Я говорю Мінде, що нема чого їхати в ту Індію, тут у нас на місці музика буває навіть краща, яка й без вправ на підлозі відносить кудись в інші світи.

А тоді до нас підійшла Юрґа, вже без гриму. Привіталась. Вона не здивувалася, побачивши нас тут, і це мені сподобалося. Якби вона спитала: «А ви що тут робите?» – було б зрозуміло, що ми тут якісь чужі, не в тему. Вона каже: знаєш, у мене в рюкзаку ще лежить твій шалик. Добре, що вона сама так почала, бо я відчував, що моя либа вже некерована. Нехай вважає, що я про той шалик гадав день і ніч.

Далі грала група «Рівний дощ», співала Аріна, Руокіс з Gin’Gas, а наприкінці вибухнув у повітрі Winchester rap – весь цей мікс разом, такий собі масаж мозку. Потім лабала група «Байдуже», важко було врубатися, про що вони там співали, але байдуже – всі від них кайфували, здавалося, що краще й не буває. Я не відставав від них, мені не хотілося виділятися, бажав бути, як вони – ніби мені дах поїхав. Іноді я відчував, як помітно з боку, що я не такий, як вони всі, і не розумію ні слів, ні музики, але мене заспокоював щоденник Далі, де художник писав, що іноді він сам роздумував над тим, чи його картини мають якийсь сенс. Головне, щоб усі інші вважали, що все тут дуже складно і має глибокий сенс, і для пересічного сприйняття нема жодних шансів. Тому звідки знати, де тут є сенс, а де нема? Не почнеш розпитувати Юрґу: слухай, а про що вони співають? Ганьба якась.

Юрґа на мене дивилась люб’язно, мені здалось, вона радіє, що зустріла мене тут. Тусили далі з нею разом, поруч, і я потрохи забув, що тут маю виглядати якось по-іншому, несподівано для себе подумав, що почуваюся зовсім вільним. Час від часу почали траплятися провали – немов перервана плівка, здавалося, що не ти танцюєш, а всередині тебе хтось дриґається і твоїми кістками вимахує. Тут тобі не стіни підпирати на шкільних дискотеках в очікуванні, коли все нарешті почнеться, а потім боятися, щоб не почалась ламбада, і впадати в паніку від Scorpions «Wind of Change». Тут нема медляків, кожен танцює сам по собі. Ми танцювали з Юрґою поруч, я б не сказав, що кожен сам по собі. Ми переглядались, і наші погляди говорили все про музику, наше самопочуття і про решту. Про все, що хотів би почути. Іноді ми бралися за руки і танцювали разом, хоча ніби і окремо. Нарешті головний діяч сьогоднішнього дійства отримав букет риб замість квітів, і всі почали розходитися.

Коли ми вийшли, була вже майже дванадцята.

– Чимало народу тут зібралось, – кажу Юрзі, і думаю, що таку кількість чуваків в обірваних джинсах я бачив уперше.

– Багацько, хоча на концерти металу збирається, мабуть, ще більше народу.

– А.

– Тож Шяуляй – литовський Манчестер.

– А… У цьому сенсі.

– Ну, так.

– Отож у Манчестері теж багато різних груп, які зносять дах: Bee Gees, Oasis, Joy Division, New Order, Simply Red. А де ще різні музеї, театри…

– Якби ще шяуляйський «Сакалас» грав, як «Манчестер Юнайтед», – поспішаю я вставити свої п’ять копійок, бо раптом пригадав, що й я щось знаю про Манчестер.

– Так, але «Сакаласу» до «Юнайтед» ще далеко, а BIX’ів вже показували по MTV, та по VIVA. А я так бачу, що тобі книжки теж подобаються, не лише спорт? Я тут збиралась на вихідних дзвонити по оголошеннях, походити, подивитися. Хочеш разом?

– Звичайно.

Юрґа зникає десь за рогом, вона мешкає десь тут. 

– А ти куди подівся? – запитую я в Мінде іншого дня.

А той фрукт у той час умудрився створити в очах двох лохів вигляд потужної акції перекупки трави. Невідомий чувак тинявся по залу з торбешкою конопель, і ті лохи вже налаштувалися купляти в нього ту коноплю. Але підвалила серйозніша компанія і почала насміхатися, оскільки в нього в торбі була звичайнісінька конопля з бабусиного городу, яку можна курити з таким самим успіхом, як і кропиву чи будь-який інший польовий бур’ян. Тут Мінде прикинув, що ті лохи зовсім зелені, загрузив їх розмовами про Індію, розповів, що вони там курять, а ті запитують: чи можеш дістати нам травички? «Розуміється, – відповідає Мінде, – без проблем». Він десь чув, що коробок зілля коштує біля сорока літів. Байдуже, що ніхто з нас того ніколи не курив і навіть косяка не вміє скрутити. Але покупці теж не мудріші. Тому Мінде прудко підскочив кудись недалеко до свого друзяки, який палив, напхав повний коробок тютюну, натер туди різних лікарських трав, чаїв, що вони знайшли на кухонній полиці у його матері, і так почалась дилерська кар’єра Мінде. Він приніс їм товар і пояснив, що вони мали би відчувати, ті скрутили самокрутку і за пару затяжок відчули все, що треба. А Мінде забрав свої сорок літів і тихесенько змився. Тепер сидить і обмірковує бізнес: якщо пощастить знайти ще кілька лохів, то на Індію можна швидше наскладати. Звичайно, коли не спустить все бабло на книжки, бо, як виявилось, книжки у книгарнях, як і в бабусі на центральній алеї, – достатньо дорогі. Але люди часто успадковують старі квартири і намагаються позбутися макулатури, тому дають оголошення в газету, тоді їдеш туди й звідтам забираєш все майже задурно. А вони тішаться, що взагалі забираєш. Мінде не купує нічого, крім енциклопедій і довідників, бо має нову ідею-фікс, що необхідно поглибити знання не лише у хімії та математиці, але й в усіх інших сферах. Мабуть, хоче щось більше дізнатися про Індію та різновиди наркоти.

Таким чином в одній квартирі я забрав половину творів Достоєвського за трояк, дістав Мачерніса – тепер матиму власного. Найдивнішою була книга Сіґітаса Ґяди[23] «Намисто зеленого бурштину». Там вірші, повно малюнків, були намальовані сам поет та його батько. Все на купу – поет, якісь мамонти, князі, боги. Читаю – і нічого не можу збагнути, але читаю далі, чомусь не кидаю. Таке відчуття, що весь хаос у книжці не просто так, що в ньому є певний сенс, втім, зараз я його не можу вловити. Іноді буває так, що читаєш нісенітниці і чітко розумієш, що це – нісенітниці, і це – не питання твого інтелекту. Між іншим, у тій книзі я знайшов, що можна підкреслити для себе, наприклад: «Литва – це тимчасове місце реінкарнації для кочівних проявів буття світу сього – до нього приходять і з нього йдуть далі. Змінюються параметри часу і місця. Все відбувається одночасно у багатьох місцях». Це про реінкарнацію. Як виявилось, про неї не лише тепер газети пишуть, а поети теж писали, і набагато раніше. Якщо вчителька запитає мене, про що ця книга, казатиму, що про реінкарнацію, оскільки у всіх віршах все відбувається одночасно у багатьох місцях. Всі віки засунуті в один вірш, мов до центрифуги. Ситуація цікава, бо коли не розумієш музики, можна це приховати, а з книжками по-іншому, про них треба щось сказати. Тому коли знаходиш, що там підкреслити, можна вважати, що вже зрозумів.

Зазвичай ми з Юрґою починали гуляти містом, коли вирішували, що сьогодні уроки нудні. Ходили у «Галерею під сходами», Музей фотографії. Вона колись по тєліку бачила передачу про постмодернізм, тому жалкувала, що я пропустив фотовиставку одного бельгійця з назвою «Єва». Каже, що там були такі жестякові жіночі акти. Усе було наче порнуха, але не порнуха. Всі знімки зроблені без жодних табу, однак в результаті так, ніби глузували з порнухи. Скажімо, на одній фотці тигр в туалеті заліз на дівку. А ще вона розмовляла зі мною так, ніби я розумів все це так, як і вона. Часом я сперечався з нею, особливо щодо різних там педиків. Якось зайшла про це мова, бо нещодавно надрукували фотку, де цілувалися Елтон Джон і Джордж Майкл. Але фотка – це фотка, це зовсім не те, коли у мєнтярні мєнт лізе до твоїх яєць, і тебе від цього кидає у холодний піт. Це вже зовсім інша пісня. Однак я не почав Юрзі розповідати цієї історії. Навіть після недовгого часу відтоді мені здавалось, що це сталось не зі мною, і що цього майже не могло бути насправді. Довкола ніхто не говорив про різних педиків. Про НЛО говорили багато, а все одно не вірили, що вони існують, а про педиків ніхто й не говорить та анекдотів не розповідає. Є одна річ групи XXL, називається «Дай в морду», про такого Марюсика у зеленому светрику, котрого всі голубим називали, але сама річ була не про те, касета чітко анонсувала: «Пісня аналізує (і доволі успішно) проблему спілкування молоді». Але не треба забувати, що XXL були з Клайпеди, а там порт, тому туди привозять що завгодно. Різні суперечки не створювали проблем для нас з Юрґою, навіть навпаки. З нею бувало цікаво гуляти. Усе навколо було як зазвичай, але я почав бачити все по-іншому. Ті самі кіоски, ярмарки, де повно різного мотлоху, але зовсім поруч поміж того всього ти знаходив вхід до іншого світу. Немов та Аліса, але у віршах Сіґітаса Ґяди. Ті двері якось спробувала відчинити лише вчителька малювання, коли привела нас подивитися виставку графіки, але тоді було нудно. Згодом я почав помічати, що ці двері не були єдиними, що в кіосках на базарі чи на вулиці також є різні цікавинки, яких я досі не зауважував або просто не знав про них. Навіть на тому кіоску, що продавав касети на вулиці, можна було знайти не лише «Вікторію» і «Вітраж», «Алюкай», гумориста Закараускаса, Пугачову та Леонтьєва, а також «Нірвану», Green Day, Prodigy, Red Hot Chil Peppers, Pearl Jam, Soundgarden, Spin Doctors тощо. Треба просто знати, чого хочеш і що шукаєш. Підеш на секонд-хенд, і там можна нарити дивовижні лахи: це мені вже Юрґа показала. А тоді ми вже разом з Мінде там накупляли таких шмоток… а потім те все краяли, перешивали. Може, вийшло не так і багато, але я на джинсовку нашив китиці, зроблені з інших джинсів, і вона стала просто афігєнною. Зрозуміло, коли виходив у тому на вулицю, всі дивилися так, ніби нам потрібно перед ними звітувати. Як виховательці в школі. З часом я вдягався відповідно: червоні джинси, батикова сорочка, а найбільший прикол – червона шапка-гандонка із значком NIKE з нашитими на маківці різнобарвними помпончиками. Це подарунок Юрґи. Ми зробили собі рюкзаки, точніше – купили однакові, але ж не будеш ходити з рюкзаками, з якими півміста ходить, тому ми їх розпороли і обшили – Мінде білим полотном, а я покопирсався у шухляді матері і знайшов там тканину в горошок…