Хтось перемикає тєлік, тискаючи пульт, завернутий у пластиковий кульочок, хтось тискає рейвершу з Тельшяя в ритм Prodigy, а хтось вже всьоме регоче з того самого анекдоту про вчительку, як просить перелічити назви звірів на закінчення – ік, «коцік і бегемоцік». «А ще кашалоцік», – додаю я голосно, а про себе думаю: а ще Віцік – той байкер – не байкер на ім’я Вітас, якому бідолашна рейверша весь час скаржилася, що у Тельшяї немає рейверів, та умлівала від його тату, бо вона теж таке хоче, та в Тельшяї страшно робити – батьки з дому виженуть. А де моя мисткиня? А вона з Мінде танцює… Авжеж, вона з іншим пацаном…

Така була зустріч Нового року, в якийсь незначний момент я відчув себе несамовито змореним і звалився під якийсь там рейв, а може, вже й під реп.

Прокинувся я поруч з Мінде, як яблуня, обтяжена плодами. І спробуй постояти тепер, як та Свобода…

– Вставай, – підіймає мене Мінде.

На кухні сидить кілька ледь живих учасників свята, сьорбають чай і знову розпитують Вітаса про той концерт Laibach у Мінську. Кажуть, обов’язково треба буде поїхати, коли вони будуть у Москві. Коли ми ввійшли до кухні, нас зустрів народний ентузіазм. Звичайно, не такий, як під час діставання з кулька пляшок та чіпсів, тепер добряче пригашений, але тим не менш. Нас з Мінде вибрали переможцями на ім’я кращих ригунів, що затопили всю ванну і забили трубопровід. Тепер вже всім було дуже смішно, бо, слава Богу, хтось встиг труби проколупати і все вже налагодилось до повернення батьків додому. Ми втиснулися на кухонний куток, де сиділи всі, попили чаю, пореготали один з одного та з рейверші з Тельшяя, яка досі похропувала, вона вчора наче чимось підтруїлась. Мінде вирішив показатися не гірше того Вітаса і почав вихвалятися своїми пригодами, розповів, як він у Москві сидів в бусику, оточеному озброєними мєнтами, і накладав в штани, а вже потім, коли приїхали назад, вони замовили партію светрів для Красноярська з написами литовською «ПІВЕНЬ», «ВІДСМОКЧИ» тощо, такими самими шрифтами, як на футболках GUCCI та CHANEL. Вони чули, що всі рекетири там – тюремщики із залізними зубами. Того нехай вбираються і своїх чмошниць наряджають. Ми ще трохи посиділи, пореготали і розійшлися. Нема більше чого тут робити. Юрґи вже не було, а я не розпитував, вона пішла сьогодні чи вчора, сама чи з кимось.

– Товариство не таке, щоб при бабках, але всі веселі й всім задоволені. Їм усе було по барабану, – кажу я Мінде дорогою додому.

– Еге, – відповідає він. – А де твоя Моніка?

– Я ж говорив, Моніка була у Вільнюсі, ходила з батьками на якусь оперу. Ти мені краще скажи, куди дівся мій мохеровий шалик?

– Може, його пригріла та мисткиня і гріється собі тепер?

Ми з Монікою зустрілися кілька днів після Нового року. Вона мені розповіла про оперу і гарячий шоколад, а я показав, який новорічний подарунок отримав. Малюнки Далі здавались безглуздям, однак вони заворожували. Усе мало реальний вигляд, як і сон: коли його бачиш, все там здається більш реальним, ніж у житті. Уві сні все сприймається навіть більш гостро – коли страшно, то справді страшно, коли огидно, то огидно по-справжньому. Правда, настрій від картин псувала обставина, що вони схожі на сон, який наснився мені у «Конюшні». У книжці навіть була картина з жінкою, яка розвіювалась, але про це я Моніці не нагадав, а вона, думаю, забула, що я там верзякав їй по телефону. З’явилося відчуття, яке буває лише уві сні, – так, ніби щось є, чого не можеш пояснити. По реакції Моніки «о, як класно», «як цікаво» та її коментарів «тут щось є, чого не видно», я зрозумів, що Далі їй не дуже. Та яка різниця, головне, що вона не йшла на ножі, хоча до цього казала в очі все так, як думає.

Та чому Моніка їде? Це було пояснити важче, ніж картини Далі. З одного боку, все ніби просто: перемогла у конкурсі, отримала стипендію, і вперед. Але чому вона і чому саме тепер? У будь-якому випадку, хочеться отримати хоч якусь відповідь. Чому не достатньо просто знати, що вона отримала стипендію. Здавалось, тут є щось більше, хтось посилає нам невідоме випробування.

Не знаю, чи страх змушував, чи небажання, щоб вона поїхала, але всі рази до її від’їзду, коли ми зустрічалися, гуляли, тримаючись за руки. Ми намагалися втішати одне одного, що все буде добре, треба ж вивчити англійську, бо англійська – це свобода, англійська відкриває інші можливості в житті. Якщо відкриються можливості для неї, вони відкриються і для мене. Ми ж не розлучаємось. Коли вона повернеться, ми знову будемо разом. Разом будемо вчитися, разом житимемо і роститимемо дітей. Імовірно, що так воно й буде, хоча важко забігати так далеко наперед. Але припустімо, що це станеться. Рано чи пізно так стається з усіма. Але не треба, Моніко, тепер мені товкмачити, щоб я дбав про своє здоров’я, щоб вважав на травми, бо тобі потрібен здоровий чоловік, а не інвалід. На травми вважати все одно не вийде, а різні розмови про інваліда мені нагадують мою матір. Вони що, домовилися щодо інваліда? Чи я нию їй, що вона може звалитися з коня і хребет пошкодити, хто її в інвалідному візку возитиме? І коли вона так почне мені скиглити, то я зав’яжу з нею, а не з регбі. Важко було б зробити такий вибір, проте неминуче. Але це не зараз, не тепер. Тепер все ще вилами по воді писано. Я ще подивлюся. Я ж спокійний, як удав, спокійний, мов жемайтський коник[21]. Моніка не буде все життя очікувати якогось принца на коні, вона чекатиме на свого жемайтського скакуна. На підтвердження цього, а може, і чогось більшого, що вона бажала мені сказати під час нашої останньої зустрічі в мене вдома, вона дістала флейту і зіграла «Yesterday» Бітлів. Я аж закляк. Заворожила її флейта. Ми тримали одне одного в обіймах і ревіли.

Здавалося, що я заново в неї втюрився. Потім вона у своєму стилі на письмовому столі залишила мені записку в конверті. Я її знайшов, звичайно, вже після того, як вона пішла. Там було написано одне-єдине слово – «кохаю». Можливо, щоб не забути?

Важко таке забути, але весь час про неї думати теж не хочеться. Почалися тренування, треба було готуватися до весняного турніру, бо восени ми складно впорались з командою «Жальгіріс». Усі відчували потребу підтягнутися, щоб цього разу не було сюрпризів. Втім, мені все відбувалось як у мареві. Ніби робиш все, що від тебе залежить, однак якась частина в мозку літає десь у підхмар’ї. Я тренувався і очікував листа від Моніки. Вона ж обіцяла писати. Проте лист не приходив. Минув місяць, а листа так і нема. І як мені це розуміти? Я навіть до її братка передзвонив – вони отримали. А я ні. Важко написати пару слів після приземлення чи що? Щось типу: привіт, влаштувалася чудово, через вікно видно Лох-Несс, звідтам на обід вилазить Нессі поїсти, тут для неї облаштували годівничку. Скажіть мені, що має статися, щоб протягом місяця не прислати мені такої листівки?

Тому я читав не листи, а книжки, все одно потрібно туди зануритися з головою. Мінде натягав мені різних брошур – очевидно, він занурився повністю туди, аж очі поблискують – каже, читай. Я поглянув, якийсь Казлаускас, «Записки монаха, сповідь парапсихолога». Треба буде погортати ці брошури.

Як начитаєшся такого, починаєш роздумувати, що там, нагорі, є щось, інакше звідки хтось написав би стільки різних історій. Як-от мій сон. Наснилися мені хробаки і що Моніка розсіялась, ну ось – нічого хорошого не було, поїхала вона до Англії. А ще й той Далі на додачу. Хоча розумієш, що це лише картинки, а дивишся – і мурашки по спині. Або ті маорі, що танцюють гаку. Не можуть вони просто так це танцювати і бути самі по собі такими страхітливими, очевидно, що в них вселилися якісь духи, бо ніхто навмисно не зіграв би так.

Мінде марить поїздкою в Індію, окрім брошур, він ще тягне додому різну музику. Вже не «Енігму» і не Deep Forest, а справжню індуську. Тепер він вважає, що бути йогом набагато краще, ніж Ван Дамом або власником кіоску, краще, ніж виварювати джинси, ніж їздити до москаляндії з куртками чи іншими лахами на продаж і за алхімічні досліди з метою отримання золота. Сидиш собі, схрестивши ноги, і все. Пожерти тобі дадуть, смокчеш там люльку і пишеш вірші, як Брюс Лі. Без жодної метушні. Якщо не Індія, то запасний варіант – Академія Парапсихології. Того самого Казлаускаса.