Наступного дня поправив на голові свою «цеглу», прикинув, чим можна зайнятися, якщо вона одразу не покличе мене додому.

Дзвоню.

Слухавку підіймає вона.

– Привіт, це Рімас.

– Хто?

– Рімас. Ми разом з Купала повертались.

– А…

Що за «а», роздумую я. Добре, що пам’ятає мене, але погано, що ті спогади лише «а». Треба чіплятися за те, що є, і рухатися далі.

– Що робиш?

– Нічого.

– То, може, щось зробимо разом?

– І що?

Певно, якщо я нічого не запропоную, то й не зустрінемося. Добре, що я заздалегідь обміркував різні варіанти.

– Тут у парку відбувається свято повітряних зміїв, – пропоную найдешевший варіант, – можна сходити, а?

– Може, ні.

– Або на якийсь концерт…

– На який?

– Наприклад, концерт Джордани у будинку культури.

– Гаразд.

З її відповідей нічого не розбереш. Речення з одного чи двох слів інформації багато не дають. Втім, я відчув, як вона зачепилась за пропозицію щодо Джордани, і голос її одразу пожвавився. Думаю, якби я запропонував піти на концерт якого-небуть Аугуліса, місцевих гуртів «Неділя» чи «Комбо», мабуть, знов знайшла б якусь відмазку, і я б залишився сам, бо кращих варіантів запропонувати дівасі не міг.

Я йшов на зустріч і відчував, що ноги якось неприродно рухались, таке відчуття, ніби від ніг аж до кінчиків пальців тече струм. Здавалось, усередині щось закипає, мов казанок, і було моторошно, щоб не вибухнуло. Звідкіля мені знати, як там буває, коли йдеш на побачення, що там закипає і коли вибухає. Дотепер якщо я й бігав до котроїсь з однокашниць, то лише під приводом якоїсь дурні – ну, наприклад, почуєш, що її братко має багато касет, тому кажеш: «Я прийду до тебе, щось перепишу собі». – «Ну, приходь». Приходиш туди, а її батьки тільки оченятами впинаються і чомусь дурнувато посміхаються – мов, зятьок приперся… Всі старші брати слухали «Кіно», «Машину времені» та різний рок у збірниках під назвами Rock ballads, Rock power та схоже. Але я переписував, бо хотів довше там посидіти. Трохи побазариш, одну-другу річ перепишеш, а тоді вже кажуть тобі, що можеш взяти додому переписати, якщо знайдеш щось цікаве. Батьки весь час крутяться вдома, отже, береш ті касети і валиш геть. Ось так і завершується дружній візит.

А цього разу – справжнє побачення.

Майже всю дорогу до будинку культури в автобусі вона мовчала, а я все їй вже розповів. Та й навіщо мені весь час молоти язиком, немов дурнику? Намагався щось про неї дізнатися: де вчиться, чим займається, яку музику слухає. Від таких питань розумнішим виглядати не став, але вона хоч рота відкрила. Сором’язливою вона не була, якщо судити з вигляду – скоріш навпаки, однак я відчував, що я її не надто цікавлю. Мені аж самому стало цікаво, чому вона зі мною зустрілась. Звичайно, що в автобусі їдемо за мої талончики. Нема значення, що я їх праскою випрасував і вже втретє компостую. Ще жодного разу не зловили. Але вони все одно мої. Мяйле не відмовилась, що я за неї талончик пробив.

Ми тиняємось у фойє будинку культури і чекаємо, поки прийде моя тітка, щоб нас провести у зал.

– Ти що, квитків на концерт не маєш?

Ну, нарешті її щось зацікавило, і вона має про що мене спитати!

– Ні, не маю. Тут моя тітка працює, тому вона проведе нас у зал, – відповідаю з такою міною на обличчі, щоб вона зрозуміла, як це круто, коли можеш щось дістати не за гроші, а за допомогою зв’язків або якось інакше. Головне, щоб не платити за все грошима, якими з тобою розрахувались за сумлінно відпрацьовані години.

– А… – каже вона, хоча вжити слово «каже» для цього руху вуст трошки занадто. Втім, і цього вистачає, щоб відчути, як усе вислизає з рук.

Я витягую з кишені «Снікерс», пропоную їй, і вперше за весь час бачу її стриману усмішку. «Дорого мені коштувала ця усмішка», – думаю я і не можу дочекатися, коли прийде моя тітка, бо людей повно, ще потім скаже біля дверей, що місць у залі не залишилось, навіть стоячих, і що вона нічим більше не може допомогти. Тоді точно буде повний провал, і ніякий «Снікерс» не врятує.

Але ледь встигає Мяйле дожувати снікерса, як до нас підходить моя тітка. «Йдемо, дітки», – кличе нас за собою, і я випадаю в осад. Ну ні, кращого звертання у цій ситуації просто не знайти. Вдаю, що не почув, і йду за нею такою ходою, що вона негайно б забула про якихось там діток.

Дали нам непогані місця, не біля самого краю. Мабуть, хтось зі своїх не прийшов, і нас по шурику посадили на ті місця. Якщо з’являться пізніше, то самі винні, у залі буде темно і ніхто не почне з’ясовувати, де чиї місця. Мені ці ряди і крісла в них нагадували заходи у нашій школі. На початку, поки атмосфера розігрівається, може, це все й нічого, але потім хотілось би порухатися. Джордана в емоціях тисне на повну, а ти сидиш на своєму кріслі, бо тут всі так сидять і нема де потанцювати. У школі під час дешевого заходу можна вмоститися в крісло і позіхати до самого кінця. А тут зівота не бере, але доводиться теж сидіти у кріслі. Іноді плескаєш, піднявши руки вгору, а в кульмінаційний момент, коли вона починає співати «Я не кохала тебе» чи «День народження», вся гальорка встає і тупцює. А коли мєдляк який, час від часу цілий ряд намагається триматися за руки і хитатися в ритм. Ось тут уже повна лотерея, бо якщо поруч з тобою стоїть нормальна діваха, то зовсім весело, а якщо мимра? А якщо чувак? Тоді хитаєшся, немов дерево, і весь час думаєш про його спітнілу руку, якою він перед початком концерту в туалеті тримав свій банан.

Цього разу не було ніякої лотереї. Коли верталися назад, ми з нею вже трималися за руки. Думаю, що, зважаючи на її мовчазливість, якби мені вдалось серйозніше її притиснути, вона б не лежала, мов бліда колода. Біля дому я її обняв, і вона не почала видиратися з обіймів, як ті однокласниці за шафою. Я нахилився і поцілував її просто в губи. У мене під серцем щось загуділо, ніби якийсь пропелер запустився. Той пропелер так гудів, що я навіть не зорієнтувався, як вона сказала «на добраніч» і зникла у брамі. Піти за нею думки не було.

Я летів додому, мов той Карлсон, з пропелером під серцем. У мене є дівчина! Не з нашого класу і навіть не з нашої школи! Волосся її, як смола, і з моїми кульчиками та смола буде ще сильніше блистіти. Коли мене побачать з нею, всі від заздрощів накладуть в штани. І в них усіх на чолі буде написано: «Де таку поклеїв?».

Запропонував батькові трішечки грошей, що заробив на Magic Crystal та з того, що залишилось від добових з Ганновера. Тут не весь мій борг, але наразі хоч стільки. Він нічого не відповів, але взяв. Наступного дня зайшов до мене у кімнату і каже, що твій братко має ларьок, а нині смалець добре йде, у магазини його не завозять, бо дефіцит. Я міг би тобі ящик зорганізувати. Віднеси до ларька і продай без жодного ризику. Будеш хоч щось на тому мати.

Ось тобі й вантажник.

Мені без різниці.

Тут мають бути безпечні гроші і дуже вчасно. Якраз зараз обзавівся подружкою, а без бабок справи з нею рухатися вперед не будуть. Так відчуваю, що снікерсами її не запхаю, скоро прийдеться повести у кафе.

Тому я почав, і бізнес потроху порухався теж. Головне, що все потихеньку, без жодної паніки. Відчував себе серйозним бізнесменом.

Уявіть собі, виходите на автобусній зупинці, а навпроти – ларьок з великими вітринами. І на всю цю вітрину стоять білі пачки смальцю, складені в піраміду. Виходиш з автобуса, а тут бац – перед очами піраміда зі смальцю. Всюди вітрини ларьків, запхані різною фігнею, так що в очах рябить, а тут лише біленькі сяючі пачки, складені в піраміду. Коли я дивився на цю піраміду, мені ще здалека хапало за серце, бо ці всі пачки – мої.

А ларьок був мого двоюрідного брата. Він там торгував різними овочами. Я без поняття, звідки він те все брав, але мої пачки теж взяв. Ларьок стояв просто поруч із зупинкою, і бабці, що виходили з автобуса, могли відразу купляти той смалець. Звичайно, що смалець танув у вітрині, ніби сніг на весняному сонці. Тому тих пакетів довго там не тримали, оскільки сонце світило і все тануло, та всі й так уже знали, що у цьому ларьку можна смалець купити, бо тут його дофіга.