– Чого тобі бракує?
Я стенаю плечима. Не буду ж казати «удачі». На їхню думку, щасливим я маю бути в усякому випадку.
– То чого тобі бракує?
– Так багато всього наробив і навіть не знаєш, заради чого?
– Нууу… я не знаю.
– Ти що – голодний чи одежі не маєш?
Мовчу, зітхаю.
– Чого тобі? Магнітофон потрібен?
– Ну так. Магнітофон…
– То забери наш, можеш слухати, скільки завгодно.
– Ага.
Це я так – стисло, а головне – результат. Магнітофон батьків був зовсім не таким, як треба. Що з того, що він грав, але який мав вигляд?! Білий маленький і російський. Авжеж – російський! І звідки вони такий взяли? Ще можна зрозуміти, якби був який-небудь латиський. Але ж ні! Він був російський і без жодного фірмового знаку, без жодної нормальної назви. Не «Елегія», не «Соната», не «Протон», а якась там «Весна М-310 С». Кращий вигляд мала навіть та «Електроніка-302 С» з олімпійськими кільцями, що колись була в нас, ніж цей. Це ще гірше за машини Wartburg, вони теж були білі й нікому не цікаві, одразу приречені для кола пенсіонерів. Але вони хоч були німецькими. Тут не головне, що звук магнітофона не витягував, і, увімкнувши на всю потужність, навіть сусідів не розбудив би. Навіть не так важливо, що він маленький і білий, але він був російський… І це ще не все. Навіть якщо не звертати уваги на його російське походження, ганебний вигляд і величину – про це могли б знати лише найближчі друзяки – все одно магнітофон був однокасетний, в тому розумінні що не переписував. Тому, якщо щось хотів переписати, мав гонити униз до Мінде, підлаштовуватися під нього, підключати дроти, дивитися, чи все добре тощо. А переписувати потрібно десь три рази на тиждень. Словом, навіть якщо погодитись на нульовий вигляд і престиж, з практичної точки зору він був жалюгідний.
Однак я дав батькам зрозуміти, що гаразд. Не будеш же заглиблюватися у технічні тонкощі або заявляти, що це ганьба, а не магнітофон, і залишатися взагалі без нічого.
Сиджу і сам не розумію. Так виходить, що заради магнітофона, якого соромлюсь, я погодився більше не братися за всілякі оборудки, сам позбавив себе можливості що-небудь скомбінувати. Тепер нема ані можливості, ані результату. А що я міг просити? Може, музичний центр, який стоїть в моєї тьоті в Клайпеді? JVC, бля, – це вам не якась там фігня. Це така ніби тумбочка, у якій все разом: магнітофон, патефон, підсилювач, а внизу ще є місця, щоб поставити касети і пластинки. Кожна річ окремо, і всі поскладені в ту тумбочку, яка зачиняється скляними дверцятами. Там тільки ті дверцята чого варті! Їх не просто потягнеш і відчиняєш, а треба лагідно натиснути і вони самі відчиняються… І більше не потрібно жодного тріпання про якість, звук і все інше… Але це все у Клайпеді, а ми мешкаємо у Шяуляї, і я навіть не знаю, чи тут хтось має щось схоже. Я такого більше ніде не бачив.
Та взагалі – що таке зі мною? Досить лише притиснути мені хвіст, і для мене головне – скоро винести ноги, і байдуже що втрачаю, чого це буде коштувати, головне, щоб усе якомога швидше завершилось і було знову спокійно. Якщо так далі піде, то я ніколи у житті нічого не матиму. А коли сидиш голий-босий, то чомусь того спокою все одно немає. Тому що прикро. Той підар мене лапав – а що пише книжка «Ім’ям кохання» про це? Там є цілий розділ про різних збоченців. «Справжніми гомосексуалами вважаються педерасти – це схильні до злочинів, небезпечні для суспільства особи. Гомосексуали небезпечні для хлопців-підлітків, в яких ще належним чином не сформувалась сексуальна орієнтація, тому їх можна легко звабити і зробити нещасними на все життя. Таким чином сексуальна орієнтація хлопчика назавжди скеровується у хибному напрямі, і виправити її майже неможливо». У цій ситуації я вже постраждав, бо на мене напав підар, а я ще маю, опустивши оченята, оправдовуватись. Той підар мене і відвів у відділок не для того, щоб законний порядок наводити. Втім, кому я про це розповідати буду? Ніхто не повірить хоча б тому, щоб не вплутуватися у справу з мєнтами. Ніхто не повірить, бо навіть у книжці написано, шо підарасами зазвичай бувають танцюристи балету або різні митці, але не мєнти. Якби я комусь про це сказав, то подумали б, що намагаюсь вельми оригінально дупу свою рятувати. Хоча у цьому випадку саме її й потрібно було рятувати. Однак правди нема, і нікому вона не цікава. Я пачками смальцю торгуючи, нікому нічого поганого не зробив – хто не хоче, той не купує. А той підар – ясно написано – злочинець і небезпечний для суспільства. Проте винним все одно залишаюсь я.
Ну, гаразд, але своїм батькам я мав пояснити, чого хочу, а не що і як там було. І якщо добре обміркувати – то що я хочу мати? Чому я не сказав батькам, чого хочу? Для чого мені бабки? Дурне питання – бабок хочуть всі. Ну, добре, але для чого ті бабки саме мені? Можу накупити модних шмоток, новий баскетбольний м’яч, щоб потім усі його випрошували і шмугляли у дворі вдень і вночі? Ще накупую касет і буду пускати їх через той ганебний магнітофон? Потім всі будуть їх позичати, а я ходитиму, мов лошара, і проситиму, щоб їх мені повернули. Половину з них повернуть назад покрученими і розірваними…
Злостився на самого себе. Мєнти спакували, бабла більше немає, батьки сповили мене мов немовля, нога болить – так, що навіть у баскетбол надвір пограти не вийдеш. Та й узагалі нічого не хочеться. Зачинився я у своїй кімнаті, а тут зі стін всі шварци, сталлоне, ван дами і брюси лі своїми оченятами в мене вп’ялися. Джим Керрі, і той посміхається своєю кривою посмішкою: ну, що хлопче, дістав у вухо, трошки опустився на землю?! А ще дві азіатки в купальниках на невідомих узбережжях своїми вузькими оченятами теж мене поглядом палять – чурки ви, бля, чого тут витріщаєтесь!
Спокійно міг дивитися тільки на Курта Кобейна і на «Металіку», вони якісь нормальні. Байдуже, що вони зі старих часів, зате – нормальні. А ще наклейки з пінгвінами і написом «Морський музей Литви», Вітіс[11] з мечем, спортивні машини, колись давно наліплені на письмовий стіл, водні наклейки, які в давні часи, коли були малими, ми клеїли повсюди – на ранцях, пеналах, папках… Все, що було зі старих часів, так нічого, якось не дратувало. Ось їх і залишу, а все решта – на х*й.
Я не почав все обдирати, немов якийсь істерик, хоча й хотілося. Було бажання, як у фільмах показують, розтрощити все. Але ні, я познімав все обдумано, шкодуючи: може, ще залишити, може, пізніше жалкуватиму, скажу, що бовдур, психанув, все повикидав, тепер стіни голі замість голих дівок, вони хоча б деколи зігрівали, а на голі стіни я і в коридорі можу дивитися, і вистачило би. Таке моє тупцювання мене теж бісило, але що поробиш – здирав я без істерики, і цього вистачало сповна. Було таке почуття, що немов здираєш добре приліплений пластир, а під ним рана ще не загоїлася, а найбільше не загоїлось не тут, на шкірі, а глибоко, там, де ребра, суглоби, нерви… дереш – і здається, ніби здираєш пластир з легенів, з пахв, з-під нігтів… Словом, не вмію я тут всього передати. Намагався включити радейко, а там грає «Металіка» Nothing Else Matters. Все миттєво згадалось, хоча тоді взагалі нічого не міг врубатися англійською, але давильників і так вистачало, відчув, що тут станеться вже перебір, тому музику вимкнув.
Згодом заспокоївся і почав роздумувати: здається, що з батьками все так і буде, доки я в школі. Доти й сидітиму з їхнім магнітофоном. Треба зав’язувати з тою школою і валити до профучилища. До того найближчого, куди колись я ходив на дзюдо. Аж сентименти постали, ось походив би туди ще, повалявся б на килимку з дівками, тут спеціальності є зовсім нічого, наприклад, столяр – чим погано?
Увечері я наговорив матері, що піду вчитися у профучилище. Нафіг ту школу, кажу, треба про життя думати, чи не так? Навіщо тут вчитися. Всі тільки те й роблять, що по базарах ганяють: до Польщі, Латвії, Росії, а ти, як бовдур, до школи ходиш. Жодного толку, це тільки час гаяти і все. Кажу, ось найближче профучилище, я подивився, там на столяра вчаться, то й добре.
