Литмир - Электронная Библиотека
A
A

«Де ти, дівчинко моя, де ти є, Юрґа, Юрґіта?» – співаю я собі під носа, чекаючи на неї біля амфітеатру так, ніби вона була моєю дівчиною. Але між нами нічого такого нема, і я нічого не роблю для того, щоб було щось. А думати може хто що хоче. Хоча роздумами, мабуть, тут усе не закінчиться. Зустрів якось у дворі Едиту, поговорили трохи про Моніку, як у неї справи, а потім вона каже мені: «Я бачу, що ти кожного дня гуляєш з крутою дівкою, і стиль свій змінив… Щоб не сталося, як із тою Міглею». Ах, вже та надмірна жіноча цікавість. Але коли я через неї ще не дістав по голові від якого-небудь Брюса Лі, то, можливо, все тут не серйозно і не так підозріло.

Бачу здалека, як Юрґа йде. Сарафан вище колін, а коли робить крок, то мов пружинить… Вся аж сяє. Чесно кажучи, мені трошечки шкода, що між нами нічого такого немає. Але я ніяких зусиль для цього не докладаю. Поки що прикидаємося, що нам і так класно.

Йдемо з нею бульваром попри залізну змію, що поруч з аптекою. Щойно лив дощ, повсюди калюжі. Калюжі – це нічого, можна перескочити чи обійти, але не можеш ніяк вгадати, де на тебе чекає розхитана відбита тротуарна плитка, мов пастка безжалісного мисливця. Стаєш на таку, а з-під неї вода тобі прямо у кросівок – хлюп! Важко навіть уявити, як це може роздратувати! Але лише заспіваєш Beck’a «I’m a loser, baby!» і стрибаєш далі. Крокуєш з мокрою ногою, мов той лох, у кросівку хлюпає не лише вода, але й якась багнюка. Та нічого тут не вдієш, бо запасних шкарпеток зі собою у кишені не носиш.

Ми проходимо весь піший бульвар і повертаємо на алею Каштанів, до ковзанки. Правда, ковзанка тільки взимку працює, але там на розі – кав’ярня. Сидиш собі з горнятками чаю та хавчиком, аж поки вже можна починати грати у шашки, ніхто нас на вулицю не жене, людей майже нема, а барменша іноді тобі заливає кип’яток вдруге на той самий пакетик чаю. Дивовижно, але хтось надумав тут на стінах розвішати репродукції картин Далі.

– Тобі подобається Далі? – запитує мене Юрґа, розглядаючи репродукції.

– Ну, подобається, – кажу, перебираючи пальцями ніг у промоклому кросівку, бо коли ними не ворушити, вони мерзнуть. А коли рухаю, то з’являється таке мерзотне почуття, що картини Далі виглядають цілком милими. Певно, та нога скоро не висохне.

– Чому?

– Не знаю, мабуть, тому, що там нема змісту.

– Як так – нема?

– Не знаю, дивлюсь на них, а роздумую про себе, про свій сон або ще щось. Тепер я глянув на тих павуконогих слонів і чомусь подумав, що ти зі своїм зростом мала би грати у баскетбол.

– Ні. Я колись ходила на хокей на траві. Але недовго.

– Справді? Нічого собі. Там класні ключки.

– Тому й ходила. Набагато спокійніше з ключкою по місту гуляти.

– А. Це так, як у мене з картинами Далі, – головне побічний ефект.

Юрґа каже, що про її ноги є інша історія. Каже, що розповість, якщо домовимось, що я теж розповім їй якусь свою історію, якої соромлюсь і нікому не хочу розповідати. Такі історії допомагають краще пізнати одне одного.

І вона розповідає про конкурс найчарівніших ніг.

– Ну, й перемогла?

– Ну, й перемогла.

– Ну, то вітаю.

– Але грошей не отримала.

– Як це?

– За друге місце давали чотириста літів, а мені – цінні подарунки спонсорів. «Шяуляйська шкіра» подарувала шкіряну куртку і штани. Штани ще можуть бути, але куртки шиє моя власна мати. А салон ювелірних виробів «Смарагд» подарував браслет. І що мені з того, що він штуку літів коштує. Дали б краще ту штуку або хоч половину. Та нехай, насрати мені на них.

– А що було в тому ганебного?

– Як це – що? Показувала всім свої ноги, мов та корова. У воді поплюскалися, у всіляких накидках походили, потім без накидок, тільки у бікіні, повільно, швидко, по-різному. Мов на виставці собак. Так потім і почуваєшся, як сука. Сука з власного бажання, за бабки.

– Ааа, ну, можливо. Я не подумав.

– Гаразд, тепер ти подумай і розкажи мені свою історію. А поки ти розповідатимеш, я намалюю твій портрет.

Вона дістала аркуш паперу, олівець, порадила мені, як краще сісти, і почала. Яку я міг розповісти їй свою ганебну історію? Я ж не буду розповідати їй про Roxett. Несерйозно. Проте не можу я їй сказати: знаєш, мені найбільш соромно навіть не за тих чуваків, яких ми віддубасили біля «Конюшні», і навіть не за Тринадцяте січня[24], коли вночі якась баба на все горло верещала: «Людоньки! Їдемо до Вільнюса захищати Литву!» – а я збісився і від злості, що вона вночі волає, думав цеглою в нею запустити… а вдень пішов до півбратка покачатися і по тєліку побачив, що насправді відбувалося, – аж моторошно стало, і хоча цеглою не запустив, проте все одно сильно соромно було… Не міг я їй сказати: «Знаєш, найбільш мені паршиво від того, що я тепер з тобою гуляю, а Моніці листи пишу, і мені перед очима постійно стоїть картинка з нашої з нею останньої зустрічі, коли вона грала на флейті, і ми стояли обійнявшись, і ревіли обоє, а я часом думаю про твої італійські труси і про те, що ти могла би бути моїм запасним варіантом».

– Чого мовчиш?

– Ще роздумую.

Не почну ж я їй розповідати, що вчора я нарешті отримав листа від Моніки. Все в неї добре, написала, що робить у школі, а наприкінці листа запитує, що зі мною, бо коли вона дзвонила, то так тихенько їй сказав «я тебе кохаю»? Може, щось трапилось? Може, вже не кохаю? Я мав щось придумати, втім, що? Не можу сказати, що більше не кохаю, це не так. Але чому я так тихо сказав? Хоча мені так не здавалося, мабуть, у мене голос такий. Не буду ж посеред ночі кричати, як верещав тоді у мусарні: «Пишіть адресу! Пишіть адресу!». Може, треба було сказати таким самим голосом і тоном як новину якусь, знаєш, пішов сьогодні на базар за огірками… Чого, чого? Ну, скажімо, приглушеним голосом я хотів показати, що для мене це важливо і про це я говорю по-іншому. Чи мені соромно? Ні, не соромно, але я не збираюсь про це розвішувати оголошення по всьому Південному. Та добре, не вмію я казати «я тебе кохаю», а де міг навчитися? Може, слухаючи Salt’N’Pepa по MTV, або «Let’s Talk About Sex», але про секс говорити ще важче. Хіба би з друзяками, але у цьому випадку це вже буде майже таким самим, як рибалки розповідають про свій улов. Усе-таки, суть не в словах. Що можуть сказати слова? Нічого. Не слова головне. Тому я й не говорю, бо про що тут говорити. Я мов той кінь – мої очі про все говорять.

Начиталися тепер всі дівахи різних журналів, надивились Beverly Hills, а ти тепер їм розповідай, що і як відчуваєш. Але зараз Юрґа малює, ми мовчимо, нічого нам не бракує. Можу тепер серйозно запитати себе самого – чому я весь час гуляю з Юрґою? Можливо, мені до вподоби її розповіді про постмодернізм? Ну, гаразд, Далі – зовсім непогано. Далі мені нагадує сни, котрі після себе залишають депресивний настрій. Як після того, що мені наснився у «Конюшні», в якому Моніка розсіялась. От просто розсіялась. Але ті сни здаються такими справжніми. І Далі теж. Огидними і справжніми. А може, я тут з нею через її ноги? Я навіть сам собі не можу просто так зізнатися, що вона – мій запасний варіант. Не від хорошого життя – Моніка пише нечасто, зазвичай вибачається, що не має часу листи писати, а я звик мати план Б.

Якби бути зовсім відвертим і зізнатися тільки собі, я злегка розгубився, можливо, саме тому з тим освідченням у коханні тоді все застрягло. Все це нісенітниці, але що поробиш, коли нісенітниці забивають твою голову? Як із ними боротися? А нещодавно я отримав від Едити такого листа:

«Привіт, Рімасе, тоді у дворі ми говорили про Моніку, і я зрозуміла, що ти нічого не знаєш і не помічаєш. Не ображайся, але я вважаю, що правду необхідно знати. Але почну здалека, хоча не знаю, чи все тут буде здаватись переконливим.

Моніка почала з тобою зустрічатися задля того, щоб подражнити і полякати своїх батьків. Ясно, що її батьки не бажали нічого чути про ніякого регбіста, у них це викликало жах. А вона прагнула показати батькам, що не все може складатися згідно з їхніми планами, коли вона того захоче. Тоді на моєму дні народженні вона побачила, що для її задуму регбіст дуже годиться. Пізніше, можливо, ти сподобався їй сильніше, бо вона з тобою почувалася безпечно, але в її життєвий план ти все одно не вписуєшся.

вернуться

24

Тринадцяте січня – Січневі події у Вільнюсі, або Штурм Вільнюської телевежі – події 8–13 січня 1991 року в столиці Литви Вільнюсі; спроба вищого радянського керівництва воєнними методами повернути Литву, яка ще в березні 1990 року вийшла зі складу СРСР, проголосивши свою незалежність. Кульмінацією протистояння став штурм радянськими військами та спецпризначенцями вільнюського телецентру, під час якого загинуло 15 людей.

53
{"b":"818833","o":1}