– Старий, а, старий, за що? Ти за що мене дубасиш? – врешті-решт вимовила моя груша.
– Це так, з Різдвом тебе!
– Та з яким тут Різдвом?! Що ми такого зробили?
– Тут ніхто ніколи нічого не робить…
Можливо, ми так і продовжували б цю змістовну бесіду, але той чувак із‑за рогу таким приглушеним голоском заспівав: та це не вони, а-а-а, це не ті, давайте закінчуйте.
– Та чого ти відразу нам не сказав?
Але він вже зробив ноги. Мабуть, хотів справжнім кривдникам показати, у якій ми формі, щоб ті відчепилися від нього. Якби він нас зупинив на початку і показав тих, кого треба, у другому раунді наш ентузіазм був би значно меншим.
Я відчув себе, як у новелі «Влучив» Білюнаса[17]. Хоча свою роботу виконав сумлінно, не байдикував, але почувався, як у тій новелі – таке відчуття, що ми відлупцювали невинних кошенят. Хоча такі історії мають і другий бік медалі. Після таких пригод почуваєшся ніби свояком у компанії, і тобі починають довіряти. Тоді настає твоя черга ночувати в залі замість сигналізації. Ми трошки наводили там порядки, але мусили дочекатися ранку, поки прийде прибиральниця. Тому наші пацани залишалися по черзі в «Конюшні» уночі працювати замість сигналізації. Трояк за ніч – стільки, скільки коштує таксі додому. Але на таксі ти би стратив, а тут заробиш. Тому в сумі виходить ніби шість. Я тут прикинув – навіщо гроші викидати на готель, можемо з Монікою тут побути вночі разом. Однак я не врахував, що, не дивлячись на любов Моніки до коней, вона може до «Конюшні» поставитися зовсім не схвально. Та можна трошки прибрати, і буде все гаразд.
Однак гаразд не було. Моніка роззиралася навколо з надією, що ми підемо у якусь чисту кімнатку чи ще кудись. Коли я сказав: «Ось тут ми й будемо на цьому диванчику», – вона просто оскаженіла: «Людей у цьому гадюшнику взагалі не мало би бути, я тут навіть коней не тримала б. Якесь щурине кубло!». Вона завелася і розвернулась іти геть. Я намагався її зупинити: ну, в тебе ж зі собою є простирадло! Однак вона мене вже не чула. Бігти за нею я не міг, не залишиш все тут відкритим на ніч.
Цього разу запасного варіанта в мене не було. Лоханувся я конкретно. Яким чином я би не рахував, тут діють не лише математичні формули, але ще й якась хімічна хмарка у дужках. До мене часом багато що доходить чомусь запізно. Якщо їй подобаються коні, зовсім не варіант, що має сподобатися «Конюшня». Це, мабуть, тому, що їй не коні, а скакуни подобаються. Ось у чому справа!
Що тепер мені залишалося? Я поставив першу, що трапила під руку, касету, знайшов пляшку «Старки» і завалився на диван посеред всього цього бардаку. Завтра куплю в крамниці ту пляшку і поверну її бармену. Незвично було самому бухати, раніше ніколи цього не робив. Навіть виникало бажання оглянутися, чи ніхто мене не бачить. Коли пару ковтків хильнув, почав усе обмірковувати: якщо дивитися просто, то дивне відчуття з’являється у зв’язку зі ставленням інших до питання пиття наодинці. Проблема не в тому, що несмачно, чи щось не так, а в тому, що на тих, хто п’є наодинці, дивляться з підозрою. Кажуть, якщо ти п’єш сам, у тебе – проблеми. Можна подумати, коли п’єш у компанії, то в тебе нема проблем? Якщо навіть і нема, то коли надерешся, стопудово їх наробиш. А сам не наробиш, та коли ще й не можеш вийти на вулицю. Звичайно, дивне відчуття не зникне, бо інші так не сиділи і так не роздумували. Вони все одно будуть товкмачити тобі, що пити одному означає, що в тебе – проблеми. Але тепер це вже їхні проблеми.
А на касеті були записані хіти минулого літа. Може, й позаминулого, я вже не пригадую, але суть у тому, що більшість хітів чим далі, тим більше здавались облущеними – у тому сенсі, що вони від мене вже відскочили, тому здавалися дуже кумедними. Ймовірно, що весь той час – усе, що було рік чи два тому – ніби відлущився від мене і відскочив. Було відчуття, що та музика і тодішній я зі мною далі не підуть. А коли не підуть, треба якомога швидше з тим усім розпрощатися і остаточно покласти на тому хрест. Одні пісні дратують, як і колись, скажімо, такий U.S.U.R.A’s «Open your mind» або Apache Indian «Boom Shack-A – Lak». Чи той чувак з 2 Unlimited. Він здається таким крутим, скаче, мов якийсь клоун, якби стукнути його ногою, відлетів би, мов грибочок. Серйозні пацани зазвичай не ходять, раму викинувши, вони бувають простішими. А тут ті, що тренуються якихось кілька місяців, виставляються крутішими за самого Брюса Лі. Доки не натраплять на когось по-справжньому серйозного. А в тєліку всі можуть подриґатися.
Хоча коли грає Мерк’юрі, наприклад «Living on my own», зовсім класно, таке може грати й далі. Коли почалось «One night in heaven», я подумав: ось, одна ніч у «Конюшні», задля якої я тут пахав цілий місяць. Сиджу і міркую: бабки є, вільна площа є, а дівки нема. За всіма законами, ці речі мали б зійтися, а в мене – навпаки. Ну, де ти бачив, щоб у пацана були бабки, а дівка від нього втекла. І що я роблю не так? І нехай вона мені не розповідає, що бабло – то не важливо. Якщо не важливо, то чому я тут втикаю. Заради бабок, які потрібні нам обом. В іншому випадку я би міг сидіти з Мінде на індуському концерті і балдіти від того, як їхня музика зносить дах.
Не знаю, як в інших, але в мене чомусь розходяться бабки з дівками. Або одне, або друге. І чому так: або – або. Хтозна, може, це якась моя індивідуальна закономірність, моя особлива формула, проти якої не попреш. Колись я чув проповідь, де пояснювали, що не можна одночасно служити Богу і Мамоні, тобто – одночасно мати бабло і бути добрим. Можливо, що й у мене щось схоже. Може, для інших це правило не діє, тільки для мене. Ще казали, що треба дивитися на птахів – вони не сіють і не жнуть, але з ними все добре. Може, їм і добре, але мені – ні. Птахи, звичайно, це гарно, колись я уявляв, що саме так і треба грати в регбі, як той Джонатан Чайка гасав. Проте у реальному житті я б подивився, скільки ті ксьондзи протягнули б, як птахи, якби набожні жіночки не скидалися щонеділі їм по літу, а хтось і більше. Головне ж любов, чи не так? Любиш і ні про що не думаєш.
Між іншим, не закінчилась та касета без питання Хаддавея «What is love?». Я на це міг відповісти фантиками від жуйок Love is…, бо своєї відповіді ще не придумав. Однак від цієї речі вже просто нудило. Нагадувало ефект «Конюшні» – вимкни спецосвітлення, увімкни світло і побачиш, як тут насправді. Так і тут, слухаєш і не можеш зрозуміти – і як могло воно тобі ще зовсім недавно подобатися? Жодного толку з цього його волання «What is love?». Відповіді ж нема, або я зовсім його не розумію.
Касета скінчилась, і магнітофон вимкнувся. Дуже вчасно.
Окрім музону, треба навести порядок у своїй голові. Далі буде так: з цією роботою зав’язую, бо ніякого від неї толку. Моніка звідси вилетіла кулею. Якщо продовжувати тут працювати, не залишиться часу зустрічатися ввечері з Монікою. Якось протягнемо до весни. Бо коли робиш те, у що не віриш, таке й трапляється. Коли ми ганяли до Риги, було веселіше. А зараз все це лише заради бабла. Працюєш заради бабок і для того, щоб інші вважали, що так і треба. А тобі зовсім не кльово, в тебе весь час банкрут. Можливо, тобі й бабки не потрібні, проте не було часу про це подумати. Як подумати, то Моніка за чистотою дивиться, але коли ми з нею никалися по різних парках, то вона нічого не казала, а там теж, якщо добре обдумати, могла мені не дозволяти всюди засовувати свої немиті руки. Але дозволила. Значить – кохає. Але кохання має межі, і ця межа – «Конюшня».
Головне – все, від сьогодні не потрібно дивитися на інших. І це суворо. П’єш сам «Старку» і пий, якщо тобі від цього стане краще. Інші нехай вирішують власні проблеми. А я стільки часу вважав, що всі проблеми зникнуть, якщо мати нормальний спортивний костюмчик, як в інших. Роздумував і страждав через це, а тепер зрозумів, якою дурістю це все було. Або коли ми віддубасили тих пацанів, які були не в темі, хотілося сказати: «Народ, ми тут гівна наколотили, може, вибачимося?». Але не сказав. Бо для всіх все одно це було нормально. Кому не трапляються на роботі помилки? Але мені в принципі тут щось не так – нечесно. Візьмемо, для прикладу, регбі чи дзюдо – не скажеш, що вони там б’ються. Вони навіть і не брутальні. Усе відбувається відповідно до правил і чесно. Ніхто не хитріший за іншого чи в кращій позиції. А тут ми були хитрішими. І так вже є, чомусь, коли я у щось не вірю або роблю лише заради інших, бо так треба робити, я завжди втрачаю те, що для мене головне. Для мене, а не для інших.
