Тамар з Надею, всівшись навколо круглого столу, який колись належав Дарклінґовому особистому охоронцю, уже чекали у вітальні, що межувала із Зоїними кімнатами. Надя досі була в халаті, а от Тамар вже вдягнулася у форму; руки залишалися голими, а на стегнах блищали бойові сокири.

– Звітують про два нових напади кхерґуудів, – повідомила дівчина, підіймаючи стос паперу, вкритого дрібним почерком.

– Мені потрібен чай, – урвала її Зоя.

Як могло статися, що світ розпадався на шматки ще до сходу сонця? Це просто дикунство якесь. Вона налила собі з самовара горнятко чаю і взяла документи з руки Тамар. Стіл був засипаний безліччю інших паперів.

– Де вони вдарили цього разу?

– Трьох гришників викрали в Сікурську, а ще вісьмох – південніше від Кар’єви.

Зоя важко опустилася на стілець.

– Так багато?

Шуанці скористалися своїми запасами юрди парем для створення нового типу воїнів – солдатів, перекроєних Творцями; їм додали сили, наділили крилами, важчими кулаками, кістками, які не ламаються, і загостреними відчуттями. А назвали ці створіння кхерґуудами.

– Розкажи їй решту, – порадила Надя.

Зоя прикипіла поглядом до Тамар.

– Це ще не все?

– Це Равка, крихітко, – уїдливо озвалася дівчина. – Гриші неподалік від Сікурська подорожували під прикриттям. Або шуанці дізналися про їхню місію…

– Або Ніна мала рацію, і ці нові солдати справді можуть винюхувати гришників, – закінчила за неї Надя.

– Ніна попереджала нас, – погодилася Тамар.

– Попереджала, еге ж? – дошкульно перепитала Зоя. – Яке щастя, що наш люб’язний король відправив наше головне джерело інформації щодо цих шуанських солдатів за тисячі кілометрів ізвідси.

– І саме вчасно, – нагадала Тамар. – Ніна геть утратила голову від смутку. Якщо вона зможе стати в пригоді, це піде їй на користь.

– Така собі буде розрада, коли її схоплять і стратять, – буркнула у відповідь Назяленскі. Вона вщипнула себе за перенісся. – Шуанці випробовують наше терпіння, просуваючись углиб нашої території. Час дати їм відсіч.

– Але як? – поцікавилася Надя. – Оголосити суворе застереження?

– Це було б можливо, якби ми вирахували, де розташовані їхні домашні бази, – узялася розмірковувати Тамар. – Але моїм джерелам не вдалося виявити, де саме створюють і тренують солдатів-кхерґуудів.

Від думки про ці бази й «добровольців»-гришників, котрих шуанці підсадили на парем, щоб перетворити їх на почвар, у Зої шлунок зав’язався вузлом. Вона потягнулася до іншої теки.

– Це розтини?

Тамар кивнула. Тіла двох кхерґуудів привезли з Кеттердама до Маленького Палацу для вивчення. Толя заперечував проти цього, переконуючи, що не можна паплюжити тіла полеглих солдатів. Але Зоя не мала часу на шляхетне поводження, коли її людей викрадали з їхньої власної землі.

– Цей метал, – сказала вона, показуючи на примітку, залишену Давідом на берегах виконаного Корпуснійцями детального анатомічного рисунка, – яким вони зміцнюють кістки. Це ж не просто гришинська сталь?

– Це сплав, – пояснила Надя. – Вони поєднують гришинську сталь із рутенієм. Він не такий піддатливий, але витриваліший.

– Ніколи про нього не чула.

– Рутеній надзвичайно рідкісний елемент. У світі є лише кілька відомих родовищ.

Тамар схилилася над паперами.

– Але шуанці десь його беруть.

Зоя постукала пальцем по документах.

– Знайдіть родовище. Простежте відвантаження. Так ми дізнаємося, де саме створюють кхерґуудів.

Тамар торкнулася великими пальцями своїх бойових сокир.

– А коли дізнаємося, я перша піду в атаку.

Зоя кивнула.

– Я стоятиму пліч-о-пліч із тобою.

Надя вишкірилася.

– А я прикриватиму тил.

Назяленскі сподівалася, що це відбудеться дуже скоро. Їй кортіло помчати до бою. Дівчина глипнула на годинник на камінній полиці. Час будити короля.

Уночі землю огорнула холодна імла, хмарою опустившись на дерева й кам’яні доріжки. Зоя проминула лісочок під хитросплетеними гілками. Навесні вони розквітнуть білим, потім рожевим, а тоді криваво-червоним, але поки що навколо стояли тільки сірі, укриті колючками дерева. Дівчина вийшла до охайно підстриженого живоплоту й неосяжних моріжків навколо Ґранд-Палацу, ліхтарі кидали на досі темні угіддя розмите світло. Палац скидався на наречену перед весіллям – на білих кам’яних терасах і золотих статуях лежав серпанок. Ці сповнені м’якого сірого світла передсвітанкові години мали б бути умиротвореними. Проте Зоя не могла відігнати думок про кхерґуудів, земені, фієрданців і керчинців.

Вона щодня працювала в Маленькому Палаці з новобранцями й керувала Другою армією. Під її керівництвом військо збільшилося й повільно отямлювалося від залишених Дарклінґом ран – ран, які мало не виявилися смертельними. «Як він на це спромігся?» – досі не могла збагнути Зоя. Дарклінґ поколіннями зміцнював Другу армію, робив її чисельнішою, вдосконалював тренування, закріплював власний вплив. Виховував молодих талановитих гришників, допомагав їм розвивати здібності. Він опікувався ними, як власними дітьми.

А коли його діти виявилися неслухняними? Коли Дарклінґова спроба перевороту виявилася невдалою, а дехто з гришників наважився виступити проти нього на боці Аліни Старкової? Він убив їх. Не вагаючись і без каяття. Зоя бачила, як вони гинули. Вона мало не стала однією з них.

«Мало, – нагадала собі дівчина, підіймаючись сходами Палацу. – Але я вижила, щоб керувати армією, яку він заснував і практично знищив». Зоя заприсяглася, що знову зробить Другу армію суперником, якого братимуть до уваги. Вона шукала нових гришників, котрі мріяли навчитися воювати і служити Равці, дедалі глибше заходячи на територію Фієрди та Шу Хана, перевіряючи узбережжя Мандрівного Острова і прикордонні території Новозем’я. Генерал рішуче налаштувалася скористатися збільшенням чисельності армії та зробити її могутнішою, ніж це вдалося Дарклінґові. Але цього було недостатньо. Вона заповзялася знайти спосіб захистити гриш у всьому світі, щоб нікому більше не довелося жити у страху, приховуючи свій дар; створити керівний орган із представників усіх націй, якому підпорядковувалися б їхні країни, який гарантував би права й карав усіх, хто спробує ув’язнити чи нашкодити таким, як вона. Утім, для того щоб ця мрія стала чимось більшим за приємну фантазію, Равка мусить бути сильною, а разом із нею – її король.

Зоя рішучим кроком перетнула зали Ґранд-Палацу, направляючись до королівських покоїв; від її погляду двоє служників, що нудьгували під дверима, втиснулися в стіну, мов налякані анемони. Дівчина знала, як усі зітхають, обговорюючи бідолашного короля. «Війна геть його змінила», – шанобливо шепотілися люди, побачивши монарха, і витирали очі. Вона не могла звинувачувати їх за це. Ніколаї був багатий, вродливий, а особливої принадності йому додавало трагічне минуле. Ідеальна пожива для романтичних мрій. Пам’ятаючи, як Зої зазвичай щастить, король не зважатиме на всіх знайдених нею порядних дівиць на виданні, а натомість втратить голову від першої-ліпшої покоївки й наполягатиме на шлюбі з коханою. Хлопець просто був схильний до свавільних романтичних нісенітниць.

Генерал привіталася з Толею, покалатала дзвіночком, наказуючи подати сніданок, а тоді увійшла до королівської спальні й розчахнула завіси. Ранкове світло стало блідо-рожевим.

Ніколаї кинув на неї похмурий погляд зі своєї засідки серед подушок.

– Ти пізно.

– А ти прикутий до ліжка. Зараз, напевно, не найліпший час для критики.

– Зараз ще занадто рано для погроз королю, – дратівливо кинув Ніколаї.

Зоя опустилася поряд із ним на ліжко й узялася відмикати кайдани.

– Я, коли голодна, страшенно кровожерлива.

Дівчина раділа нагоді побазікати. Балачки були пустопорожніми, але вони заповнювали собою тишу в кімнаті. Після халепи в Івці всі повернулися до звичного життя, та їй не вдавалося звикнути до такої близькості: тихі ранкові години, зіжмакані простирадла, скуйовджене волосся, через яке Ніколаї скидався не на короля, а на хлопчика, якого негайно слід поцілувати.