мисткиня, що була на новорічній вечірці? Дивлюсь – справді Юрґа! З таким балаганом на голові важко її пізнати, та ще й у гримі, але стопудово це Юрґа! Остаточно я переконався у цьому, коли вона повернулась спиною, і я побачив, як просвічувалось мереживо від італійських трусів. Я вже й забув. А тільки-но побачив, одразу пригадав – вони! Це Юрґа!

Відразу після показу мод заспівала Сауле і почали грати «Риби». Сауле співала бозна-якою мовою, ймовірно, індуською, і в ритмі бубна виспівувала всі свої думки, що кружляли в її творчій голові. А ось мої полізли до роздягальні за Юрґою. Моє несподіване хвилювання від зустрічі з Юрґою аж мене самого здивувало, проте трошки й розвеселило. Щось усередині загуділо і почало закипати.

Барабанщик з перев’язаним стрічкою довгим волоссям тарахкав далі щосили, одна діваха підскочила і ткнула за ту стрічку йому квітку. І раптом мені все проявилось у новому світлі – та тут всі вони свояки! Тут зовсім не так, як по тєліку показують, коли чужі виконавці високо на сцені, і ти не можеш підійти до них. Тут усе на місці і всі свої. І я усвідомив, що для міста Шяуляя зараз важлива не стільки та битва при Сауле[22], скільки голос цієї співачки Сауле. Для того, щоб усвідомити і відчути щось. Але я майже не можу висловитися, бо не шарю в такій музиці. Однак коли слухаєш співачку з власною бандою, яка лабає не гірше, ніж Enigma чи Deep Forest, і все бачиш вживу, не по MTV, і знаєш, що це в нашому Шяуляї та всі вони з Шяуляя, то здається, що справді небо разом із сонцем опустилися на землю.