– Це перший вірш, який я вивчив напам’ять, – кажу.
Я не закінчив читати вірш, оскільки там ще написано про дівчат – вони такі наївні, але насправді там – дурепи. Я не бажав ув’язуватися у зайву дискусію. Я запитав вчительку, що можна ще почитати, вона порадила: «Почитай Мачерніса[16]». Я почав і якось зачепився. Хоча у школі більше ніж від поезії, мене тіпає, мабуть, тільки від хімії. Що я можу сказати, коли дивлюсь на вірш? Чимало. Можна сказати, скільки там рядків і стовпчиків, чи він римований, а більше – що там зрозумієш. Комусь сумно, бо він любить батьківщину. Та й усе.
Але з Мачернісом сталося інакше. Читаю, читаю і так здається, що не текст я читаю, а знаходжусь на селі у своєї баби. Бачу її оселю, фіраночки, сонце падає на них так само, як у моєму селі, і баба моя така сама, і річка, поля, і все довкола. Усе відповідає реальності, а село – ще гарніше, ніж під час мого перебування там. Просто диво якесь. Річка Дубіса. Ясно, що на її березі немає ніякої алеї, і набережною погуляти не дуже вдасться, але я гуляв. Я гуляв подумки. Було так сумно, що від тої туги аж мурашки по спині. Особливо коли я слухав у Музичній читальні платівки, де актор Масальскіс читав ті вірші. На вулиці – спека, як улітку, а я слухав голос Масальскіса і від нього під час літніх образів я відчував тепло, під час осінніх – холод, здавалось, що в мене ноги вологі. Та кому це розповіси? Типу, слухав голос Масальскіса, а той на мене пускав різні повітряні хвилі. Комусь таке розповіси, буде схоже на сеанс Кашпіровського. Я вийшов з бібліотеки, мов мішком прибитий. Так і не збагнув, як таке може бути. Щось сталося, а розповісти про це нічого не можеш. Не почнеш же відповідати, коли вчителька запитує: «Тут все, як в мене на селі». Тому я нічого не казав, а коли задають вивчити напам’ять вірші, я вчу декілька, за власним бажанням.
Моніка слухала мене уважно, однак нічого не говорила. Потім мене обійняла, притулилась, і ми крокували разом, поки мені від тої доброти прийшла думка завітати у піцерію. Вирішив побенкетувати на гроші, що залишились після дантиста. На бульварі відкрили нову справжню італійську піцерію. Bella Italia. Вона не тільки нова, по правді, вона – перша і єдина, справжня.
Перегортаю меню, і майже нічого не розумію там. Там мідії, анчоуси, маслини, паприка, різні сири, а ще, язик не повертається вимовити – артишоки. Серйозно, якісь там арт-шоки. Сидиш і радієш, тепер буде класно, тепер як замовимо… Головне, що я сюди її запросив і я мушу замовляти, чи не так? Можливо, що й ні, не знаю. Моніка теж не дуже кумекає, що це за штуки. Каже – ти привів сюди, сам і вибирай. Хоча з іншого боку, великого вибору не було: лише дві-три найдешевші піци, ціна яких починається з п’яти літів. Ви вважаєте, що там було тісто, кетчуп і кавальчики ковбаски, посипані сиром?
Ні. Там було щось… таке, що я мусив у меню поглянути ще раз.
Там були анчоуси. Виявилось, що це зовсім не схоже ні на качку, ні на те, що ми уявляли. Це – такі рибки.
Піца з рибками – щось абсолютно незвичне в моєму житті, але я вдаю, що все нормально. І навіть той, солоний, гострий, стягуючий рот смак – теж абсолютно нормально: це ж італійська піца. Хто тут не знає, які мають бути справжні італійські піци з анчоусами? Я її замовив, щоб Моніка спробувала нові смаки. Тільки коли ми вийшли звідти, тоді потрохи несміливо почали визнавати, що нам ці піци смакували не дуже.
Дивна піцерія, вона була геть справжньою, а до справжнього ми якось не звикли. Ми навіть не бажаємо визнати, що зазвичай в наших руках бувають підробки. В нас не лише піци шяуляйські, але й всі шмотки з дошитими етикетками, касети всі переписані, а ми вдаємо, що все тут гаразд. Немов діти; беремо палицю – і це може бути й мечем, і конем, і чарівною паличкою. Ми чарівники. А Моніка взагалі каже, що все тут несправжнє, а справжнє те, чого ми не бачимо. Я чомусь подумав, що це схоже на «Ідіота» Достоєвського. Читаю, читаю, може, й нічого. Здається, що той князь Мишкін поруч з іншими виглядає диваком, а навколо нього, як і в нас тут: різні інтриги, бардак, скандали. Він один говорить те, що думає, він не бреше, хоча решті важко повірити в це, так само як і мені. Корочє, він настільки справжній, як я й казав – ми до такого не звикли. Та є одна річ: мені здається, для того щоб казати те, що думаєш, і бути собою, треба бути страшенно зрілим, знати, чого хочеш від життя, що можеш, а чого ні, і треба мати самовпевненість.
Та коли ти втрапляєш кудись уперше, звідки візьметься та самовпевненість… З першого погляду здавалось, що бути таким простим – зовсім просто, а насправді – ніфіга. Треба бути страшенно крутим, щоб могти говорити правду. Я вважаю, що той Мишкін – справжній молодець, спочатку він бабок не мав, у справах не тямив, та, по суті, він все розумів правильно, і всі почали йому вірити. Я тепер почуваюсь схоже – грошей нема, а дівчина є, і мені здається, що багато витрат тут не потрібно.
Однак найбільший прикол, коли я читав цю книгу, якби це сказати: читаю-читаю, і тут бах – починається кіно. Серйозно, таке почуття, що вже не читаю, навіть не відчуваю, як гортаю сторінки, просто дивлюсь кіно. Здається, що сиджу на лавці поруч з тим Мишкіним, усе чую і все бачу. Я зовсім загубився у часі, начебто відключився від реального життя. Там, у тому XIX столітті, було дуже класно. Я серйозно. «А пам’ятаєш, Моніко, як вони там сиділи на лавці і з’ясовували, хто кого кохає по-справжньому, а хто – з жалю». «Пам’ятаю», – відповідає Моніка, і ми одне за одним починаємо розкручувати тему про те, котру той Мишкін кохає більше? Імовірно, обох, але по-різному? Може, й інакше, але котру більш правдиво або сильніше? Він, мабуть, Настю пошкодував, але шкода було й Аглаї. Можливо, кохав усіх однаково – зі всієї сили. Він не може інакше – кохати одну більше, а іншу менше. Для нього всі люди добрі, але нещасні. А може, він жодної не кохав, якщо всіх – однаково? Може, й не однаково, одну кохав як жінку, а другу – як наївне дівча? Або сам кохав не як чоловік, а як дитина або як мученик.
Та добре, уже досить цього дослідження. Усе це – фігня. Коли б ти повернувся і отримав афігєнний спадок, тоді можна розводити соплі, крутити навкруги пальця і філософствувати про це. Моніка вважає, що гроші – не головне. Та звичайно, коли їх не бракує, тоді ясно – це неважливо. Тільки чому вона планує вступати в університет на юридичний? Так любить правду? Кому б не сподобалося, коли за всі правові роз’яснення потрібно платити. Однак я змовчав. Нема чого весь час тут, мов тому Тадасу Блінді чи Робін Гуду, своєю правдою махати. Я про це все мовчав і говорив, що з тим коханням Мишкіна можна голову собі скрутити, а я не хочу її скрутити, бо мені й так добре.
– Чому тобі добре? – запитує Моніка.
– Бо я кохаю просто так, а не із жалості.
– Невже? А кого ти кохаєш?
– Мабуть, Достоєвського… Та ясно, що тебе.
Я більше не мав що додати. Та й не треба було. Я так вважав. А Моніка зовсім прифігіла від тої історії. Ще більше, ніж від італійської піци.
– А ти здібний, – сказала вона.
Здібний? У якому розумінні? Однак вона багато не пояснює.
– Здібний, якщо здатний так глибоко зануритися в книжку, що не можеш від неї відірватися. Достоєвський тебе переносить до XIX століття, а Мачерніс – на село до баби.
– Там теж те саме XIX століття, тільки живуть самі мужики.
– Мабуть, ти у минулому житті жив у XIX столітті.
– Можливо, – кажу, не бажаючи знову влазити у тупикові роздуми та філософствування. – А щодо читання, то тут нічого не потрібно вміти. Читаєш. А воно тебе підхоплює і відносить.
Проте Моніка сама до себе усміхається і нічого не каже, десь так: не все тут так просто. Мені кортіло дізнатися, про що вона міркує, усміхаючись і обійнявши мене, та зовсім не хотілося від неї відриватися. Хоча дивно, що такі історії їй більш до вподоби ніж, скажімо, перемога у конкурсі на найкращого учня. А я мусив взяти участь – я ж про це своїй матері наплів. Однак все робив на розслабоні. У тому, що я переможу в нашій школі, питань не було, але в місті перемогти важче. Утім, я вмію танцювати, заримую їм різні байки, частушок наламаю. Чи щось більше треба? Ось я і взяв друге місце. Однак Моніці від цього ні холодно, ні жарко. Для неї книги, що я прочитав, цікавіші.
