Мінде пішов разом зі мною під міст біля самого вокзалу. Я пожалкував, що він не подався сам до Центрального ринку чи ще кудись, бо який зиск стояти поруч і штовхати той самий товар. Але я вже мовчав, нічого не казав, оскільки не хотів знову почати базар про закривавлені простирадла чи якусь іншу маячню. Та не встигли до нас навіть пару бабів підійти і сказати, що ми забагато просимо за ковбаси, як раптово з’явилися мєнти. Показали хтозна-які посвідчення (мені цікаво, чому всі так показують посвідчення, щоб ти не встиг побачити ні імені, ні фотки). Задля видимості запитали, чи маємо ми дозволи на торгівлю, і наказали йти з ними у відділок поліції. Народу довкола безліч – ні втекти, ні сховатися. Мєнти були без форми, і мене муляла думка, що, може, це все так, як у нас у Шяуляї – лякають нас казна-які мудаки-артисти. Втім, вони нас вели через ринок прямо до відділку, і з кожним кроком зникали сумніви щодо їхньої правдивості, і паніка зростала. Що тепер буде? Чи просто все заберуть, чи ще штраф випишуть? Чи затримають на декілька діб? Якщо я не повернусь сьогодні, моя мати зійде з розуму.

Хтось може мені пояснити, чому саме нас вони обрали зі всього того мурашника? У своєму житі я жодного разу не виграв у лотереї, а тут – раз, і ось – випала наша цифра! Бінго! Тепер прямуємо у студію забрати свій суперприз! І чому я? Чому саме я? Повний базар людей, що торгують без дозволів, але забрали саме нас. Ми взагалі – планктон у цьому всьому морі лайна, але серйозних діячів вони не рухають. У відділку без нас сидить ще пару чуваків, і все. Туди, мабуть, вмістилися б лише ті, що мають папери, а всіх інших можна обнести огорожею, і маєш відділок, повний порушників. А вони цирк влаштували.

Ще більший цирк починається, коли нас відправляють в окрему кімнатку і велять роздягнутися до трусів. Якась тут підарна контора, і що вони хочуть знайти? Можливо, я ковбасу в штани заховав? Там, у кімнатці, ми дьоргаємося, тремтячими руками намагаючись в трусах останню готівку сховати – може, хоч її вдасться зберегти. А Мінде ще виносить мені мозки зі своїм «я ж казав йти до Центрального ринку». Та скільки можна, і що я маю відповісти? Може, вибачитися? Чи я йому не казав – вали сам до Центрального ринку!

– Завжди щось буває вперше, чи не так? – продовжує він мудрувати, засовуючи шкарпетки в свої мешти.

Сидимо голі, босі й без документів. У думках я вже попрощався з бабками, не маю поняття, яким чином батькові повернути борг, а про подальший бізнес нема чого й думати. Тому сів у повну бочку з гівном. У кращому випадку, якщо відпустять і до школи не повідомлять, якщо батьки не дізнаються. Посидіти у карцері в Ризі – ото був би бізнес. Позираю на Мінде – той теж блідий і наклав у штани.

Верземо мєнтам різні нісенітниці. Кажемо, що не знали, що на торгівлю потрібні дозволи. Ми тут узагалі вперше. Моя мати страшно хвора, державне забезпечення ліками урізали, тому потрібно купувати за комерційними цінами, а ті ціни такі, що ледь одної зарплати вистачає. Мінде бреше, що батько в нього алкоголік, і все, що тільки мати заробляє, той безбожно пропиває, все у горлянку, зрозумійте – що ж нам робити? А мєнти нам розповідають про гігієну, санітарію та різну фігню. Довкола всі, як і ми, торгують, але дозволи чомусь потрібні саме нам. Якби і мали ми ті дозволи, то щось інше було б не так. Придерлись би: чому ви без білих фартухів ковбаси продаєте? Якщо захочуть, завжди знайдуть до чого причепитися. Ми знов їм про свої сімейні біди, то один з них, не стерпівши, запитує:

– На що конкретно твоя мати хворіє?

– Конкретно… Не знаю, я не знаю, як це сказати російською.

– Як давно?

– Давно, всі заощадження вже спустили, начальнику, зрозумійте, якби не та хвороба, ми б у школі на уроках сиділи. Треба школу закінчити, треба чогось у житті навчитися…

Набридло їм слухати нашу туфту, тому пригрозили: якщо ще раз нас візьмуть, вліплять штампи у паспорти, і більше ми у Латвію не в’їдемо. А ще краще, щоб ми й без штампів сюди більше не потикалися. І хай мої батьки швидше одужають, а Мінде вони сказали: нехай твоя мати дасть під сраку тому козлу.

Ми виходимо з мєнтури.

– Треба було нам, як тому Ерліцкасу, говорити з живота або прикинутися глухонімими, – каже Мінде.

– Слухай, генію, скажи краще, що тепер робити?

Стирчимо з пустими руками і кишенями, і декілька зелененьких банкнот, засунутих поміж яйцями, зовсім не гріють, а скоріш навіть сльозу витискають. І куди тепер втопити ці декілька зелененьких, щоб вилізти з тої бочки гівна? Ми вже завалили плакатами цілий Шяуляй. Купувати спирт, коли ти щойно вийшов з буцегарні, це ніби смикати долю за вуса. А що ще? Витягуємо з трусів бакси і міркуємо. Купити щось дорожче не вийде, та й що тут купиш за дев’ять баксів. Вирішили, що купувати будемо однаковий товар, бо поки збагнеш, як той товар йде і куди його зіпхати, час проходить, тому краще не рипатися.

Бачу, Мінде вже крутиться біля бабських цяцьок. Підходжу, а він, показуючи пальцем, каже:

– Беремо ці кульчики. 

– Кульчики? Та, що ти знаєш про кульчики? Звідки тобі знати, що дівкам подобається?

– Яка різниця, що їм подобається. Золото у всі часи – золото.

– От індіанцям фольга гарніша за золото.

– Це було колись, не тепер. І до чого тут індіанці?

– Нам потрібен товар, який людям необхідний. До Сахари золота ти би не брав, взяв би хліб та воду.

– До чого тут Сахара?! Я тобі про інвестицію втираю. Може, ти будеш інвестувати у буханки хліба?

 – Нема чого тут розводити пари, хотілося б спочатку мати що інвестувати.

– Коли не маєш грошей на золото, інвестуй у речі з позолотою. Якщо на золото є попит, то й на позолочене гівно знайдеться.

Я майже заслаб від цього безглуздя, але може, хоч раз треба зробити так, як каже він? Годі на сьогодні суперечок. Ми беремо кульчики – тепер будемо мати багато дешевих фігнюшок. Ми інвестуємо справжні бакси у позолочені бляшки. Дивлюсь я на свої руки, які віддають гроші, і власним очам не вірю. Тепер стану ювеліром.

У потязі дорогою назад я трохи заспокоївся. Не потрібно було нічого вирішувати, цього разу державний кордон стресу не викликав. Зрештою, все скінчилось не так уже й погано, як могло. Мєнти пореготали з наших історій про батьків і відпустили. А могли й не відпустити. Але я сиджу у повній бочці гівна. Замість шістдесяти баксів я везу додому чортзна-що – якісь позолочені бляшки. Мабуть, ця ситуація гірша, ніж у вчителів, яким видають зарплату задрипаними талонами, але видають таки.

І що тепер робити? Я піду на тренування, а Мінде далі вдаватиме Ван Дама? Але без бабок і найкрутіший пацан – село: накачався він, вилами сіно збираючи, такий собі голий-босий дурник. Таке саме бидло, як Антанас з наших тренувань. Якось він прорвався через захист і жене на занос. А потім ще обертається поглянути, чи ніхто не наздоганяє, і посміхається задоволено. Так біжучи, він як бахнувся головою об штангу, відразу вирубився і лежав без тями декілька секунд. Потім підвівся і далі грає, наче й не було нічого. Тому такі чуваки, яких ломакою не приб’єш, насправді зовсім не круті. Ти можеш бути хоч недоростком, але якщо маєш бабки й свою шайку, всі будуть тебе здалека боятися. Можеш бути хоч Ван Дамом у футболці з написом Chicago Bulls, та що ти вдієш без бабла? Якщо мама не дасть копійок, то навіть на дискотеку не сунешся, а потискати однокласницю вдасться в найкращому випадку тільки в кінці навчального року, коли весь клас поїде на ночівлю з наметами. Уявіть Ван Дама, якому мама дає копійки. А до теми Едіти повертатися мені більше не хотілось. Мав бажання рухатися вперед, а доля повернула ситуацію на дно.

Якщо не маєш бабла і нічого не можеш комбінувати, залишається працювати руками. А що в місті зробиш руками? Тут буряків ніхто не саджає і гній із хліва не викидає. Тут промишляють рекетом, підривають, ганяють машини, купують інвестиційні чеки. Однак це вже інший рівень, а ми лише могли тирити ровери з комірчин, потім на тих роверах зненацька підрулити до бабусь і стягнути з плеча сумочки. Однак баришем з таких ковбойських витівок буде хіба що колекція пенсійних посвідчень та велика ймовірність засвітитися на шпальтах «Шяуляйського краю» з повним іменем, прізвищем та адресою, щоб пенсіонерки там пікет влаштували. Також можна опинитися в колонії для неповнолітніх. Те ж саме й стосовно інших крадіжок – починаючи міддю й закінчуючи курками.