– Навіть із грошима ми не матимемо часу на будівництво кораблів.

Ісаак не йняв віри власним вухам. Він розтулив рота, щоб сказати щось, і сам налякався істеричного сміху, що вихопився замість слів.

– Ви що всі, збожеволіли? – Усі присутні витріщилися на нього. – Я не Ніколаї Ланцов. Я не можу повести країну на війну. Цю виставу слід закінчувати.

На довжелезну мить запала тиша.

Нарешті Женя поцікавилася:

– А фієрданська делегація досі тут?

– Так, – відповіла Тамар. – У мене є шпигуни в Льодовому Дворі, та про війну мало хто знає навіть серед військових високопосадовців.

– Чудово. Доживемо до кінця тижня й завершального балу. А план складемо, коли поїдуть гості. – Дівчина подивилася на Ісаака. – План, який нас усіх влаштує.

***

Після новин із Фієрди приємне очікування вечері з Егрі цілковито покинуло Ісаака. Якщо король не повернеться, невже вони справді попросять його назавжди залишитися в ролі Ніколаї? Напевно, йому слід було радіти нагоді прожити життя в багатстві та розкошах. Хіба не це обіцяли простим хлопцям із добрим серцем казки? Та Ісаак знав, що він не герой казки. Він був сором’язливим хлопчиною і пересічним солдатом, котрому пощастило привернути увагу короля… та за цю удачу, можливо, доведеться заплатити власним «я».

Стіл для вечері накрили в лісочку на острові посеред озера, подалі від Ґранд-Палацу й допитливих поглядів. Дерева навколо прикрасили ліхтариками, а десь у затінку ніжно грала балалайка. Обстава була надзвичайно романтичною. А Тамар матиме чудову нагоду поспілкуватися з охоронницями з Тавґхараду, котрі вишикувалися на своїх постах у лісі.

Ісаака під покровом темряви човном привезли на острівець. Він був убраний в оксамитове пальто бірюзового кольору, що дуже личило королю. У кишені хлопець знову знайшов срібні намистини.

Очікування змушувало його дедалі дужче нервувати. Хлопець утомився від розкоші й вишуканих шат. Він і далі писав додому листи, удаючи, наче в Палаці йому ведеться звично, та хотілося Ісаакові одного: сісти з мамою на крихітній кухоньці, подивитися на садок і пограти з сестричками в карти. Йому кортіло опинитися поряд із людьми, котрі знали його справжнього.

Та чи знали вони його? Зараз, напевно, і не впізнали б. Щодня, проходячи повз товаришів-вартових, знайомих із ним не один рік, Ісаак мріяв крикнути: «Це я! Ісаак Андрєєв!» Його командирові повідомили, що хлопцеві послуги перекладача знадобилися в Ос Керво. Так просто було змусити його зникнути.

– Вона йде, – нарешті повідомив Толя.

Егрі повільно вийшла на галявину. Вона була вбрана у вигаптувану зелену, наче трава, сукню й золотий головний убір, прикрашений смарагдами завбільшки з хлопців ніготь.

– Скільки він важить? – прошепотів хлопець, коли вони сіли за стіл і подали першу страву.

– Точно не знаю, – зізналася Егрі. – Але здається, наче в мене на голові влаштувалося ціле стадо в’ючних тварин, тож десь від двох до дванадцяти биків.

– Вас змушують тренувати шийні м’язи?

– Авжеж ні. У жінок династії Табан від народження міцні шиї, просто тобі дар божественного промислу.

– От я дурник! – Ісаак відчув, що розслабився. Просто балакати з Егрі було легше, ніж… з усіма. З близнюками, Женею, Давідом і точно з рештою претенденток. Схоже, інші потенційні наречені ретельно добирали слова, кажучи лише те, що Ісаакові – чи радше Ніколаї – хотілося почути. Та Егрі, вочевидь, не надто цікавило, чи вибере він її своєю нареченою. Ця думка водночас заспокоювала і дратувала. Хлопець не сумнівався, що справжній король із легкістю закохав би в себе принцесу, тож ревнував її до чоловіка, котрого вона навіть ніколи не бачила.

Егрі потупила очі в тарілку.

– Чим нас сьогодні пригощає ваш кухар?

– Якимось холодцем. Здається, він переконаний, що з усього необхідно варити холодець.

– А яка ваша улюблена страва?

– Мамині голубці.

– Королева готувала?

«Хай йому грець».

– Ну, готувала прислуга, але мама приносила мені їх, коли я хворів. – Ісаак не знав, чи таке взагалі можливо, але звучало це непогано. – А як щодо вас? – поспіхом додав він.

Дівчина надовго замислилась.

– Є одна страва, яку ми їмо раз на рік, на весняні свята. Молочний пудинг у формі місяця, политий трояндовою водою. Я знаю, що звучить не дуже, але річ у традиції, пов’язаній з ним. Сидиш собі в родинному колі, розповідаєш історії, милуєшся феєрверками й намагаєшся розтягнути пудинг на цілісіньку ніч.

– І навіть у королівській родині дотримуються цього звичаю?

Егрі повільно кивнула.

– Так, проте ми вже дуже давно не збиралися разом. Іноді я навіть замислююся, чи відбудеться це ще колись.

– Маєте на увазі, якщо ви поберетеся й залишитеся жити в Равці?

Дівчина закліпала, відганяючи сльози.

– Так.

Ісаак виявив, що панікує, коли Егрі засмучується.

– Я… я залюбки відпускатиму вас до батьків, коли вам захочеться. – Він і гадки не мав, чи в змозі король стримати цю обіцянку.

– Краще не думатимемо про це, – запропонувала принцеса, витираючи серветкою очі. – Зараз ми тут, і нам слід спробувати насолодитися вечором.

Дівчина скуштувала шматочок холодцю, й Ісаак побачив, як вона скривилася, проковтнувши їжу.

Глипнувши на вартових біля дерев, хлопець непомітно нахилив тарілку, дозволивши холодцю зіслизнути на землю, і заштовхав його під стіл носаком черевика.

Егрі всміхнулася і скористалася його прикладом.

Вони пережили кілька перемін із численними варіаціями холодцю, зраділи твердому й добре знайомому стейку з оленини й погодилися, що якась незрозуміла сіра штука виявилася смачною.

– Складно, чи не так? – запитала нарешті дівчина. – Просто сидіти тут і вдавати, що наші країни не ворогують.

– А хіба вони мусять ворогувати? – перепитав Ісаак. Слова здалися незграбними й бездумними. А може, небезпечно схожими на пропозицію.

– Від мене це не залежить, – сказала дівчина. – Я не королева. Я взагалі ніхто.

– Ви принцеса! – вигукнув Ісаак.

Егрі торкнулася пальцями головного убору.

– А невже ви ніколи не почувалися… ну, ошуканцем?

«Щодня почуваюся». Та що б на це сказав Ніколаї? Ісаакові раптом стало байдуже.

– Так. Почуваюся. Весь час.

Егрі нахилилася вперед.

– Чи залишатимусь я принцесою, якщо люди не вклонятимуться мені, якщо не одягатимуть мене в шовк і не цілуватимуть пруг моєї сукні? А може, стану просто дівчиною з неоковирним друшляком на голові?

Ісаак засміявся.

– Хороше запитання. Єдине, що мені відомо, я не почуваюся королем.

– А як ви почуваєтесь?

– Утомленим, – чесно зізнався він. – І готовим з’їсти кілька голубців.

– Ми щойно з’їли по сім страв.

– Ви наїлися?

– Анітрохи. Може, на десерт подадуть ще один стейк?

Ісаак знову засміявся. Він сьорбнув крижане вино[4], яке подали з останньою стравою, і запитав у дівчини про те, над чим замислювався сам:

– А якби королевою судилося стати вам, а не вашій сестрі… – Брови Егрі поповзли вгору, і хлопець зрозумів, що опинився на хисткій землі. Монархи не базікають знічев’я. – Як би ви керували Шу Ханом?

Егрі погралася з ніжкою келиха. Ісаакові страшенно закортіло торкнутися її руки, але він знав, що це заборонено. Дивно, що королю дозволяли керувати армією, але забороняли взяти за руку дівчину, котра йому сподобалась. А Егрі йому подобалась. Він божеволів від Жені, приголомшений її становищем і думкою, що така жінка взагалі його помітила. Але Егрі була інакша. Авжеж, він ледве її знає. Вона принцеса старовинної королівської династії. Вона сиділа навпроти нього, прикрашена смарагдами, за які можна було купити й продати Ісаакове рідне містечко. Та вона повсякчас дивувала його. Егрі була запальна, розсудлива і, схоже, переймалася умовностями не більше за нього. Якби вони були двома простими людьми, котрі зустрілися на сільських танцях, а не в залі, напхом напханій придворними підлесниками… Ісаак сам здивувався власним думкам. «Можна подумати, ти наважився б заговорити з такою дівчиною». Та, може, Егрі – добра й весела Егрі – пожаліла б його й подарувала б йому танець.