– Бригадир іде.

Гільбранд, бригадир із суровим обличчям, ішов між рядами прилавків, криком наказуючи посильним забрати відра з рибою.

– Ти сьогодні знову ледве рухаєшся, – гавкнув він на Ніну. – Ніби рибу ніколи не патрала.

«Уяви собі».

– Перепрошую, сер, – озвалася дівчина. – Я працюватиму ліпше.

Бригадир змахнув рукою в повітрі.

– Занадто повільно. Вантаж, на який ми чекали, прийшов. Ми переведемо тебе на поверх пакувального відділення.

– Так, сер, – похмуро відповіла Ніна. Вона похнюпилася й понурила голову, хоча насправді їй хотілося загорлати якусь пісню. Пакувальницям платили значно гірше, тож вона мусила гарненько вдати, наче страшенно засмучена, проте справжнє послання Гільбранда зрозуміла: останні біженці-гриші, на яких вони чекали, нарешті дісталися до безпечного притулку в Еллінгу. Тепер завданням Ніни, Адріка й Леоні було повантажити сімох новачків на борт «Ферштотена».

Дівчина мало не притиснулася до Гільбранда, коли він повів її назад до консервної фабрики.

– Вам слід поквапитися, – кинув він, не дивлячись на неї. – Подейкують, буцімто сьогодні вночі прийде несподівана перевірка.

– Гаразд. – Це була перешкода, проте нічого такого, з чим би вони не змогли впоратися.

– Ще дещо, – додав чоловік, – чергує сьогодні Бірґір.

«Авжеж». Можна не сумніватися, що несподівана перевірка була ідеєю капітана Бірґіра. Він був найкорумпованіший з усіх калфісків, проте водночас найкмітливіший та найуважніший. Якщо ти хотів, щоб законний вантаж пройшов гавань, не застрягнувши навіки на митниці, чи незаконний вантаж залишився непомітним, слід було лише заплатити Бірґіру.

«Нечесний чоловік, – пролунав у голові Матаясів голос. – Йому слід соромитися своїх учинків».

Ніна пирхнула. «Якби чоловіки щоразу соромилися своїх учинків, у них не залишилося б часу на щось інше».

– Що смішного? – поцікавився бригадир.

– Просто змагаюся з холодом, – збрехала дівчина. Та навіть від непривітної Гільбрандової поведінки в неї защемило серце. Він був широкоплечий, позбавлений почуття гумору й до болю нагадував їй Матаяса.

«Він на мене не схожий. Що ти за расистка, Ніно Зенік? Не всі фієрданці однакові».

– Ти знаєш, що Бірґір зробив із тими безквитковими пасажирами, – зауважив Гільбранд. – Я не мушу нагадувати тобі, що слід бути обережними.

– Ні, не мусите, – кинула Ніна різкіше, ніж збиралася. Вона була професіоналка і знала, що саме стоїть на кону.

Першого ж ранку тут вона побачила, як Бірґір і один з його улюблених бандитів, Каспер, витягли з китобійного судна, що вирушало до Новозем’я, матір із донькою й віддубасили їх до крові. Капітан повісив їм на шиї важкі ланцюги з табличками «дрюсе» – відьма. Після цього кинули бранок на купу сміття й риб’ячих нутрощів із консервної фабрики, а тоді прив’язали під палючим сонцем біля відділку в гавані. Поки його люди з реготом спостерігали за цим, сморід і потенційна їжа привабили мартинів. Ніна цілу зміну дивилася, як жінка намагається затулити доньчине тіло власним, і слухала, як полонянки кричать від страждань, коли мартини дзьобали й рвали кігтями їхні тіла. У її свідомості промайнула тисяча фантазій про те, як вона вб’є Бірґірових вартових із гавані або викраде матір із донькою й заховає в безпечному місці. Вона могла б украсти човен. Могла змусити капітана корабля відвезти їх кудись. Могла зробити хоч щось.

Проте дівчина занадто добре пам’ятала, як Зоя попереджала короля Ніколаї щодо Ніниної неспроможності виконати місію під прикриттям.

«У неї в тілі немає жодної тонкої кісточки. Просити Ніну не привертати увагу – це наче просити воду не бігти з гори».

Король дав Ніні шанс, і вона не збиралася його змарнувати. Вона не ризикуватиме місією. Вона не ставитиме під загрозу прикриття й не наражатиме на небезпеку Адріка й Леоні. Принаймні не серед білого дня.

Щойно сіло сонце, вона прослизнула назад до гавані, щоб звільнити бранок. Вони зникли. Але куди? І які жахливі страждання на них чекали? Ніна більше не вірила, що найгірший жах для гришників, котрі потрапили до фієрданських рук, це смерть. Ярл Брум і його мисливці на відьом занадто добре її навчили.

Коли Ніна зайшла за Гільбрандом до консервної фабрики, скрегіт машин загуркотів у неї в голові, а сморід солоної тріски пришибав. Дівчина залюбки б ненадовго покинула Еллінг. Трюм «Ферштотена» був наповнений гришами, котрих допомогла врятувати й переправити до Еллінга її команда – чи насправді Адрікова команда. Відколи громадянська війна закінчилася, король Ніколаї взявся виділяти кошти для фондів на підтримку підпільної мережі інформаторів, що роками існувала у Фієрді, маючи на меті допомагати гришам потайки покидати країну. Вони називали себе Грінґса, «дерево життя», на честь величного ясена, священного символу Джела. Ніна знала, що Адрік уже дістав нові розвіддані, і, щойно «Ферштотен» безпечно вирушить до Равки, вона з рештою команди зможе спокійно попрямувати вглиб країни, де шукатиме нових гришників.

Гільбранд відвів дівчину до свого кабінету, зачинив за ними двері, а тоді пробігся пальцями по протилежній стіні. Щось клацнуло, і за секунду відчинилися приховані двері на Фіскстрагд, велелюдну вулицю, де торгували рибою й де самотня дівчина могла уникнути уваги поліції з гавані, просто розчинившись у натовпі.

– Дякую, – сказала Ніна. – Незабаром надішлемо більше.

– Зачекай. – Гільбранд схопив дівчину за руку, перш ніж вона встигла вийти під сонячні промені. Він повагався, а тоді нарешті видушив: – Це справді ти? Дівчина, котра перемогла Ярла Брума й залишила його стікати кров’ю в Дієрнгольмському порту?

Ніна висмикнула руку з його лап. Вона зробила те, що мусила, щоб звільнити друзів і вберегти від фієрданців секрет юрди парем. Але її перемогу уможливив наркотик, а ціна за це була жахлива й змінила все Нінине життя та й саму природу її гришинської сили.

«Чи був би Матаяс досі живий, якби ми не вдерлися до Льодового Двору? І моє серце не розбилося б?» Марні запитання. Жодна відповідь не поверне хлопця.

Ніна прикипіла до Гільбранда нищівним поглядом, якого навчилася від самої Зої Назяленскі.

– Я Міла Яндерсдат. Молода вдова, котра береться за випадкову роботу, щоби звести кінці з кінцями, і сподівається отримати місце перекладачки. Який дурень наважився б кинути виклик командирові Ярлу Бруму? – Гільбранд роззявив рота, але Ніна повела далі: – І який йолоп ризикуватиме своїм агентським прикриттям, коли на кону стільки життів?

Дівчина повернулася до чоловіка спиною й розчинилася в юрбі.

«Небезпечно». Людині, яка живе під прикриттям, не може бути такою легковажною. Та Ніна знала, що самотність може зробити тебе недоумкуватим, спраглим розповісти ще щось, окрім брехні. Гільбранд втратив дружину: її вбили Брумові люди, безжальні дрюскелле, навчені відстежувати та знищувати гришників. Відтоді чоловік став одним із найвідданіших таємних агентів короля Ніколаї у Фієрді. Ніна не сумнівалася у вірності цього чоловіка, до того ж його власна безпека залежала від його розсудливості.

Дівчині знадобилося менш ніж десять хвилин, щоб дістатися до місця за отриманою від Гільбранда адресою – це була інша консервна фабрика, схожа на всі навколишні будівлі, от тільки її західний бік прикрашав стінопис. На перший погляд здавалося, що там зображено симпатичний краєвид у гирлі Стелджа: кілька рибалок закинули сіті в море, а радісні селяни спостерігають за ними в променях надвечірнього сонця. Та якщо знати, що саме шукати, на зображенні серед натовпу можна було знайти біляву дівчину; промені сонця освітлювали її профіль, створюючи навколо голови щось на кшталт німба. Санта-Аліна. Заклинателька сонця. Знак, що цей склад – прихисток для біженців.

Північні люди ніколи не шанували Святих, аж поки Аліна Старкова не знищила Зморшку. Після цього вівтарі на її честь зводили в різних країнах далеко за межами Равки. Фієрданська влада докладала неабияких зусиль, щоб знищити культ Сонячної Святої, називаючи його релігією чужоземного впливу, проте невеличкі осередки вірян і далі розквітали, наче садки, за якими доглядають потайки. Історії про життя Святих, їхні дива й муки стали таємним шифром серед прихильних до гришників людей. Троянда символізувала Санта-Лізабету. Сонце – Санта-Аліну. Лицар із настромленим на спис драконом міг бути Даґром Хоробрим із дитячих казок або Сан-Юрісом, котрий убив велетенську потвору, але й сам загинув від її полум’я. Навіть татуювання на передпліччях Гільбранда були чимось більшим, ніж здавалося: хитросплетіння оленячих рогів, які часто набивали собі мисливці на півночі, проте в чоловіка вони були нанесені круговими смугами й напевно слугували джерелом потужної сили – такий самий колись носила Санта-Аліна.