Минаємо двори багатоповерхівок і в центральній частині міста прямуємо до приватного будинку. Усередині мені щось пропонують – чи чаю, чи пива, я не перебираю, нічого не шукаю, даю зрозуміти, що, окрім регбі, мене тут нічого більше не цікавить. Уся ваша розкіш мені до дупи. Я навіть почав звертати менше уваги на Моніку, вона раптом стала наче більшою мірою його подружкою, ніж моєю. Утім, не скажеш, Моніко, давай, линяємо звідси. Ще запитають, що трапилось? Щось не гаразд? Не почну ж казати, ніби я подумав, що ти більшою мірою подружка його, ніж моя, так не скажеш, бо звучить по-дурному, тому затикаюся і мовчу. Коли запускають касету, чую, що там усе англійською мовою, а вони обидва лущать ту англійську, як сємкі. А я сиджу зовсім самотній, наче чужинець, якийсь випадковий приблуда з вулиці.
Скоро англійська патяканина завершується і починається новозеландське мавпячество – гака. Зеландці весь час перед змаганнями танцюють цей ритуальний бойовий танок. Я знав про це, але коли побачив, вітром здуло всі питання: дивлюсь – і мороз по шкірі від їхніх голосів, страхітливих рухів, міміки. Такі собі жахливі воїни маорі, а поміж ними білошкірі гравці здавались вихідцями з потойбічного світу, ніби в них переселилися злі духи, оскільки ніхто, окрім акторів, не зможе проявити такої ненаграної скаженої люті, і цілком імовірно, що жоден актор тим паче не зміг би цього. Вони не лише танцювали, наближаючись, вони вдивлялися прямо тобі в очі і кричали, що тепер тобі просто хана. А Лому цей танок закінчив стрибком перед самою пикою африканського гравця на відстані двох сантиметрів від нього. Бля, думаю, якби наші шяуляйські гопники опинилися на місці тих африканців, одразу би склали свої рами і під собою залишили калюжку. Ось тут немає сенсу вдивлятися глибше, дивишся – і розумієш, що ті маорі чудово з невідомим потойбічним світом спілкуються.
Я вперше бачив гру зеландців і розумів, що саме так і хотів грати завжди: швидко, сильно і сміливо. Якщо на тебе навалюється зі швидкістю спринтера чувак вагою сто двадцять, треба мати круті яйця, щоб стрибати на нього. Мені вистачило й Тадуся з Маріямполе. У нього, мабуть, ще в дев’ятому класі борода почала рости. На вигляд тягнув натурально якнайменше на цілих двадцять п’ять, а важив усі сто. Ми мали підозру, що він підробив своє свідоцтво про народження, але грати проти нього однак треба. А грав він на моїй позиції, восьмим. Тому нема сумнівів у тому, що він завжди у сутичці підводився сам з м’ячем. Крізь нашого дев’ятого він проходив не зауваживши. Наш дев’ятий гравець був дрібненький, але спритний і кмітливий. Утім, у захисті проти такого амбала потрібна ще й маса. Тоді надходила моя черга. Тадусь мав довжелезні руки, тому якщо йому вдавалось тебе відштовхнути, а ти не міг повиснути на його плечах чи стегнах, то один крок – і він опинявся вже на півтора метра попереду. Якщо тобі вдавалося вчепитися в нього, то це – лише початок. Ще необхідно мати хоч двох гравців, щоб він почав оглядатися і міркувати, кому тут передавати м’яч. Коли він не знаходив, кому передати, тоді можна так-сяк його укласти. Добре, що в команді суперників він такий був один, а в інших м’яч випадав з рук на рівному місці. Але я тут про Тадуся з Маріямполе… А в команді Нової Зеландії, окрім Лому, всі інші теж були не гірші, протилежний край у них теж крутий: біжить чувак попри крайню лінію, а ще йому вдається трьох відштовхнути, а з погляду – хирляк, ніби його вітер може здути.
І як тут грати проти такої команди? Та регбі є регбі, тому ніхто не сцить в штани. І ніхто не грає сцен, навіть перед суддею. Якщо хтось дуже хоче влупити комусь у пику – так і робить. Значить, є за що. А суддя не спішить їх розтягувати – самі розберуться. Ось самі й розбираються. Тут вам не баскетбол, де навмисно штовхнув гравця, а суддя одразу заспокоює, а потім після гри, може, зустрінешся з ним на майданчику аж на наступних змаганнях. Після змагань з регбі буває ще третій тайм: всі помиються, одягнуться у костюми і разом підуть на пиво. І там треба поглянути супротивнику в очі. Якщо будеш лайном собачим, щось нахімічивши під час боротьби, твої литки можуть не донести тебе до того третього тайму. Ось тому в регбі таких практично немає.
Зеландці завдяки штрафному удару на початку гри вирвалися уперед, здавалося, що це лише початок. Лому м’яча ще навіть не торкався. Африканці намагалися його зупинити, чіпляючись йому на шию, та суддя й не думав свистіти: що ти зробиш такому, навіть якщо застрибнеш йому на шию. Однак команда Південної Африки незабаром вирівнює результат, теж штрафним ударом. А тоді м’яча отримав Лому. Він пробіг з краю до самого центру, врізався між сутичкою і віялом, пройшов наче крізь папір, проте все одно його зупинили. Певно, не без штрафного. Зеландці знову кидають м’яч прямо в середину воріт. У вільній сутичці важко орієнтуватися у швидкості, падає один гравець, тоді штовхають декілька, дивись – дев’ятий вже тягне м’яча і передає далі. Віяло біжить і передає м’яча, рухаючись так, наче павук-птахоїд восени. Один біжить, всі його супроводжують, той падає і може не озираючись кидати м’яча назад, бо там точно буде його товариш по команді. Як ті чайки. Хоча я не знаю, чи чайки мігрують. На жаль, зеландці чомусь не могли передати м’яча Лому. Я ніяк не можу збагнути – що, важко послати м’яча до кінця віяла? Чого він там стовбичить?
Не встиг я почати коментувати, як Лому нарешті отримав м’яча і пронісся з ним десь тридцять метрів, передав його комусь із сутички, той пробився ще метрів десять, і вони вже прорвалися на бік африканців. Втім, останні забирають м’яча, удар ногою, і знов гра відбувається біля воріт зеландців. Йдіть у сраку! М’яч вилетів із сутички, і десятий номер з краю завдав удар і забив у саму середину воріт дроп-гол. 6 : 9. У нас навіть за спробу такого отримав би піздюлєй, а тут – просто у саму середину воріт! Потім починається незрозумілий хаос. Почали передавати м’яча до Лому, але той не встиг іще розігнатися, як його повалили на землю. Він ще кілька разів прорізався крізь сутички, але Південна Африка накинулася на нього, мов леви на газель, – без жодних шансів. Стало очевидно, що одному не перемогти в змаганнях, навіть якщо ти – сам Лому. Гра завершилась нічиєю, без заносів, 9 : 9, зеландці вирівняли рахунок штрафним ударом.
Під час перерв Моніка з Мантасом бігали на кухню, проте я говорив, що нічого не хочу. Я не хотів випасти з ритму змагань. Хоча й чув, що вони там говорять. Моніка щось розповідала про те, що її флейта зараз відпочиває, оскільки є інші справи. Мене це тішило, що вона музикалку проміняла на прогулянки зі мною, але те, що вона не дивиться регбі, мене дратувало. Для неї регбі – лише гра, якої вона не розуміє, а для мене – життя, якого теж можна не розуміти, але від нього до кухні не втечеш.
Протягом додаткового часу зеландці влупили штрафний із самої середини майданчика. Тоді знов черга африканців. Завершується перший тайм додаткового часу, і знов нічия. У другому таймі знов десятий номер отримав із сутички м’яча і запустив дроп-гол. Це просто нокаут, який вирубує. За таке не можеш злитися, навіть якщо ти – у команді суперників.
Ось так один чувачок і накóпав всі очки. Однак у регбі всі очки належать всім, оскільки коли хтось не зробить своєї роботи, не буде ніяких очок. М’яч проходить крізь сутичку, пускається через віяло, можна подумати, що тут працює хтось один, а не п’ятнадцять гравців одночасно. Але таке стається, коли всі гравці приблизно одного рівня і команда зіграна.
І ще. Ти можеш бути страшенно крутим, але сам-один не переможеш. Будеш, мов той Тадусь з Маріямполе. Та й не будеш намагатися перемогти сам. Якщо хтось зробив щось не так, значить, всі обісралися. Нема кого звинувачувати. Іноді мене це замахувало, однак і гартувало, оскільки в житті теж потрібно вміти жити разом з різними гівнюками і розуміти, що й сам таким буваєш.
Коли в житті стається щось, чого не мало статися, завжди є про що подумати. Коли все йде чікі-пікі, як ти зможеш дізнатися, що і як має бути. А тут виявляється, що все не так. Тепер я мав що обміркувати. Наприклад, що треба навчатися кóпати ті дроп-голи. В нас стадіони такі, що коли кóпнути так, як зеландці, я міг би вдарити з іншого боку поля.
