– Допоможіть! – закричала Зенік! – Допоможіть нам!

– Що там відбувається? – поцікавився один із чоловіків.

Благослови, Джеле, Фієрду та її віру в безпомічних дівчат. Тут усіх із дитинства вчили захищати слабших, а надто жінок. На гришників така люб’язність зазвичай не поширювалися, але мертві заговорили, і Ніна не збиралася змушувати їх мовчати.

Тепер заплакало інше немовля.

– Ось так, дитинко, – прошепотіла Зенік. – Роби свою справу.

Рибалки вже підіймалися пагорбом до пропускного пункту.

– Це вас не стосується, – кинув чоловікам вартовий, нарешті спромігшись зачинити дверцята.

– Що у вас там? – поцікавився чийсь голос.

Ніна визирнула в щілину між дошками. Ханну з Адріком витягнули з фургона й оточили озброєні чоловіки. Натовп місцевих навколо фургона зростав.

– Це просто вантаж для фабрики, – пояснив один із вартових.

– То чому фургон їде вниз?

– Розвертайте фургон і рушайте назад, – гиркнув вартовий солдатам, котрі вже влаштувалися на козлах. Віжки ляснули, й коні ступили кілька непевних кроків уперед, проте рибалки вийшли на дорогу, перегородивши фургону шлях.

– Покажіть, що у фургоні, – наказав кремезний чолов’яга в червоному кашкеті.

Інший ступив крок уперед, розвівши руки в щирому примирливому жесті.

– Ми чуємо, що плачуть діти. Навіщо ви везете їх на збройну фабрику?

– Я незрозуміло сказав, що вас це не стосується? Ми вам не відповідатимемо, а якщо ви втручатиметесь у фієрданські військові справи, ми вповноважені застосувати силу.

У розмову втрутився хтось, кого Ніна не бачила.

– Ви справді збираєтеся стріляти в цих людей?

Зенік притиснулася до іншої стінки фургона й побачила, що безлад біля пропускного пункту привабив ще більше місцевих.

– А чому б їм цього не зробити? – поцікавилася якась жінка. – Вони вже й так отруїли нам річку.

– Замовкни, – просичав солдат.

– Вона каже правду, – погодився корчмар, якого Ніна бачила, коли тільки-но приїхала в містечко. – Ту дівчину з монастиря вже вбили. І Ґерітові всю худобу перебили.

– Хочете стріляти в нас? Ну, то мерщій, – додав хтось. – Не думаю, що вам вистачить на нас куль.

– Ані руш! – крикнув вартовий, але пострілів Ніна не почула.

За мить дверцята фургона знову розчахнулися.

– Що це таке? – здивувався чоловік у червоному кашкеті. – Хто ці жінки? Що з ними сталося?

– Вони… вони хворі, – забелькотів вартовий. – Їх ізолювали заради їхнього ж добра.

– Немає жодної хвороби, – втрутилася з присмерку фургона Ніна. – Солдати ставили на цих дівчатах досліди.

– Але вони всі… невже вони всі вагітні?

Ніна залишила запитання без відповіді, відчуваючи, як настрій натовпу змінюється з підозріливості на відвертий гнів.

– Ви з монастиря? – запитав чоловік, і Зенік кивнула. Жалюгідний сарафан і ці огидні біляві коси додадуть її словам правдоподібності.

– Ці ув’язнені – не жінки, – уїдливо кинув вартовий. – Це гришниці. Вони становлять потенційну загрозу для Фієрди, і ви не маєте права втручатися.

– Ув’язнені? – зі стурбованим виразом обличчя повторив чоловік у червоному кашкеті. – Гришниці?

Юрба підійшла ближче, витріщаючись на жінок і дівчат. Ніна знала все про силу їхніх забобонів. Вона помічала їх у Матаясі, відчувала їхній тиск. Та водночас вона бачила, як поворухнувся тягар, як розуміння зрушило з місця ту, здавалося б, нерухому брилу. Якщо це могло статися з дрюскелле, котрого з дитинства навчали ненавидіти таких, як вона, то могло статися і з цими людьми, вірила Зенік. Дівчата у фургоні не були могутніми відьмами, що сіють навколо себе розруху. Це не були безликі ворожі солдати. Це були висмикнуті з життя й замордовані дівчата-фієрданки. Якщо пересічні люди не помічають різниці, справа безнадійна.

– Сілле? – зойкнув молодий рибалка, прокладаючи собі шлях у юрбі. – Сілле, це ти?

Квола дівчина з жовтявою шкірою розплющила очі.

– Лів? – слабеньким голосом озвалася вона.

– Сілле, – повторив рибалка зі сльозами на очах і заліз до фургона, вдарившись об стелю головою. – Сілле, я думав, ти загинула.

Хлопець укляк, схопивши полонянку в обійми.

– Мерщій виходьте звідти! – наказав вартовий.

– Що ви з нею зробили? – крикнув рибалка, його обличчя стало багряним від люті, а щоки були мокрими від сліз.

– Вона гришниця й ув’язнена…

– Вона моя сестра, – гримнув хлопець.

– А це хто, Ідоні Альґрен? – здивувався чоловік у червоному кашкеті, нахиляючи набік голову.

– Я думала вона поїхала до Дієрнгольма працювати гувернанткою, – озвалася якась жінка.

Ніна глипнула на фабрику. Скільки вже часу спливло?

– Елінор Берґлунд, – промовила вона. – Петра Тофт. Сів Енґман. Янніке Фіскер. Сильвія Вінтер. Лєна Аскель.

– Вони забрали Сілле! – заверещав молодий рибалка. – Вони всіх їх забрали!

Гуркнув постріл. Вартовий із пропускного пункту закляк, націлившись гвинтівкою в небо.

– Досить уже! Звільніть дорогу, або ми…

Гуп. У горах гуркнув перший вибух. Усі погляди прикипіли до фабрики.

– Прозвучало трохи гірше, ніж мало б, – зауважила Леоні.

Гуп. Ще один вибух, а тоді ще один. «Саме вчасно».

– Любий Джеле, – видихнув чоловік у червоному кашкеті, тицяючи пальцем убік старої фортеці. – Гребля.

– От лишенько, Святі, – прошепотіла Творчиня. – Щось пішло не так. Мабуть, я прорахувалася з пропорціями, я…

Пролунало чергове гупання, змінившись жаским ревом. Люди від несподіванки заверещали й кинулися навтьоки з пагорба. Молодий рибалка схопив сестру на руки й вистрибнув із фургона.

– Забираймося звідси! – крикнув він.

– Не встигнемо, – розпачливо кинув чоловік у червоному кашкеті.

Ніна з Леоні вилізли з задньої частини фургона. Високо вгорі від фабрики здіймалися чорні стовпи диму. Та значно страшніше враження справляла стіна води, що мчала на них.

Гребля не витримала, і ревуча хвиля з піною й бризками мчала з гори, викорчовуючи дерева і стираючи все на своєму шляху.

– Може, вона втратить швидкість, – припустив хлопець, міцніше притискаючи свою сестру.

– Біжіть! – крикнула Леоні. – Вода отруєна! Кожен, кого вона торкнеться, приречений. – Нінине серце краялося від виразу провини і страху на обличчі подруги, але саме так мало бути. Фієрда не потребує милосердя. Вона потребує див.

– Це ми накоїли, – рішуче озвалася Ханна. – І ми мусимо це зупинити.

Дехто з містян намагався видряпатися схилами пагорба, та хвиля наближалася занадто швидко.

– Ховайтеся за мене! – крикнув натовпу Адрік.

– Мерщій! – наказала фієрданською Ніна, побачивши, що люди вагаються.

– Леоні, – гукнув хлопець, коли люди вишикувалися за ним клином, – впораєшся?

Вона рішуче кивнула, торкнувшись пальцями коштовностей у волоссі, її вуста заворушилися в нечутній молитві. Ніна подумки почула її застереження: «Отрути – химерна штука».

Хвиля з гуркотом котилася на них, завихрюючись піною та уламками, така висока, що, здавалося, що вона затуляє собою сонце.

– Приготуйтеся! – крикнув Адрік.

Леоні розвела руки.

Адрік простягнув долоню вперед, і хвиля розкололася, розпалася навпіл від закликаного хлопцем буревію, обігнувши містян розлюченим потоком.

Коли вода зійшла, Леоні змахнула руками, і Ніна побачила в повітрі навколо гриші жовтяву хмару. Вона витягала з води отруту.

«Гришниці, – почула Зенік у натовпі. – Дрюс’єн». Відьми.

Вода плюскотіла хвилями, а хмара отрути навколо них і далі зростала. Нарешті потік вичерпався, та Леоні не припиняла витягати отруту, аж поки повінь не перетворилася на потічок. Юрба навколо дівчини зі зведеними вгору руками несподівано замовкла, витріщившись на смертельну багнисто-жовту пилюку, що зависла над головами.

– Пестійла! – закричали люди. – Морден! «Отрута! Смерть!»

– Ні, – пробурмотіла собі під ніс Ніна. – Вдала нагода. – Вона потягнулася до води, шукаючи необхідний матеріал і торкаючись силою кісток загублених у темряві дівчат. Потім міцно вхопилася в них.