– І нам набридатиме на одного фієрданського солдата менше, – пробурмотіла собі під ніс Ніна.

«Ніно».

Адрік із Леоні витріщилися на неї. Хлопець скидався на плакальника, котрий чекає воскресіння, і навіть сонячне обличчя Леоні стурбовано захмарилося.

Вона не схвалювала її слів. Адрік не схвалював її слів. Хай йому грець, у глибині душі Ніна їх теж не схвалювала. Та відколи Матаяс покинув її – відколи його забрали в неї, – дівчина втратила частинку себе, яка цим переймалася. Який в усьому цьому був сенс? Рятуєш одне життя лише для того, щоб побачити, як відбирають інше. Добро зникло. А зло? Ніна подивилася на молодих фієрданців у формі – майбутніх убивць. Яке право вони мали вижити, коли її Матаяс, її вродливий варвар покинув цей світ?

«Ніно».

Дівчина шкодувала, що не може затиснути долонями вуха й наказати йому дати їй спокій. Хоча їй цього аж ніяк не хотілося.

«Невже ти неодмінно мусиш наполягати, щоб я залишалася людяною?» – мовчки пожалілася вона.

«Я знаю, яка ти сильна, Ніно. Моя смерть не зможе тебе зламати».

– І що нам узагалі слід робити? – поцікавилася дівчина вголос.

– Я знаю, як поводитися з кіньми, – запропонувала свою допомогу Леоні.

Адрік закотив очі.

– Ну, почалося.

– Це забезпечить нам прихильність місцевих, – наполягала дівчина, уже просуваючись між дерев. – А друзі серед солдатів можуть стати нам у пригоді.

– Друзі серед солдатів? – недовірливо перепитала Ніна.

– Ходімо, – гукнув її Адрік. – Якщо дозволимо Леоні діяти на власний розсуд, вона запросить їх на піжамну вечірку.

– Ґедренен! – крикнув хтось із солдатів, коли вони вийшли на галявину. «Незнайомці!» Голос у нього був геть дитячий.

– Ми можемо чимось допомогти? – гукнула Ніна фієрданською.

– Ні! – пролунало з берега. – Аніруш!

Аж тоді дівчина збагнула, що це не чоловіки – усі солдати були вбраними у фієрданську форму дівчатами.

Ніна звела руки вгору, намагаючись досягнути миру.

– Дозвольте допомогти вам, товариші. Моя подруга-земені знається на конях.

Вона щиро сподівалася, що так і є, а Леоні не передала куті меду з оптимізмом, насправді маючи на увазі «колись у мене був поні».

Дівчина підійшла до крайки води, тихенько наслідуючи іржання й бурмочучи щось на земені. Широко розкинувши руки, вона повільно рушила ліворуч, а потім праворуч.

– Мені потрібна мотузка, – спокійно наказала, не відводячи погляду від коня.

Уперед виїхала одна з вершниць. Вона була висока, десь метр вісімдесят, і немов уся складалася виключно зі сталевих м’язів. Шкіра в неї була теплого жовтаво-коричневого відтінку, який так далеко на півночі зазвичай натякав на предків-хеджутів; із-під військового кашкета вибилося кілька червонястих пасом. Тепер, коли дівчата опинилися ближче, Ніна помітила, що форма в них завелика й погано припасована.

«Крадена».

Підборіддя високої дівчини задерлося. Вона була приблизно Нінина ровесниця, і навіть якщо боялася викриття, то майстерно це приховувала.

Вершниця кинула мотузку Ніні, а та передала її Леоні, тримаючись віддалік.

Чим займалися ці дівчата? Вони не служили у фієрданській армії. Вони нечасто їздили верхи, а якщо навіть їздили, то не сиділи в сідлі по-чоловічому. Вони навіть не носили штанів, тільки важкі спідниці, що мали б захистити їхню цноту.

Заплутана в стременах дівчина застогнала, смикаючись і намагаючись виповзти на мілину. Її солом’яно-біляве волосся розсипалося по плечах, а з порізу на чолі струменіла кров. Утім, вона була жива, а череп не розколовся на шматки, принаймні поки що.

Леоні прикипіла поглядом до коня і скрутила мотузку в аркан. Без поспіху складаючи її вільними петлями, вона весь час низько й заспокійливо мугикала щось, а решта заклякла, спостерігаючи за нею. Аж раптом, не змінюючи ритму, дівчина кинула мотузку плавною дугою. Аркан ідеальним рухом упав тварині на шию, і кінь, різко заіржавши, позадкував. Леоні знову ступила кілька кроків ліворуч і праворуч, крутячи мотузку й натягуючи її сильно, однак не змагаючись із твариною. Кінець кінцем кінь заспокоївся.

Висока дівчина, яка дала Ніні мотузку, вийшла вперед, та Леоні рвучко хитнула головою.

– Не заважай їй, – тихо попросила Ніна.

Загострена нижня щелепа дівчини залилася рум’янцем.

Леоні повільно підійшла до коня й поклала руку йому на шию, погладжуючи гриву до холки.

– Тебе щось налякало? – запитала вона на земені, обережно обходячи коня збоку. Вона нахилилася й жестом наказала дівчині, що із засклянілими очима лежала у воді, не рухатися. Леоні не хотіла ризикувати й знову налякати тварину. Ніна сподівалася, що дівчина достатньо при тямі, щоб послухатися.

– Тобі нíчого боятися, – пробурмотіла Леоні.

Вона звільнила дівочу ногу зі стремена, а потім швидко напнула мотузку й повела коня геть.

Дівчина ще довго лежала у воді.

Потім схлипнула й підвелася. Подружки мерщій кинулися до неї й витягнули зі струмка.

Леоні підвела коня туди, де стояли Ніна з високою дівчиною.

– Є якісь припущення стосовно того, що його налякало? – запитала вона на земені.

Ніна переклала, але висока дівчина не відповіла, лише примружила мідні очі.

– Що ви тут робили?

– Окрім того, що рятували життя твоєї подружки? – м’яко додала Ніна.

– Не думаю, що вона могла загинути.

– Ні? Лише стікала б кров’ю до непритомності, а може, впала б у кому після удару копитом по голові?

– У нас усе було під контролем, – наполягала дівчина. Потім озирнулася на дерева. – Ви прийшли з північного лісу. Там, нагорі, нічого немає.

– Ми так і зрозуміли. Ми новачки в цих краях. А у Ґефвалле прогулянки околицями вважаються злочином?

– З узвишшя добре видно фабрику.

– Он воно що! – вигукнула Ніна й повернулася до Адріка з Леоні. – Будівля, яку ми бачили, – це якась фабрика. – Краще дотримуватися їхньої легенди: ану, як котрась із цих дівчат трохи розуміє земені. Ніна знову повернулася до високої дівчини. – Ми подумали, що вона трохи схожа на фортецю. А що там виготовляють? – невинним тоном поцікавилася вона.

– Це мене не стосується, і сумніваюся, що стосується вас. Ви зупинилися в монастирі?

Скільки ж цій дівчині було відомо й чому вона ставилася до них так вороже?

Напевно, вона сестра солдата і її з дитинства вчили ставитися до всього підозріло. Нінині пальці смикнулися, і вона відчула, як засовалися скалки кісток. Вона не хотіла завдавати цій дівчині болю, та якщо доведеться, то завдасть. Останнє, що їм потрібно, це щоб хтось побіг додому й розпатякав про незнайомців у лісі, які шпигують біля фабрики. Аж раптом висока дівчина стиснула кулаки і попросила:

– Я… ви не скажете Берегині, що бачили нас тут?

Раптом її бажання захиститися стало зрозумілим. Поцуплена форма. Виїзд до лісу посеред дня. Вона спробувала б атакувати, але небезпідставно боялася, що її викриють.

– Ви послушниці? – запитала Ніна.

– Ми всі навчаємося в монастирі. Дехто з нас вийде заміж. А деякі стануть Джерельницями і присвятять життя Джелові. – Схоже, жодна з цих перспектив її не надихала.

Ніна прибрала серйознішого виразу, раптом збагнувши, що наслідує Матаяса.

– По-чоловічому скачете верхи, вдягаєте штани, вирушаєте до лісу без супроводу… З нашого боку було б безвідповідально не розповісти про це Берегині, а надто зважаючи на її щедрість.

Висока дівчина сполотніла, і Ніна відчула докір сумління. Якщо незнайомка справді її ровесниця, то вона вже застара, щоб стати послушницею. Та й решта теж. То, може, ці дівчата невдахи? Ті, кого не взяли заміж? Що стається з фієрданками, котрі не реалізувалися як дружини чи матері? У Равці, як не крути, багато чого було не так, але принаймні там Ніна могла пройти військовий вишкіл і стати тією, ким їй судилося.

«Мати право боротися й померти пліч-о-пліч із чоловіками?» – «Так, Матаясе. Мати право».

А що б він подумав про цих дівчат у краденому одязі?

– Де ви взяли цю форму? – запитала Ніна.