Я справді не вмію вигадувати історій, але на базарі навчився плести будь-що, головне – натхненно, щоб повірили. Тут, звичайно, я не зовсім будь-що говорив, проте було помітно, шо мій монолог справив враження, тому я далі продовжував, уявляючи собі грандіозну сцену кохання, оскільки ми стояли біля кінотеатру «Саулес», а в нас за спинами висів намальований плакат «Фореста Гампа», а коли говориш безперестанку, імовірно подумають, що говориш правду.

– Може, ти хочеш, як наша вчителька литовської, перевірити, які книжки я читав в ті дні? Так ось – «Відьму і дощ», «Ідіота» і «Поезію Стародавнього Сходу».

– Поезію Стародавнього Сходу? Чи бойові мистецтва Стародавнього Сходу?

– Але ти мені все одно не віриш. Тепер весь час будеш докоряти з тим каратистом? Це те ж саме, якби на вулиці на тебе напали, пограбували, а потім ти маєш оправдовуватися, чому тебе пограбували.

– Та гаразд, уже завершуємо. З яких це пір ти читаєш поезію?

– З яких? Віднедавна, але не в тому суть. Суть у тому, що Брюс Лі не тільки читав поезію, але й писав.

– І Брюс Лі написав ту «Поезію Стародавнього Сходу»?

– Треба ж, ти тут бавишся у Шерлока Холмса? Ти ж питала, з якого часу я читаю поезію. Ось коли я дізнався, що Брюс Лі писав поезію.

Зрадівши, що мова нарешті пішла далі від дворових справ, й я був готовий якнайскоріше віднести її до світу поезії.

– Я розглядав, що можна тут прочитати ще для вчительки литовської мови, і знайшов книжку на полиці у батьків, де стоїть черга коричневих книг з позолоченими буквами – Бібліотека всесвітньої літератури. У всіх такі книжки стоять, проте в руках своїх батьків цих книжок я ніколи не бачив. Але красиво, коли подивишся: стінка коричнева, книжки теж коричневого кольору іншого відтінку із золотими літерами. Стіни теж кремового кольору. Усе в один тон. Там і взяв «Поезію Стародавнього Сходу». Подивився, що це не проза, можна прочитати швидше. І почав читати. Там були такі вірші – майже як проза – китайські. Довгі розповіді, тільки написані рядками. Ні про що. На кшталт, виходить чувак в гори з жінкою і дітьми і повертається назад. І більше нічого, тільки те, що йому там добре, і все. Ось так, а зараз увага, я зовсім не хотів цього розповідати, бо ще подумаєш, що в мене не всі вдома, та якщо вже пішла така відверта розмова, я розповім. Мені зовсім дах знесли японці. У них є такі хоку. Між іншим, Брюс Лі теж схожі вірші писав, ті, що Мінде нарешті мені показав. Колись, мабуть, я б подумав, що це якийсь жарт, а не вірші. Але ж вони всі знаходяться у тому збірнику віршів! Якщо показати нашій вчительці, підозрюю, що вона б не повірила, що це поезія. Наприклад, ось такий:

Старий ставок,

Жабка стрибне – сплеск пролунає.

Як вам таке? А мені це – щось таке. Сидячи тут, у Шяуляї, читаєш, що один японець написав сто років тому, потім один литовець це переклав з російської литовською мовою, а так здається, ніби сидиш на селі біля того самого ставка і чуєш, як ті жабки стрибають у воду. У принципі, мені зовсім байдуже, як там жаби у ставку стрибають у воду. Але тут я прочитав, все згадав – і мурахи по спині побігли. Тільки не виходить цього розповісти так, щоб пояснити.

Я все у цьому дусі розповів Моніці, а вона каже, що все тут, може, й гарно, по-справжньому, але потрібно вдивлятися глибше, не лише на поверхню води, а туди, де глибше.

– А що там може бути глибше? Водорості, жаби і риби… А ще п’явки, багато п’явок.

Тоді вона починає пояснювати, що не все тут просто й ясно. Світ довкола – дуже загадковий, все, що справжнє – зазвичай невидиме. Візьмемо якесь звичайне яблуко, що не тільки яблуко, а ще й символ. Воно може вказувати ще на щось інше, наприклад – спокусу Єви.

– Ти ж знаєш, що Єва спокусила Адама, так?

– Ясно, що знаю.

– Ну ось, якщо його спокусила Єва, то й інші жінки можуть спокусити.

– Що, яблуками? Ти серйозно? Чи не надто старомодна техніка?

– Це не техніка, а магія. Є речі, які володіють великою енергією і потужністю. Треба лише вміти це використати.

– А ти це вмієш, я так здогадуюсь, хіба ні? Коли я пригнав до тебе вперше, ти не спроста спекла яблучний пляцок. Пустила у справу півкошика яблук. Ось й спрацювало.

– Ну так, а тобі головне все спотворити і зі всього поглузувати?!

Я насправді думав, але нічого не казав. Після того, як прочитав «Відьму і дощ», мені її балачки не здавались нісенітницями, та хотілось показати, що сумніваєшся у всьому, що все це – дурниці, бо тоді будеш здаватися дуже розумним. Зрештою, все потрібно обміркувати, обдивитися зі всіх сторін. Скажімо, якби я з’їв яблуко й залишив качан. То це – теж символ? Вказівка на колишнє яблуко? Чи на голодного чоловіка?

– Та ні. Ясно, що не весь час я кепкую. Однак хочу більше переконатися. Знаєш, я читав Біблію, якраз нещодавно, тому знаю не лише про яблука, але й про Хому, який не вірив, що Ісус воскрес, поки пальця у проколотий бік не засунув. А коли вже засунув, то все гаразд.

– Аякже, звичайно, що коли засунеш, тоді вже все гаразд.

Моніка могла несподівано перетворитися із сентиментальної і цнотливої дівчини на зміючку, що роздає іронічні цілунки.

Ми регочемо. І я відчув, як зустрілися плюс з мінусом і заіскрилися. Більшої магії мені не потрібно.

– Мене батьки сильно змушують до навчання. Хочуть, щоб я кудись вступила в хороше місце. Усе гаразд, мені все подобається, але мене тягне до речей, про які не розповідають на уроках.

– Та достатньо вчать нас на тих уроках, могли б і менше, бо половини з цього все одно не буде потім потрібно.

– Звичайно, що навантаження велике, проте ніхто не говорить про такі речі, як у «Відьмі і дощі».

– Авжеж, про секс могли б і більше говорити.

– Ні, припини тут кривлятися. Я серйозно.

Я намагався знову пожартувати, щоб між нами знову заіскрило. Я говорив всі фрази з ледь помітною в кутиках вуст усмішкою, щоб можна було подумати, що це жарт, але у той час могло бути й повністю серйозно. Я міг цілком повірити, що існує геть незрозумілий світ, де діє магія, де птахи розуміють людей і навпаки, чому б ні. Коли на селі після розкидання повного возу сіна я ходив у сутінках купатися сам в озеро, почувався зовсім незатишно. Немає значення, що ти добре плаваєш, все одно здавалось, що там у глибині хтось є. Хтось незрозумілий і непередбачуваний, з ким краще не мати справ. Тому я швидко стрибав у воду і прудко назад. Я зовсім не мав бажання вдивлятися, хто там ще є у глибині, крім водоростей, жаб і п’явок.

– Якби мої батьки знали, що я цікавлюсь такими речами, не знаю, що б зробили.

 – А наскільки серйозно ти цим цікавишся?

– О! Уже Мантас до нас іде!

І я побачив, як до нас прямує не просто якийсь там Мантас, а чувак з команди суперників, який грає на моїй позиції, і я з ним стикаюся на кожних змаганнях проти команди «Жальгіріс». Мені аж щелепа впала. Ну, ні. Звідки він тут, як це так, і до чого тут Моніка…

– Ти його знаєш?

– Ще б пак, він мій однокласник.

Може, їй і ясно. А я стою, мов мішком прибитий, і нічого не розумію. Може, я намагаюсь щось глибше вгледіти, хоча тут, мабуть, ніякої глибини й немає, якщо вони – однокласники. Мало того, Мантас пропонує піти до нього. «Ні» – я кидаю так, немов припік пальці на вогні. Однак я ще не встиг пояснити, що ні, бо в мене справи, коли він, ніби між іншим, ніби й не мені, каже: «Можемо подивитися світовий фінал чемпіонату регбі, батько якраз касету притягнув». Очевидно, що після такої пропозиції я чемно волочуся слідом, підібгавши хвіст, немов той цуцик. Цуцик, якому показали кусень м’яса – і він вмить зм’як і волочиться позаду, втрачаючи останню лють. Щойно я хотів йому горло перегризти, а тут плентаюсь слідом. Утім, мені запропонували здоровий кусень – фінальну гру всесвітнього чемпіонату з регбі. Я по відику дивився лише «Рембо», Ван Дама і Шварца, ніколи не думав, що можна на касету записувати такі змагання. І коли я матиму міцні принципи і зможу твердо відповісти «ні»?