Така виховна праця в усесвітньому масштабі, не тільки по школах проваджена, а й силами всіх охочих – вдома, в різних товариствах, у кабінетах письменників і вчених, газетних редакціях, видавництвах тощо, кінець-кінцем закорінить, за Велзом, у сотнях мільйонів мозків ідею універсальної держави як мірила для політичних установ і для загальної поведінки, і коли еволюція в людській свідомості дійде краю, тоді й мрія про єдину цивілізацію, про єдине суспільство більше не буде химерою, а безбільно, без пролиття крови перетвориться на живу дійсність.
Повертаючись на схилі віку до давніх своїх надій на рятівниче спливання часу, Велз проголосив головною наукою в реорганізованій системі освіти історію, бо хід історичного процесу, поправно зрозумілий, нібито незаперечно промовляє про ймовірність створення на Землі єдиної держави. Певна річ, те підказане вузьким національним егоїзмом перекручування і підтасовування фактів, яким, на його погляд, була історія досі, не могло його задовольнити. Він мав на увазі правдиву, прозірливу, суцільну історію Землі і людства від протоплазми аж до Версальського трактату. І віра його в можливість перевиховати сотні мільйонів мозків за допомогою кількох сот сторінок друкованого тексту була така безмежна, що він сам найенергійніше взявся до виховної праці. Року 1920 з’явився Велзів «Нарис історії», слідом за ним – стисліша «Коротка історія світу» (1922), – дві повні бадьорости й оптимізму книжки з серії пам’яток, потрібних для загального перевиховання суспільства, два взірці першого розділу «Біблії нової цивілізації».
Навіть ворожа до Велза буржуазна критика відзначила «монументальність» його історичного досліду (W. Weygandt. A century of the english novel, New-York, 1925, стор. 411). Справді, з цими свіжими оглядами всесвітньої історії, задуманими просторо і написаними як цікавий роман, на дві дотепні книжки стало більше. Але ж коли є помилка в засновках, то й висновок хибить, і затрачене на мудрий силогізм зусилля пропадає марно. А в засновках Велз помилився. Перегорнувши літопис Землі, склавши спис людських безумств і злочинств, розвінчавши стількох Цезарів і Наполеонів, як міг він не помітити, що кожна сходинка поступу добре далася людству взнаки? То тільки житійні святі різних визнань сами здирають з себе пурпурові шати і самохіть зрікаються тронів, урядів, гонорів, щоб потім тисячоліття дурив побожні серця облудний огник надії. Реальні ж перемоги завжди коштували крови. Кожний той крок, що провадив життя до волі, свідомости й сили, був кроком в’язня в кайданах, і ще жодний тюремник не віддав з ласки своєї ключів від в’язниці. Гадці, ніби можна винищити одним розумним словом відвічні антагонізми і стерти з Землі всілякі кордони, що розмежовують людство, найбільше й суперечить хід історичного процесу. Вона зайвий, непотрібний раз збиває колективну енергію на хибну путь прекраснодушних марень про чудесне перетворення людей владичним помахом руки на «єдину отару з єдиним пастирем». Чи не надійніше дожидатися зелених туманів мандрівниці-комети? А втім, подібні закиди не могли б спинити Велза, бо саме напередодні тих років, коли він писав свою історію, лихоліття війни привело його до переконання, що над усім людством незримо царює не хто інший, як Бог. Щоб і його вмістити в свою систему, він витратив багато енергії в книжці «Бог – невидимий король»» (1917) і в трьох богошукальних романах: «Містер Брітлінґ бачить усе» (1916), «Душа єпископа» (1917), «Незгасний огонь» (1919). Погодьмося чи не погодьмося з привілеєм великих людей плекати свої улюблені помилки і перейдімо до огляду другої половини Велзової творчости.
Справа в тому, що наукова та соціальна фантастика і соціологія – то не єдиний напрямок його творчої думки. Поряд Велза-провидця, громадянина Утопії, існує й інший Велз – той Велз, що живе серед нас, у світі відомих нам трьох вимірів. І більшої слави зажив на своїй батьківщині саме цей другий Велз – за свої реалістичні романи, а не перший.
Почав Велз дієпис англійського побуту автобіографічним романом. Гупдрайвер, прикажчик з мануфактурної крамниці під час своєї кумедної подорожі самокатом, – у «Колесах фортуни» (1896), бідний студент педагогічної академії – з «Кохання і містер Льюїшем» (1900), прикажчик Кіпз – з роману «Кіпз» (1905), – це до певної міри сам буденний Взлз вісімдесятих та дев’яностих років, у гарячу пору своєї торговельної кар’єри і шкільної науки. Провінціальні пересуди, голодні сподіванки на стипендію, заїздний жанр і вуличний лондонський пейзаж з безпритульною пристрастю, болі та радощі простих душ, трагікомедія окремих існувань, – ні вище, ні дальше в цих трьох романах ще не сягає Велзова спостережливість. Характерно, що вже за першого забігу на англійську дійсність Велз не знайшов у ній нічого просвітлого. Хоч то й була ретроспективна подорож до того оточення, серед якого він жив за дитячих і юнацьких літ, а нам властиво ідеалізувати в пам’яті свої молодощі, проте дістало воно від його дуже низьку оцінку. Тавро нудьги, марноти й суму лежить на міщанському світі Гупдрайверів і Кіпзів, від розчарування до розчарування спливає життя заплутаного в злиднях інтелігента Льюїшема. Таке саме враження порожнього, нікчемного животіння залишають і два інші Велзові твори аналогічного змісту: перший – оповідання про англійське провінціальне учительство «Серце міс Вінчелсі» (1905), другий – роман з життя дрібної буржуазії «Історія містера Поллі» (1910).
На початку 20-го віку Велзове ім’я вже встигло набути широкої слави не тільки в Англії, а й далеко за її межами. Син прогорілого крамаря, колишній прикажчик і скромний учитель вийшов з безвісности рядового існування на авансцену розумового і громадського життя своєї батьківщини. Перед ним розчинилися двері аристократичних салонів; він зробився почесним гостем у вітальнях політичних діячів, дипломатів, верховодів комерції; йому доводилося зустрічатися з людьми різних фахів і станів, оглядати з близької відстані всю ієрархію англійського громадянства. Поле його зору раз-у-раз ширшало, і це незабаром відбилося в його реалістичних романах. Уже в «Тоно-Банґе» (1909) він розгорнув простору панораму британського суспільства, зосереджуючи увагу на занепаді великовельможної провінціальної шляхти під натиском зухвалого крамарства. З цього часу побутові романи Велзові робляться справжнім літописом Англії 20-го віку, відображеної в очах одного з найспостережливіших, найрізносторонніших і найталановитіших представників її науково-технічної інтелігенції. Проблема сім’ї та шлюбу, проблема шкільного виховання, гучні дебати про жіночу рівноправність, парламентські контроверсії, – все, що цікавить і хвилює англійського інтелігента, вписує Велз чутким пером у свою хроніку. Як його прославлений Брітлінґ, він говорить про все, на все має власні погляди, бо «мати власні погляди йому так само доконче потрібно, як конче потрібно собаці обнюхати ваші закаблуки». І Велз «обнюхує каблуки дійсности». Він «дивиться в корінь» і «бачить наскрізь». Звичайний діалог, неминучі перипетії жаги переплітаються в його хроніці з міркуваннями на політичні, соціологічні, педагогічні, релігійні теми.
Відійшовши мало не зовсім від фантастичного жанру, віддавши свою виняткову плодовитість на малювання англійської дійсности, Велз після «Тоно-Банґе» по кінець 1915 року написав крім «Історії містера Поллі» ще сім побутових романів: «Анна-Вероніка» (1909), «Новий Макіавеллі» (1910), «Шлюб» (1912), «Пристрасні друзі» (1913), «Дружина сера Айзека Гармана» (1914), «Білбі» (1915) і «Величні шукання» (1915). Лише «Білбі», тісніше пов’язана з попередньою групою Велзових реалістичних романів іронічна повість про пригоди свавільного юнака, що наважився вчинити опір своїм простим батькам на їх спробу накинути йому лакейську кар’єру, стоїть осторонь у цьому реєстрі. Решта ж перерахованих творів щільно зступаються в одне нерозривне оповідання про англійську передвоєнну інтелігенцію. В «Анні-Вероніці», «Шлюбі» і «Дружині сера Айзека Гармана» її показано в сексуальному аспекті, нездольну скинути з себе ті пута умовностей, що перетворюють шлюб на одну з форм безвихідного рабства і рокують одружених чи то коханців на марний бунт проти його. «Новий Макіавеллі», «Пристрасні друзі» і «Величні шукання» – то потрійний мартиролог передової інтелігенції, заклопотаної політичними справами Британської імперії і всього світу, поринулої у відомі вже нам проекти захоплення промислової і фінансової ініціативи кращими силами нації, у плани виховання покоління зі здоровими нахилами та з звичкою до колективного мислення заради тієї самої Велзової мети – універсальної держави. Війна поклала край цим «величним шуканням» і разом з іншими зрушеннями принесла англійській інтелігенції ревізію релігійної проблеми. Велз упіймав і богошукальні пориви враженого жахом війни інтелігента і відбив їх у трьох згадуваних теологічних романах.
