Після дощу Моніка вийшла. Побачивши мене, вона трошки розгубилась, і ми поодинці пішли у скверик, щоб її батьки через вікно нас не застукали. Вона була дуже мовчазною, кожне слово мусив з неї витягувати. Я ще ніколи не бачив її такою серйозною, здавалося, що дощова хмара зникла всюди, але залишилася над нею. У Паланзі вона була, але їхня адреса таки виявилась іншою. Бо хто відпочиватиме в місці, де стільки народу. Тепер вона збирається їхати з батьками на дачу. Без жодного азарту розповіла про вступні іспити. Буде вступати на правничий. Вона завжди любила правду. А я то думав, що це тільки я – Робін Гуд і Тадас Блінда в одній особі. Мої жарти її зовсім не веселили, вона ледь усміхалась, і здавалось, що перебуває деінде. Зрозуміло, що до Вільнюса її повезе батько. Гаразд, це неважливо, головне, що скоро прийде осінь і ми разом мешкатимемо в общазі в Саулєтекіс. Зараз та общага здавалася казковим хепі-ендом, а будь-який хепі-енд – це початок довгого і прекрасного життя. Коли сидиш, обійнявши Моніку, можна реально відчути життя після такого хепі-енду.

– Слухай, – кажу я Моніці, – ти мене не лякай, дзвони мені, бо коли ти зникаєш – то в Паланзі, то на дачі, то фігзна-де – я не знаю, що й думати. А після вступних іспитів, коли будеш знати свою нову адресу, напиши мені, гаразд?

– Гаразд, – відповідає вона, і я більше не маю чого до неї прискіпуватися, мушу вірити.

Сьогодні Моніка дивилася мені в очі, немов у кіно: коли дивишся і бачиш щось більше, розумієш все без слів.

– Кохаю тебе, – каже вона.

– Я теж, – кажу.

І Моніка знову зникла.

Почалися вступні іспити, і не було часу ламати голову над тим, де вона. Я відвіз документи у Вільнюс та Клайпеду. В обох університетах подав на литовську мову. Не зважаючи на те, що мої батьки просили мене закінчити дванадцять класів, мій вибір вступати на литовську їх не надто тішив. Однак я читаю книги і сам пишу, тому вважаю, що ця справа допоможе зорієнтуватися в цьому світі. Інколи недостатньо лише знати, що світ – це казка, розказана ідіотом. Мені вдалося подати документи в обох місцях, хоча і там, і там необхідно було подати оригінальний атестат. Врешті-решт оригінальний документ опинився у Вільнюсі, бо Клайпеда – запасний варіант. А запасний план у мене є завжди.

Однак найбільший прикол був у тому, що дата екзамену з літератури що у Вільнюсі, що у Клайпеді була та сама. Без оригінального мого тіла на екзамені лише зі самим докумєнтом нічого не вдасться.

– Слухай, – кажу братанцю, – чи можеш мене зрання підкинути до Клайпеди?

– Чого не хочеш потягом поїхати?

– Бо того самого дня на другу годину мені вже треба бути у Вільнюсі.

– Бачу, ти нормально справи влаштовуєш, гаразд.

Братанець мав підстаркувату беху, втім, це не було недоліком. Агрегат тягнув так, що я, милуючись світанком, просто влипав у сидіння. Братанець не боявся так тиснути на газ, бо мав такі-сякі зв’язки, коли б зненацька вискочив якийсь півень і спробував нам штраф вліпити.

Клайпеда мені не здалась особливою чи гарною. Спочатку ми побачили приватні кількаповерхові будиночки з баштами, далі – з червоної цегли, такі як і в нас в Шяуляї, а ще якісь казарми, там ми пірнули під залізничний міст, а винирнули вже у центрі. Теж не сказав би, що щось крутезне. Потім частина старого міста. Правда, мені сподобалось, що там через центр міста тече ріка, а посеред ріки стоїть корабель. Потім знову почались спальні райони, доки ми проспектом Тойкос доїхали до місця призначення. Будівля схожа на бурсу, але вказано – факультет універу. Мене це мало хвилювало. Краєвид довкола, як у нас на Південному, але надворі чутно, як працюють портові крани, яких не видно, над головою кричать чайки і солоний вітер дме в обличчя. Бозна-чому, але мені стало ясно, що далі я житиму тут. Хоча це і запасний варіант – я ж збираюсь жити у Саулєтекіс разом з Монікою – проте звідкись прийшло таке спокійне розуміння: тут. Тобі зрозуміло, але ти не знаєш звідки.

Витягнув екзаменаційний білет. Саломея Неріс. Поема «Егле – королева вужів». Можливо, і не житиму в Клайпеді, бо прочитати цілої тої «Королеви» я вже не встигну, оскільки я її не читав. Цієї казки я теж майже не пам’ятаю, тільки в загальних рисах: братко хотів як краще й закатрупив вужа, за яким вона була заміжня, а та прокляла дітей і потім себе. Але хто на що перетворився, я вже не пригадую.

Іду шукати книжку, бо там мусять бути всі тексти. Шукаю – і тої поеми не можу знайти. Ну, повний гаплик. Але хтось із комісії каже, що я можу говорити про будь-який вірш Саломеї Неріс. Тоді, дуже прошу – я говоритиму про весну – «Полином зацвіту».

Усе тут зрозуміло – реінкарнація. Як у віршах Ґяди, але ще простіше. Тільки не зрозуміло, яким чином той весняний вершник у кущі полину пізнає Саломею, однак свої сумніви, мабуть, треба тримати при собі.

Комісія запитує, чи не бачу я тут народних мотивів. Ну, так – весна. Всі народні мотиви пов’язані з природою, бо народ, як ніхто інший, добре її відчуває. Фактично, народ живе на природі, а не в місті. Дивлюся, що комісія посміхається і бачу, що так просто їх не проведу. А де ще тут можуть бути народні мотиви? Нема їх тут більше, окрім коня. «Ну, кінь», – кажу. «Гаразд, зрозуміло», – говорять вони мені, і екзамен завершується.

Я пускаюся бігом по сходах вниз, стрибаю в беху і ми летимо до Вільнюса. Там екзамен після обіду. Мій братанець за таку їзду ризикує позбутися прав, але мене везе. Він молодець. Я мовчу і більше нічого не кажу.

– Що таке? – запитує. – Що, погано написав?

– Та ні, я вважаю, що добре, навіть дуже добре.

Сиджу і міркую, чому мені раптом здалося, що Клайпеда невідворотно стане тим містом, де я буду жити? Можливо, чайки трошки вплинули на мене. Тільки тепер я згадав «Чайку Джонатана Лівінгстона». Зараз ця казка мені здавалась надто простенькою, тим не менш чайки в місті вражали. А ще вони перегукувалися зі звуками портових кранів. Сидиш і слухаєш, це тобі не дзижчання в’язальних машин. Це можна порівняти хіба що з гудінням вітру у щоглах флагштоків. Усе-таки чайки і крани гудуть набагато потужніше. Однак, що в цьому спільного з моїм майбутнім? Роз’яснюй як хоч, ніхто не дасть відповіді.

Братанець від дверей до дверей пригнав ледве за пару годин. Я ще встиг вільно вдихнути повітря, перекусити, а тоді побігти писати наступний екзамен. А там навпроти нас стояли двоє – один височезний, схожий на баскетболіста Карнішова, а інший – маленький очкарик, такий собі Вінні-Пух.

З цього року творів на вільну тему тут більше немає. Дають тобі тексти, потрібно їх проаналізувати. Я жодного разу в житті не писав творів на задану тему, тим паче аналізу тексту, але цього аналізу в нас ніхто не писав. Корочє, з темою свободи тут кінець, треба вибирати. Одначе з вибором якось не дуже. Твір «У старому маєтку», точніше – уривок. І як тут інтерпретувати цей уривок, коли ти самого твору не можеш згадати. Я з прози не пригадую нічого – ні імен, ні що там відбувалось, у якій послідовності. Можу пригадати лише, хто був хорошим, а хто – поганим. У загальних рисах і без імен. Відчуваю, що стільки відомостей для екзамену, мабуть, не вистачить. Треба вибрати вірш, бо він тут є цілим, можна вдавати, що він для тебе настільки досконалий, що інших віршів і навіть дату народження поета знати необов’язково. А я і не знав, бо наші вчителі теж не зовсім знали, як викладати тих письменників екзоду. Позаяк там є вірш. Ну, ви послухайте: