— Вони ж ні хріна робити не вміють. Хто за них працюватиме? Знову ми? Знову наша молодь? Їх повикидали з інших робіт, бо вже, певно, всіх добряче дістали, а на завершення прислали до нас — помирати! Цей дурдом триває вже двадцять років! Двадцять років я чекаю, коли цих тьоток нам більше не постачатимуть! Кожен директор мені каже, що більше такого не буде, але все одно їх підсаджують! Директори міняються, а з ними і тьотки.

Ярослав Дмитрович його заспокоював і казав, що нічого страшного, переживемо. Співробітники, декілька тридцятилітніх хлопців і двоє дівчат, перезирнулися й почали стежити за Ігорем Матвійовичем. Вони навіть трішки усміхалися, бо історія з «генеральськими тьотками», як їх зневажливо називав завідувач відділу, була його найболючішим місцем і відділ до неї вже звик. Час від часу керівництво прилаштовувало у відділ перебути до пенсії або коханок, або дружин, або вдів чи родичок якихось загадкових генералів-силовиків чи високопосадовців.

Ігор Матвійович покликав Ярослава Дмитровича та ще одного співробітника до себе в кабінет. Поки завідувач відділу бурчав, вішаючи своє пальто в шафу, поки він розчісувався і мостився за своїм столом, Ярослав Дмитрович з іншим співробітником дістали саморобний календар і прикріпили його до стіни — одразу навпроти столу Ігоря Матвійовича. На календарі виставлені роки, починаючи з тисяча дев’ятсот дев’яносто другого, під кожним роком декілька рядків, у яких записувалися слова «Білочка», «Клуша», «Духовка», «Бультер’єр», «Дракула», «Я-не-такая-я-жду-трамвая», «Бліда поганка» та інші. Це все були клички «генеральських тьоток», які їм присвоювалися завідувачем та співробітниками поза їхні очі. Напроти кожної клички стояли значки: «в» — вибула, або «†» — померла.

Багатьох із цих генеральських тьоток Ярослав Дмитрович й більшість співробітників не застали. Білочка(†) — померла у тисяча дев’ятсот дев’яносто другому році, про неї лише відомо, що вона була колишньою утриманкою-коханкою одного з впливових і покійних соратників Щербицького, яка потрапила у відділ моніторингу та обробки даних доживати до пенсійного віку, щоб вийти на пенсію держслужбовцем. Ярослав Дмитрович туманно знав, що це була енергійна, худорлява, шустра жіночка, яка колись була дуже красивою і любила носити одяг гарячо-помаранчевих, рудих кольорів, за що її і прозвали «білочкою». Клуша(в) — вийшла на пенсію в тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертому році, але про неї мало що було відомо, ветеранам відділу вона запам’яталася тим, що була трохи забрьоханою, затурканою жіночкою. Так само майже нічого не було відомо про Духовку(в), яка також пішла на пенсію, але в тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомому році. Духовка дуже любила пекти пиріжки й піцу і постійно всіх пригощала, але користі від неї по роботі не було жодної.

Після них прийшли справжні відьми, одразу дві — Бультер’єр і Дракула. Малоросла, збита, м’язиста жіночка зі скляними очима Бультер’єр(†), яка померла на початку двохтисячних, і бліда, висока, мов баскетболіст, пофарбована в дикий чорний колір із такими ж дико-чорними нафарбованими віями Дракула(в), яка пішла на пенсію у дві тисячі четвертому році, якраз напередодні Помаранчевої революції. Вони одразу створили коаліцію і захотіли скинути керівника відділу з єдиною метою: щоб підрозділ очолила Бультер’єр. Ці жіночки так усіх допікали, хамили колегам, без причин сварилися, плели інтриги, що, фактично, зіпсували нормальну робочу атмосферу. Вони намагалися перетягнути на свій бік рядових співробітників, постійно доносили керівництву, тиснули через серйозних тузів навіть на директора Центру, який спересердя викликав до себе керівника відділу й розпитував, що там у вас за бардак, чого вони постійно жаліються, на мене вже тиснуть дуже впливові люди. Керівник відділу усміхався й казав, що ці жіночки хочуть керувати відділом, а його, керівника, та заступника, Ярослава Дмитровича, посунути.

— Але ж це неможливо, — здивовано сказав директор.

— Звісно ж, що це маразм, — підтвердив Ігор Матвійович.

— Людина без вченого ступеня не може очолювати такий підрозділ. Це чітко сказано у Статуті.

— Вони хочуть переписати Статут, — усміхнувся Ігор Матвійович.

— Як це?

— А ось так — зібрати всіх нас — і змусити під них переробити Статут.

— Це державний орган, а не лавочка. На це ніхто не піде, — усміхнувся директор, — дурдом.

Дракула і Бультер’єр зрозуміли, що відділ їм не захопити, і відразу змінили тактику. Спершу вони притихли, бо «впливові дзвінки» нічого не вирішували, ходили вправно на роботу, сиділи з дев’ятої до вісімнадцятої, ляпали язиками, пили каву з булочками, бігали час від часу на перекур, але так нічого і не робили. Тим часом стало зрозуміло, що їх необхідно інтегрувати в роботу. Керівник відділу дав Дракулі завдання підготувати аналітичну записку щодо річних рішень, програм і положень органів державної влади в царині міграції. Від слів «аналітична записка» Дракула відразу розгубилася, її бліде лице моментально почервоніло, а від слова «міграція» їй взагалі стало зле.

Дракула моментально опанувала себе, вона виструнчилася, підвела голову, висунувши підборіддя, й твердим і чітким голосом сказала:

— На якій підставі ви даєте мені таке доручення?

— На підставі того, що це відповідає вашим посадовим обов’язкам.

— Чому нема наказу про це доручення? — не відступала Дракула.

— Тому що для такого поточного, планового завдання жодних наказів не потрібно, — усміхнувся завідувач відділу.

— Я маю право дізнатися про мої обов’язки?

— Ви вже стільки часу тут працюєте — про них давно треба було дізнатися.

— І де я маю про це дізнатися? — нервово посміхалася Дракула, кров’яні судини на її шиї від люті аж пульсували.

— Обов’язки виписані в посадових інструкціях. Мене дивує, що ви, як держслужбовець із багатолітнім стажем роботи, який перейшов до нас із поважного міністерства, про це нічого не знаєте.

— Не вам судити — що я знаю, а що ні!

Ігор Матвійович усміхнувся і зі співчуттям розвів руками.

— У яких ще інструкціях це написано? Чого я про це нічого не знала раніше? — знову запалилася Дракула.

— Коли вас брали на роботу — ви розписалися під тим, що ознайомлені зі своїми посадовими інструкціями.

Дракула фиркнула, різко розвернулася й гримнула дверима.

З Бультер’єром ситуація виникла трішки простіша, дізнавшись від Дракули про несподіваний поворот подій, вона сама прийшла до Ігоря Матвійовича й запитала про доручення. Завідувач відділу усміхнувся й доручив їй підготувати моніторинг рішень органів влади різних рівнів у царині науки за поточний рік. Бультер’єр так само переполошилася, але більше від слова «моніторинг».

Через місяць Дракула здала свій текст незрозуміло про що, який не був схожим ні на аналітичну записку, ні на жоден інший жанр. Так само Бультер’єр — ця жіночка скинула на робочу електронну пошту Ігоря Матвійовича з десяток посилань на урядовий портал і портали кількох міністерств із приписом «там є декілька положень і програм». Ігор Матвійович моментально викликав двох молодих співробітників і передоручив доручення Дракули і Бультер’єра з дедлайном — три дні. Через три дні в нього на столі лежала добротна аналітична записка та моніторинг. Він викликав Дракулу та Бультер’єра і запропонував цим жіночкам зробити звіт за зроблену місячну роботу.

Дракула знову показала кігті:

— На якій підставі ви вимагаєте в мене звіт?

— Це обумовлено в посадових інструкціях. Прочитати? Вони в мене є роздруковані… — усміхнувся він.

— Ні, дякую.

Завідувач відділу показав їм, як би мали виглядати документи, яких вони не змогли підготувати. Бультер’єр гортала вісімнадцятисторінковий моніторинг, зроблений молодим спеціалістом, який лише рік працював після закінчення університету, а Дракула гортала семисторінкову аналітичну записку і її бліде лице знову наливалося кров’ю. Вона гнівно прошипіла, що ми сюди прийшли на державну службу, а не писати якісь дурні моніторинги та аналітичні записки. Після цього вони більше з ним не віталися й поводилися так, ніби його не існує. Вони ігнорували засідання відділу, а коли завідувач заходив у кабінет, де сидів увесь підрозділ, демонстративно вставали й виходили.