– Маю Кір-Каат, – здивувалася Тамар. – А вона що тут робить?

Побачивши на підлозі біля лимонних дерев тіло, охоронниця затремтіла.

– Але він… – почала була вона, витріщаючись на мертвого короля, а тоді знову на Ніколаї. – Але ви… а де принцеса?

– Яке захопливе запитання! – озвався Ніколаї. – Припускаю, ви маєте на увазі дівчину, котра протнула собі груди кинджалом за волосинку від аорти? Поталанило їй чи ні – вирішувати вам. Зараз вона одужує в руках наших Цілителів.

– Ви повинні повернути принцесу нам, щоб ми могли попіклуватися про неї, – обурилася охоронниця.

– Ніяка вона не принцеса, – урвав дівчину Ніколаї. – Час вашої брехні сплив. Сьогодні невинний чоловік загинув тому, що вам кортіло розв’язати війну.

– Він збирається нам щось пояснити? – прошепотіла Женя.

Зоя теж саме над цим розмірковувала.

– Залюбки, – відповів їй король. Він змахнув рукою в бік охоронниці. – Радий познайомити вас зі справжньою принцесою Егрі Кір-Табан, улюбленою донькою Шу Хана, другою в черзі на трон.

– Брехня, – просичала дівчина.

Ніколаї схопив її за руку.

– По-перше, жодна охоронниця з Тавґхараду не дозволить чоловікову хапати себе за зап’ясток, наче останню зацукровану сливу. – Дівчина із запізненням спробувала висмикнути руку. – По-друге, де в неї мозолі? У солдатів вони на долонях, як в Ісаака. А от у неї вони на пучках. Такі мозолі з’являються від гри на…

– Хатуурі, – закінчила його думку Зоя. – Вісімнадцятиструнному. Принцеса Егрі – справжній талант.

– Отже, вони підмінили принцесу найманою вбивцею, щоб підібратися ближче до короля, – підсумувала Тамар. – Але навіщо їй намагатися вбивати себе?

– Щоб кинути ще більше підозр на фієрданців? – припустила Женя.

– Так, – погодився Ніколаї. – А ще подарувати Шу Хану причину розпочати війну. Равканський монарх загинув, нащадницю шуанської королівської династії вбили. У Шу Хана з’явиться достатньо причин, щоб армія змогла спокійно промаршувати вглиб позбавленої лідера країни й улаштувати собі бази для нападу на південний кордон Фієрди. Сюди кинули б чималі сили, не готові відступати за жодної обставини.

Охоронниця – чи радше принцеса – заплющила очі, немов визнаючи свою поразку. Утім, вона не схлипнула і не затремтіла.

– А що мало статися з вами, принцесо? – поцікавився Ніколаї, відпускаючи її руку.

– Я б дістала нове ім’я і спокійне життя подалі від великого міста, – ледь чутно відповіла дівчина. – Політика й життя при дворі ніколи мене не цікавили. Я могла б займатися музикою й закохуватися в кого заманеться.

– Який чарівний образ ви нам намалювали, – похвалив її король. – Якби це не загрожувало майбутньому моєї країни, я б замилувався вашою простодушністю. Невже ви справді повірили, що сестра дозволить вам безтурботно жити в якомусь гірському селі? Невже ви справді повірили, що переживете цю змову?

– Мене ніколи не цікавила корона! Я не становлю загрози для своєї сестри.

– Вам варто замислитися, – кинула Зоя, втрачаючи терпець. – Ви користуєтеся популярністю, народ вас любить, саме цю доньку кожен хоче бачити на престолі. Ваша смерть згуртує цілий народ і поведе його на герць. Хіба ж може ваша сестра ризикувати, що її план розкриють, даруючи вам життя? Ви для неї суцільна перешкода.

Принцеса задерла гостре підборіддя.

– Я вам не вірю.

– Ми ізолювали ваших охоронниць, – повідомила Назяленскі. – Підозрюю, одній із них доручили попіклуватися про ваше зникнення ще до того, як ви усамітнитеся серед пасторальних краєвидів. Можете особисто їх допитати.

Егрі задерла підборіддя ще вище.

– На мене чекатиме суд чи одразу страта?

– Вам так не пощастило, – відповів Ніколаї. – Ні, я вже вигадав для вас значно гіршу долю.

– Візьмете мене в заручниці?

– У мене погана фантазія, коли йдеться про пестливі імена, але, якщо вам так заманеться…

– Ви справді збираєтеся утримувати мене тут?

– О, аякже. Але не в ролі бранки, а в ролі моєї королеви.

Зоя здивувалася, відчувши, що ці слова зачепили її за… за що? За живе? За гордість? Вона знала, що такий кінець неминучий. Вона ж сама була несамовитою поборницею цієї ідеї й просторікувала на її захист. То чому ж тепер почувається так, наче знову залишилася сама на полі бою?

– Наші заручини забезпечать мене розкішним посагом, – вів далі Ніколаї, – а народна любов завадить вашій сестрі посягати на равканські кордони.

– Я цього не зроблю, – розлютилася Егрі з виразом обличчя, що пасував справжній королеві.

– Або шлюб, або страта, голубонько. Подумайте про це з такого погляду: вас не повісять, але заплатити за це доведеться життям у розкоші та в моєму блискучому товаристві.

– Я б краще подумала про шибеницю, – порадила Зоя. – Швидко й не так боляче. – Приємно було піддражнити короля, поки ще можна.

Ніколаї кивнув Толі й Тамар.

– Відведіть принцесу назад до покоїв і не спускайте з неї очей. Поки ми не оголосили про королівські заручини, вона цілком може спробувати втекти або накласти на себе руки.

– А що робитимемо з пораненою дівчиною? – поцікавилася Женя, коли близнюки вивели Егрі з оранжереї й невдовзі повернулися.

– Ретельно охоронятимемо в Маленькому Палаці. Попри рани, вона однаково залишається охоронницею Тавґхараду. Не забуваймо про це.

– А справжня Маю достоту планувала перейти на інший бік?

– Гадаю, що так, – зізналася Тамар. – У неї є брат-близнюк. Схоже, його включили до програми підготовки кхерґуудів. Можливо, вона сподівалася, що їм обом удасться втекти з Шу Хану.

– Кеббен, – озвався Толя, обіймаючи сестру за плечі. Зоя цього слова не знала. – Якщо про її плани дізналися, можливо, вона пообіцяла віддати власне життя за братову свободу.

– На нас чекає цікава бесіда, коли вона опритомніє, – втрутився Ніколаї. Він знову вкляк поряд із Ісааком. – Завтра я напишу листа його матері. Ми можемо принаймні призначити пенсію родині героя й переконатися, що вони будуть забезпечені всім необхідним.

– А що з тілом? – тихо запитав Толя.

– Віднесіть його тунелями до «Лазлайона».

Женя провела пальцями по вилозі Ісаакового кітеля.

– Я негайно візьмуся за роботу. Він… він ні секунди не вагався. Коли ми розповіли йому, що саме стоїть на кону, він…

Толя обережно підняв хлопцеве тіло своїми велетенськими руками.

– У нього було королівське серце.

– Що ти сказав Гайрамові Шенку? – поцікавилася Женя, витираючи з пошрамованої щоки свіжі сльози. – Він вишкірявся аж до вух.

– Передав йому креслення наших підводних човнів.

– Ізмарсій? – перепитала Тамар.

– З усім озброєнням? – стурбовано додав Толя.

– Боюся, що так. Наскільки я зрозумів, – відповів король, – Аппарат зник, а фієрданська армія на чолі з удаваним Ланцовим рухається до наших кордонів. Він хоч привабливий?

Тамар насупилась.

– Аппарат?

– Удаваний Ланцов. Гадаю, це не має значення. Але так, я віддав Шенкові справжні креслення. Нам доведеться воювати. Гроші керчинців знадобляться нам не менше, ніж підтримка наших нових шуанських друзів.

– Але земені… – запротестував Толя.

– Не переймайся, – заспокоїв його Ніколаї. – Я дав Шенкові те, чого він хотів, однак він незабаром зрозуміє, що потрібно йому дещо геть інше. Часом доводиться годувати демона.

– Ти про що? – не зрозуміла Женя. – І взагалі, ви збираєтеся нам розповісти, де були?

– А ліки знайшли? – приєдналася до неї Тамар.

– Знайшли, – відповів король, – але вони не допомогли.

– Тож ченцю не вдалося вам зарадити? – припустив Толя.

Ніколаї зустрівся поглядом із Зоєю. Вона глибоко вдихнула й кивнула. Час було все повідомити решті.

– У нас погані новини.

– Знову? – здивувалася Женя.

– Це Равка, крихітко, – хором озвалися Ніколаї та Зоя.

– Тут завжди є ще щось погане, – почула Назяленскі слова короля, виходячи до сусідньої кімнати, щоб привести їхнього бранця з міцно зв’язаними руками. Вона розбудила ченця за допомогою крапель із Жениної червоної пляшечки, насолоджуючись тим, як він здригнувся, повертаючись до тями, і приголомшено подивився на неї.