– Не кажи, Юрґу, мабуть, побалував, чи твій портрет вона намалювала задарма?

Мінде мовчить, явно роздратований.

– І що ти хочеш тим сказати?

– Та нічого, а де Юрґа тепер?

– Вона поїхала. Казала, що спочатку до Берліна, там рейв Love Parade.

– То натанцюється і повернеться?

– Казала, що підвернулась якась робітка манекенниці.

– Зрозуміло. Все-таки вона космос. А нам тепер світять мелодії самотніх чоловіків.

Чомусь втечу Юрґи на ті покази я пов’язував з бочкою лайна Мінде. Однак, то не моя справа.

– Ти читав Акселя Мунте? – запитую я згодом.

– Ні.

– «Все, чого насправді потребує людина, не коштує багато. Тільки надлишок багато коштує». Це його слова.

– Ааа…

До шосе дістаємося мовчки. Там вирішуємо, що краще ловити автівки поодинці. Один пацан – це нічого, але двоє пацанів, що над ранок подорожують автостопом, можуть зацікавити лише маніяків. Я, як ширший у плечах, відпочиваю в рову, а Мінде вдається протягом двадцяти хвилин когось зупинити. Я висовую з рову голову – ні, не їде, показує він мені. Не встигаю вникнути у питання, як я тепер маю почуватися, коли вчора не зміг Моніці ні додзвонитися, ні знайти її, і все якось незрозуміло, а Мінде вже махає мені – yes! Везуть! Та ще й крутою тачкою!

Значок на кермі давав зрозуміти, що ми летимо «Ягуаром». Я завалився на заднє шкіряне сидіння, машина нас закачує, мов немовлят у люльці, чувак виявився зовсім нормальним, закинув новенький компакт-диск Fugees «Ready Or Not». Що за питання, ясно, що ready… Можна так їхати і їхати без кінця. Так можна почати мріяти про права. А коли дивлюсь на батьківський «Форд Ескорт», думка про права навіть не виникає. А тепер здається, щойно сіли, а ми вже на автостраді Клайпеда – Вільнюс. Швидкість така, що не виникає бажання подивитися на спідометр. Таким чином не встигнемо оглянутися, як будемо вдома. Можливо, батьки ще спатимуть.

…Ready Or Not, Here I Come, You Can’t Hide…

– А куди він їде? – раптом ні з того ні з сього запитую я в Мінде.

– У Шилале.

– У Шилале?

– Ну, так.

– Бля! А ти знаєш, де та Шилале?

– Та звідки мені знати, десь по дорозі.

– Невже? Ясно, Шяуляй, Шилале. Десь по дорозі… В тебе сонячний удар – чому ти вирішив, що ця машина нам підходить?

– Я запитав куди їде, він каже, що до Шилале, то я й сказав, що нам по дорозі…

Водій почув наш базар.

– Я мушу тут звернути. Вам, мабуть, краще залишитися на автостраді.

– Так, так, – скрикую я, – випустіть нас на повороті.

– Прошу, – він зупиняється за кілька хвилин.

Стоїмо ми фігзна-де, сонце палить, асфальт парує спекою. Навколо жодної тіні, анічого. Та звідки така спека з самого ранку? Проїжджає ледь пару машин, та де вони тут на розгоні зупиняться.

– Скільки в тебе грошей? – запитую.

– Навіщо тобі бабло, можливо, ти бачиш десь касу з квитками?

– Гаразд. Дивись, тут вказівник на Рєтавас. Мені здається, що від Рєтаваса нам вистачить грошей на квитки.

– Тут десять кілометрів до того Рєтаваса.

– То й що, може, хтось підкине. Тут на сонці ми попадаємо за десять хвилин, мов листя. Без шансів, що хтось тут зупиниться. Хто буде зупинятися, коли їх зупиняють два лохи у соснових голках? А трактори на автострадах не їздять і в причеп не візьмуть.

Поперлися ми пішки дорогою до того Рєтаваса. Йдемо, йдемо, йдемо, але жодна машина не їде. Затінку тут теж нема, коники сюрчать, від цього якось веселіше. Попити в нас, певна річ, нічого не було. Про їжу ми взагалі не думали, хоча після того батона з кефіром у роті так нічого й не мали. Крокуємо й відчуваємо, що вся попередня ніч ніби висить нам на ногах жорнами, і мусимо тепер усе це волочити за собою. Через півгодини починаємо скидати з себе одяг. Одежа просто липне до тіла. Автостоп – страшно весела штука. Особливо, коли крокуєш пішки по невідомій ґрунтовій дорозі до казна-якого Рєтаваса, про який нічого не знаєш. Не знаєш, ні які там автобуси, ні скільки вони коштують, ні коли вони їдуть. Не знаєш навіть, чи є там взагалі автостанція.

– I am sсatman, – ні з цього ні з того починає Мінде, – скуба дабі ду, чи ясно, курко тобі, скуба дабі дууу.

Кури з узбіччя порозбігалися, залишились корови. Вони точно нікуди не втечуть.

– Корово. Чи тобі не жарко? Ти, корово, йо, корівко, му…

Ми репетували різні нісенітниці, що на язик потрапляли. Ми танцювали, оскільки дорога була зовсім порожня, здавалось, що ми будемо крокувати до того Рєтаваса ще пару днів…

«Му-му-му-му-му-му», – підспівували собі під носом під «Crash Test Dummies». Корів це не вражало. Щоб збільшити ефект, наприклад, у кліпах по MTV, потрібна певна витівка чи дурний вибрик. Тому ми, не змовляючись, виставили корові голі зади, крутили ними і верещали: «I like to move it move it, І like to move it, move it». А як ще інакше відчути свободу? Свобода – це робити різні дурощі.

Однак в очах корови всі трюки MTV лускалися. І ми теж. Більше крокувати не було ні сили, ні сенсу, тому ми сіли на узбіччі… Я подумав, що в селі я б не додумався робити такі дурниці, і що, витворяючи таке, злегка перегнув палку. Якби пояснити, я трохи хочу, щоб так було, й роблю так, щоб схоже, як по тєліку. Все, може, й крейзі, проте не зовсім так, як хотілось би. В нашому кліпі замість тьолок – корови.

Навряд чи цією дорогою взагалі хтось їздить. Здається, що тут блокада ще не закінчилась і ніхто не їздить машинами. Бодай на возі хто-небудь притарабанився би.

Несподівано вдалині з’явився драндулет, і ми взялися підстрибувати, махати руками, немов з берега безлюдного острова кораблю, який пропливає мимо. І що ви думаєте? Не зупинився, падлюка! Ми давай бігти за ним наздогін. Біжимо, махаємо руками, кричимо. Десь за сто метрів драндулет все-таки зупинився, дав заднього. Ха! Подіяло!

Не встигли водію розповісти, що на цій дорозі у Рєтавас ні душі, як уже товклися на автовокзалі, там нашкребли на автобус, та втиснутися до нього – просто виклик. Спершу балансували на одній нозі, але до Шяуляя так не доїдеш. Автобус трясся селами, стояла несамовита спека. Ми попадали на сходи. Чомусь усе здавалось нам страшно кумедним – можливо, тому, що нічого не жерли ще від учора. А може, тому, що опанувало відчуття, що життя – казка, яку розповідає ідіот. Який сенс у всьому, коли не можеш збагнути нічого до кінця? Щось тут було недобре, і мені дуже не подобалось. Чому така дивна адреса? Була Моніка в Паланзі чи ні? Чортзна-хто намутив тут. Але не почнеш з цього приводу сумувати. Або тому, що ледве не поїхали до Шилале.

Поки ми тряслися в автобусі, у моїй голові почав складатися вірш, такий собі, незлий і невеселий, важко визначити, придуркуватий, як і вся наша подорож.

Наступного дня я встав і після сніданку одразу погнав шукати Моніку. Точніше – чергувати біля її дому. Спершу я зателефонував їм додому, відповіла її матір, отож Моніка теж має бути вдома. Стояв на протилежому боці вулиці і спостерігав, чи вона не вийде. Зрозуміло, що почався дощ, отже я мусив сховатися під дашок під’їзду сусіднього будинку, але звідти майже не було видно, тому я увесь час мусив висовувати голову і дивився, чи вона не виходить. Та хто буде виходити в дощ, втім, коли батьки хочуть з людини зробити дресированого чемного песика, всяке може бути.