Не встиг я переступити поріг хати, як мати спитала: «І де ж ти той черевик порвав?».

Але найбільше западло після повернення було в тому, що ще не прийшла весна і в самій футболці ходити було неможливо. Я б зі своєю капюшонкою Chicago Bulls відразу авторитет собі підняв. Хотілось гуляти розхристаному, щоб напис було видно. Тому в школі мені було страшенно гаряче, а коли поїхав на змагання юніорів, довго перевдягався, масажував ноги, останньою зняв свою футболку, що привіз з Польщі.

Ми брали участь у якомусь юніорському турнірі у Шяуляї. Незважаючи на те, що у Варшаві я трошки коники викидав, але спільні тренування з дорослими чоловіками давали своє. Сам здивувався, але здавалося, ніби хтось накачав у мене силу термінатора, а ще дав гнучкість Брюса Лі та хитрість хрещеного батька. Хоча хитрості тут багато не потрібно – зловив м’яч і біжиш, сам не розуміючи, чому всі інші так легко відлітають вбік, немов гумові. Тому трохи нудно було, хотілось пограти, а нема з ким. Чекаєш, поки хтось тебе нормально завалить, а вони якщо й тормознуть мене, то тільки гуртом. Немов гівнюки – один чіпляється за ногу, інший за другу, а третій на плечі заскакує. Навіть коли я отримав приз найкращого гравця сезону поміж юніорами, було теж трошки нудно. Інакше й бути не могло, бо всі ці змагання за юніорів просто викликають позіхання. Все відомо заздалегідь: і хто переможе в чемпіонаті, і хто виграє кубок та всі інші турніри. Бігаєш і просто очки збираєш. Яка різниця, переможемо з рахунком 50: 0, чи з 105: 10. Коли грають бики з НБА, теж не сумніваєшся, що вони переможуть, але інтриги там більше. Там хоч іноді хтось може їх завалити. А тут…

Можливо, саме тому було бажання носити футболки з написом Chicago Bulls. Одягаєш – і відчуваєш, що заслужив це, бо ти – найкращий гравець посеред юніорів, і ви разом – чемпіони. Ну не носити ж на собі диплом про перше місце, а напис Chicago Bulls – набагато красномовніший. Звичайно, що з написом Chicago Bulls можуть ходити й різні лохи, але ти його заслужив. З Chicago Bulls відразу зрозуміло, що твої погляди на життя правильні.

Остаточно все стало на свої місця, коли капюшон від Chicago Bulls ліг на мою спину в шкірянці. Шкірянка впала мені як з неба. Мамина подруга шила їх, хтось їй замовив, а потім зник. Вона сама не продавала, тільки шила, тому запропонувала мені – може, підійде. Віддала за півціни. Неважливо, що пошита з клаптиків, – шкірянка є шкірянка. А шкірянка разом із футболкою Chicago Bulls – взагалі супер-круто! Я й кажу, що найкращих речей ніяк не сплануєш.

А ось баскетбол – так собі. Я тут про себе. У таку гру як баскетбол може грати будь-хто, тому ми з Мінде час від часу грали теж. Подивишся протягом ночі НБА, а зранку сам пробуєш виконати різні фінти, що побачив. А якщо вже граєш, то треба грати нормально. А нормально можна грати лише надворі, бо тут правила трохи інші. Якщо ти впадеш, вдарившись у мене, це вже твої проблеми, але якщо грати треба з суддею, то тут я не можу врубатися. Ти вивалюєшся на майданчик і навіть не відчуваєш, як уже якийсь дохлик лежить ницьма. Виявляється, це ти його уклав. Він, мабуть, від пориву вітру звалився. Якось одного разу мені треба було грати проти Артура Явтокаса, а він підіймає руку і м’яч майже вкладає у кошик. І що ти йому?.. А якщо ти в нього вдаришся, то фоли завжди чомусь дають тобі, а не йому. Цікаво, це тому, що кличка його «Термінатор» і він може грати будь-як, а тебе тут ніхто не знає, то й залишаєшся м’ясом для термінаторів?

Я ніколи не міг цього збагнути: у баскетболі треба вміти оборонятися, вміти падати. Ледь торкнувся до руки – штраф. Балет якийсь та й годі! У регбі все зрозуміло: вдарити не можна, битися не можна, а далі – штовхаєш, біжиш, намагаєшся зловити… Хто сильніший, спритніший і моторніший, той і чемпіон, тут нема жодних театрів. Якщо хтось впав і починає грати виставу, ніби дуже травмувався, то всі дивляться на нього, як на останнього слабака без яєць. Навіть свої. Часом буває, що банда, яка грає, зчиняє бійку, але судді не починають їх розводити і кудахкати, мов кури-несучки. Як було за що, то нехай самі й розберуться. Тут усе, як в житті.

А ось міжшкільні змагання з баскетболу за участі суддів я ненавидів дужче за спільне миття в громадських душових, нову шкільну вчительку і літні сінокоси в селі, за все це, разом узяте. Міжшкільні змагання з баскетболу були публічними тренуваннями сорому. Головна їхня інтрига – просремо двадцять очок чи п’ятдесят. Яка користь з того, що ти зранку до ночі дивишся по тєліку НБА, а на полі пробуєш все повторювати. І навіть на твоїй футболці написано Charlotte, у той час як всі інші бігають з Chicago Bulls або навіть і з Джорданом. Як я вже казав, для мене напис Chicago Bulls зовсім не пов’язаний із грою у баскетбол, а потрібен, щоб у місто вийти. Для гри я собі зробив напис Charlotte Hornets і номер другий. Це – Ларрі Джонсон. Щоб був Джонсон, але не Меджик. Щоб чувак був схожим на мене – нормальний гравець, середній, та водночас іноді може вистрілити, щоб був моєї статури і грав на схожих позиціях. Назватися, скажімо, Барклі було б занадто, а з іншого боку, він мені не сильно й подобається. Але це все не має жодного значення. Які тут Барклі, Морнінги чи Юінги, коли ти стоїш перед Артуром Явтокасом і можеш хіба що рукою дотягнутися до його голови і погладити «цеглу», але не більше. Робимо розминку, а тренер йому вигукує ще щось типу, як не зробити додаткових кроків під час кидка у кошик, хоча мені це здається зовсім зайвим, бо він може просто стати навшпиньки і вкласти в кошик м’яч.

У своїй команді ми не мали жодного гравця з баскетбольної школи. Добре було тим шкільним командам, які мали хоча б одного. Наприклад, перемогти п’ятнадцяту школу – без шансів, бо в них є Сланіна. Перемогти чотирнадцяту… Ну, ця хоч і не була баскетбольною школою, але там дофіга було баскетболістів – Мінде Жукаускас і ще пару таких самих. Я хоч і займався у п’ятому класі баскетболом у тренера Сірейки, але так і не збагнув, як ті баскетболісти мене обходять, немов стовп. Я знав, що захисник завжди перебуває на зігнутих ногах, у такій стійці я сам у спортивній школі не одне коло пробіг, але, мабуть, вони знали щось іще, оскільки після першого року тренувань їх звідтам не випхали. Стало зрозуміло, що мене копнуть, але рік тренувань я відбув. Все почалося з того, що я причепився до одного однокласника і кажу: піду з тобою разом на тренування. Я погнав туди, а там всі у групах не згідно з класом, а за роком народження. П’ятикласнику гонити разом з шестикласниками, це відразу підписатися на те, щоб з тебе стібалися. А ще шестикласники були з вигляду майже як дорослі, та й грали не перший рік. Я з ними однаково бігав, однаково стрибав, але в баскетбол вони грали вже майже як профі. Ну, мені так здавалось. Тому збрехав, що я на рік молодший, щоб грати з п’ятикласниками.

Дечого я там так і не вловив. То на рівному місці мені свистять за пробіжку, то за три секунди, то сам облажаєшся і не можеш кинути м’яча з-під кошика, а тоді вже руки тремтітимуть протягом всіх змагань, і краще більше навіть не намагатися, якщо тебе ще залишать на майданчику. Я взяв участь у кількох змаганнях, але коли треба було їхати грати до іншого міста, слід було принести свідоцтво про народження. Ми свідоцтва принесли, а наступного дня, коли всі зібралися біля автобуса, Сірейка підходить і мовчки віддає мені свідоцтво, я беру і без слів плентаюсь додому. Все мало саме так і скінчитися. Інші, мабуть, взагалі не зрозуміли, що тут сталося.

Але міжшкільні змагання проводилися не лише з баскетболу, але з регбі також. Маю підозру, що таке було лише в Шяуляї. Ось тут я міг відігратися за все. І байдуже, скільки яка школа мала гравців, які ходили на тренування з регбі, ми йшли як по маслу. Ну, в моїй школі теж регбістів багато не було, може, пару таких. Тому я більш-менш пояснював гравцям головні правила, щоб дурниць не наробили, та й все. Хапаю м’яч і погнав. Звичайно, що Жукаускас тут вже не грає за чотирнадцяту школу, як і Сланіна за п’ятнадцяту. А я би так хотів цього! Я би поламав і розчавив їх у коржик, а такого чорта, як Явтокас, я оббіг би, мов дерево. Однак доводиться дерти дупи їхнім однокашникам. Можливо передадуть їм вітання.