– Не будь дурненькою, – відповів Ніколаї. – Переконаний, у нього є матір. Правда ж, Юрію? Прекрасна жінка. Живе у Вальченкові?

Юрій схопився за серце, наче король ударив його. Схоже, шпигуни Тамар зібрали про хлопчину чимало інформації.

– Знаю-знаю, – сказав Ніколаї, заспокійливо поплескуючи ченця по плечу. – Найнеприємніше розуміти, що ризикуєш не лише своїм життям. – Ходімо?

Хлопець кивнув, і король розвернувся до натовпу.

– Ми зустрінемося, – оголосив він оглушливим голосом. – Поговоримо. – Зітнув плечима. – Напевно, посперечаємося. Але равканцям потрібна згода винятково щодо того, який чай пити.

У натовпі досі вкляклих, проте вже вдячних і розслаблених людей пролунав сміх. Тамар запропонувала ченцеві свого коня, і вони поїхали назад до воріт. Щойно вершники опинилися всередині, до них кинувся Аппарат, оточений Духовною вартою.

– Ми візьмемо його під варту. У мене чимало запитань до цього єретика…

– Юрій Веденен – мій гість, – ґречно повідомив Ніколаї.

– Я наполягаю, що мушу бути присутній на його допиті.

– Якось дивно ви називаєте сніданок.

– Ви ж не збираєтесь…

– Толю, – звернувся до вартового король, – відведи нашого гостя до Райдужного покою й переконайся, що його як слід нагодують і напоять. Я незабаром приєднаюся до вас.

Вони зачекали, поки чернець із супроводом поїдуть геть. Аппаратові, вочевидь, аж кортіло щось сказати, та перш ніж він устиг розтулити рота, Ніколаї зіскочив з коня.

– Отче, – сказав він, і в низькому тоні почувся ледве стримуваний гнів. – Не думайте, що коли я дозволив вам так довго жити, то не можу переглянути своє рішення. Усілякі нещасні випадки трапляються. Навіть із вірянами.

– Пробачте мені, ваша величносте. Але… такому створінню не можна довіряти.

– Ну ж бо, не стримуйтесь, – озвалася Зоя. – Хочу подивитися, чи можна померти від надміру іронії.

– Чому цей чернець покинув Духовну варту? – поцікавився Ніколаї.

– Не знаю, – зізнався Аппарат. – Він був ученим, до того ж непоганим. Кращим за оце, що він улаштовує зараз. Його теорії були незагальноприйнятними, але геніальними. Аж раптом рік тому він зник без жодного пояснення. А нещодавно знову з’явився на порозі й узявся проповідувати свої нісенітниці.

– Нам відомо, де зародився культ?

– Ні, – відповів священник. Він зітхнув. – Але, гадаю, те, що людям закортить із Дарклінґа зробити Святого, було неминуче.

– Чому? – перепитала Зоя. – Пересічні люди його не любили.

– За життя не любили. А по смерті може бути все що завгодно. Він володів видатною силою, і смерть його була грандіозна. Часом цього достатньо.

«Цього не мало б статися. Після всього, що він накоїв».

– Чудово, – озвався Ніколаї. – Ми влаштуємо ченцеві аудієнцію й послухаємо, що він розповість.

Аппаратові очі кумедно вирячилися.

– Ви ж не збираєтеся розмовляти з ним і вшановувати всю цю справу такої честі! Це вже межа легковажності!

Попри те що Зоя цілком могла погодитися зі священником, їй досі хотілося схопити його за засмальцьовану рясу й трясти, аж поки той не збагне, що розмовляє з королем, а не з якимось парафіянином. Не те щоб вона особливо догоджала Ніколаї, та це була принципова справа.

Король залишався незворушним, забувши, що тільки-но мало не вибухнув.

– Заспокойтеся, отче. Я не збираюся дозволяти, щоб Дарклінґа називали Святим. Та якщо ми можемо потоваришувати з цим хлопчиною, слід так і зробити, і я витягну з нього всю можливу інформацію.

– Моїм парафіянам це не сподобається, – відповів Аппарат з удаваним жалем у голосі. – Я, звісно, розумію необхідність дипломатії, проте вони можуть злякатися, що їхній король духовно зіпсований.

– Це стало б великою трагедією. Можливо, існує спосіб заспокоїти їх і віддячити вам за цей складний день?

Аппарат наїжачився.

– Святим не потрібне золото.

Ніколаї вдав праведне обурення.

– Я й не думав про такі дурниці.

– Гаразд, – відповів священник, щосили прикидаючись, наче замислився. – Ульойську та Раєвості потрібні нові церкви. Люди мусять знати, що король розділяє їхню віру, і такий жест допоможе зміцнити їхню довіру до правителя.

Запала тривала тиша, а тоді Ніколаї задер підборіддя.

– Ви отримаєте свої церкви.

– Це церкви Святих, ваша величносте.

– Тоді, будь ласка, перекажіть це Святим.

– Хіба королю годиться так легко вклонятися простолюдинові? – поцікавилася Зоя, коли вони поїхали геть. Вона обіцяла, що триматиме язика за зубами, і дотримала слова, проте аж кипіла всередині. – Ти допомагаєш Аппаратові плести його шпигунську мережу. Ти робиш його сильнішим.

– Можливо, колись ти ставитимешся до мене не лише як до дурня. Довірся мені, Зоє. Результат тобі достоту сподобається.

– Тамар те саме казала про абсент.

– І?

– На смак він однаково схожий на вимочений у гасі цукор.

Зоя озирнулася через плече й побачила, що священник своїми чорними, мов прірви, очицями спостерігає, як вони виїжджають із воріт. Ніколаї міг скільки завгодно жартувати, та будь-яка поступка Аппаратові здавалася хибним кроком. Старий король, Дарклінґ, Аліна Старкова – усі вони з ним торгувалися, і кожен заплатив за це кров’ю.

***

Решту дня Зоя спостерігала за новим загоном Верескунів і надсилала накази до сторожових застав уздовж південного кордону. Вона сподівалася, що силам Гриші вдасться захиститися від можливого нападу Шу Хана. Повечеряла в Залі з золотим куполом разом із Женею та Давідом, краєм вуха слухаючи плани Краяльниці щодо приїзду закордонних гостей і гортаючи хлопців звіт про їхню з Кувеєм Юл-Бо роботу.

Молодий Пекельник сидів за столом в оточенні решти юних гришників. Його покійний батько створив парем, і Кувей щосили намагався поділитися знаннями про цю роботу з Давідом та іншими Творцями, щоб позбавити наркотик його побічного ефекту – важкої залежності. Утім, він був радше солдатом, аніж ученим. Попри те що Женя трохи перекроїла його, Кувеїв дар Пекельника був найкращим маскуванням, адже в Шу Хані ніхто не знав про його здібності. У Маленькому Палаці хлопець узяв собі нове ім’я – Нгабан. Шуанською це означало «воскреслий фенікс». Малий був не лише талановитий, а ще й любив похизуватися.

Після вечері Зої вдалося ще годинку попрацювати, потім вона вирушила до Ґранд-Палацу, щоб замкнути Ніколаї на ніч, і аж тоді дозволила собі повернутися до власних покоїв. Колись вони належали Дарклінґові. Ставши членами Тріумвірату, Женя з Давідом відмовилися від них, проте Назяленскі радо оселилася в просторих кімнатах. Вона залюбки заволоділа тим, що колись належало йому, а коли настав час позбутися старих меблів і переробити все на власний смак, дівчина перша взялася за молоток. Це був важливий жест.

Вона не збиралася заробляти мозолі на руках, тож справжню роботу залишила майстрам. Аби обставити кімнати на її смак, знадобилися довгі місяці та значна допомога Творця, проте нині куполоподібна скеля перетворилася на затягнуте хмарами небо, а стіни були схожі на розбурхане бурею море. Не кожен помічав маленький човник в одному з шести кутків чи прапор із двома крихітними зірками, який здіймався над ним. Та й ніхто не здогадався б, що він означає.

Зоя вмилася й перевдягнулася, готуючись лягати. Колись їй удавалося міцно спати під куполами Маленького Палацу, однак це було до Дарклінґового перевороту. Він розтрощив її віру в те, що ніщо лихе не може торкнутися цього місця, цього дому, що колись був справжнім раєм. Тепер вона спала сторожко й умить прокинулася, коли у двері постукали.

«Чернець, – подумала дівчина. – Так і знала, що не слід пускати його до Палацу».

Та щойно вона відчинила засув і розчахнула двері, почувся голос Тамар:

– Ніколаї втік.

– Це неможливо, – заперечила Зоя, проте вже потягнулася до черевиків.

Коли вона накинула пальто на нічну сорочку – тонке плетиво зі сріблястого шовку, що у правильному освітленні мінився, наче блискавки у грозових хмарах, – Тамар вигнула брови.