З високостей їх Золотого Віку людям-велетням, «людям подібним до богів» яким убогим здасться наше пігмейство! І, зійшовши на ці вершини Утопії, твердо знаючи, що привиддя його – прозріння, і вони колись здійсняться, Велз знаходить у цьому знанні мірило для міркувань про справи нашого віку. Як суворий суддя – історик прийдешнього часу, він судить «наш світ дріб’язкової заздрости і чванливого гонору, інтриг і лицемірства», «світ грачів, крутіїв і спекулянтів, – той світ, де нема ні творчости, ні фантазії, ні віри, ні надії, ні любови, ні мужности, нічого крім підлоти, тупости, рутини та злоби проти кожного, хто побажав би цю рутину порушити» («Їжа богів»). Сім’ї, вихованню, освіті, розвагам, забобонам, державному устроєві, – всьому є місце у вирокові потойбічного судді, в книзі історика, що знявся на тисячі літ у височінь над нашим віком («Люди-боги», «Сон»).

А хто ж він сам, цей хмурий провидець, не підманений рожевими мріями про швидке настання на Землі золотого віку? В ім’я якої вищої правди трощить він підвалини і надбудови сучасної цивілізації? Звичайно, Велз – соціаліст. Спускаючись з утопічних високостей у низини теперішнього суспільства, він несе з собою скрижаль соціалізму. Але цим ще не «все сказано».

До соціалізму Велз підійшов на самому початку своєї письменницької кар’єри, і підійшов як публіцист, як учений, як політик, – не як художник. Довга серія його соціологічних начерків і трактатів, де він виклав своє розуміння завдань і шляхів соціалізму, починається з надрукованої за кілька місяців до «Машини часу» збірки журнальних статей «Вибрані розмови з дядьком». Правовірним прихильником будь-якого напрямку соціалістичної науки він не був ніколи. Щоправда, якийсь час його ім’я стояло в списку членів фабіанського товариства, та, мабуть, саме це співробітництво з фабіанцями найбільше й відвернуло Велза від їх благодійницьких намірів соціалізувати бідніші суспільні верстви і віддати їх під провід новій, «освіченій і гуманній» плутократії. Чужим зостався Велзові і соціал-демократичний рух: марксизм, з приводу якого Велз висловлювався останнім часом двічі, – побіжно – в книжці вражень від подорожі в революційну Росію («Росія в імлі», 1921) і докладніше – в романі «Світ Вільяма Кліссолда», – має в ньому ідейного супротивника. Отже серед соціалістичних теорій Велзова концепція соціалізму може претендувати на самостійне місце. Особливою новизною чи своєрідністю вона не визначається. Є в ній багато спільного з утопічним передмарксівським соціалізмом. Ще тісніше пов’язана вона з тим же фабіанством.

Як у кожного віщувальника неминучости докорінних соціальних реформ, так і в початкуючого Велза-соціолога стимулом до палких міркувань про гадані й бажані форми нового суспільства було незадоволення тією політичною і господарчою структурою, за якої йому випало жити. Дух мальовничого імперіалізму, що крутив голови поколінню Р. Кіплінґа, встиг на початку 20-го віку вивітритись до решти. Несподівана, катастрофічна для благоденної вікторіанської Англії війна з бурами розхитала скріпи могутньої імперії, посіяла сумнів, сколихнула опозиційні сили. Соціал-демократична пропаганда від року до року міцнішала, і робітничий клас, її осередок і огнище, швидко вибиваючись із своєї нещодавньої політичної німотности, робився помітним чинником у державному житті. Відповідно до загального зрушення, і в письменстві, серед молодшої генерації на чолі з Бернардом Шов, Беннетом і Ґелсворсі, прокинулась на тлі відцвілої імперіалістичної романтики гостра, часом недовірлива, часом саркастична цікавість до соціальних і духовних підвалин тієї Англії, що вважала себе за обрану країну апостолів справедливости і культури – керівників світу в соціальній організації, в науці, в економічних методах. Відвертіше і запальніше за всіх своїх сучасників Велз піддав жорстокій критиці ці месіанські претензії. Державний «лад», а заразом усе життя своєї батьківщини, так само як і всього світу, він визнав за плутанину, за безпорадний хаос. З винятковим хистом він напав на хвалену політичну демократію з її парламентами і псевдонародним заступництвом, що панувала за 19-го віку в «цивілізованих» країнах, тішачись славою найгуманнішої і найраціональнішої системи організації суспільства, а проте тільки отакий безлад і спромоглася витворити.

До бою з хаотичністю по всіх ділянках життя і має стати, за Велзом, соціалізм. То він переможе людську обмеженість, то він до кореня винищить «хащі і джунглі людської душі», відзволить людство від млявої інерції, від стадної моралі і завислого над ним права дужчого, запровадить у суспільстві плановість і підпорядкує дальший його розвиток розумному контролеві. Так от, замість примхливого плавання на хвилях часу без визначеної наперед мети – всеосяжний план, замість пасивної покори перед силою інерції – діяльна свідомість, що майбутнє – то «наше володарство, об’єкт наших домагань і наша повинність». Який же це план, хто має укласти його і здійснити, коли та за яких обставин можна сподіватися перебудування за ним світу на розумних основах?

У деталі з таким завзяттям проповідуваного плану Велз ніколи не заглиблювався, очевидно, покладаючи цю справу на прийдешніх будівників краще зорганізованого суспільства. Але загальні риси жаданого плану він окреслив виразно. Його ідеал плановости – то вже згадуване злиття національних держав в одну республіку, вільну від марнотратної конкуренції, від зайвого, безсистемного виробництва та інших фатальних наслідків розпорошености людства між кількома супротивними одна одній політичними й економічними системами. Висловлена побіжно ще в «Передбаченнях» (1901), другому його соціологічному трактаті, ця Велзова ідея універсальної держави чітко виобразилася напередодні війни у «Визволеному світі» і після того зробилась улюбленою темою як публіцистичних, так і художніх його творів. Йому навіть вистачило зваги протиставити останній варіант своєї світової держави («Рятування цивілізації», 1921) – єдиний, на його думку, шлях до запобіження таким трагічним подіям, яких зазнали люди в 1914-18 pp., – женевській Лізі Націй, і не забракло наївности сподіватися, що беззбройних закликів хоч би й дуже впливового письменника послухають широкі кола.

Роль укладачів і здійсників великого плану, отже реформаторів суспільного устрою, Велз незмінно віддає науково-технічній інтелігенції, – тому новому класові освічених людей, що дедалі більше розростається і чимраз більшої набирає соціальної ваги в зв’язку з поширенням наукового знання і поступом техніки. Як на різних етапах своєї теорії уявляв він собі перехід влади з рук панівного класу до «розумних і науково-освічених людей», мова про це буде далі. В усякому разі він і досі запевняє, що силоміць, шляхом революції, чи то по-доброму і повільно, а «сіра суміш, звана демократією», таки відживе своє і поступиться чільним місцем технікам, учителям, лікарям та інших фахів інтелігентам. Вони матимуть «спільну самосвідомість, спільні цілі і висновки, здобуті шляхом сміливого наукового аналізу», і то вони поведуть людство до нового ладу. В добу «Сучасної утопії» (1905) і захоплення фабіанством керівна верства проводирів нової цивілізації малювалася Велзові як каста відданих ідеї спільного добра аристократів духа, пильно добираних і спеціально виховуваних виконувати покладену на них високу місію. Через кілька років він позбувся цих олігархістських уподобань і приділив у майбутній світовій державі більше простору індивідуальній волі кожного її громадянина. Але первісного свого погляду, ніби справжньої революції треба сподіватися лише від вибраної меншости освічених чоловіків і жінок, ніби має бути ця революція аристократична, а не демократична, не зрікся Велз і донині.

Нарешті питання про час і обставини реалізації плану – болюче питання про термін довготерпіння і тактику. Велз розв’язав його в дусі еволюційного соціалізму. Відкидаючи соціалізм класових боїв, що приведуть в остаточному результаті до встановлення безкласового устрою, він замолоду задовольнявся вірою в цілюще спливання часу, як панацеї проти всякої напасти, темряви й неуцтва, проти всього того, що заступає людству дорогу до вимріяної країни його прагнень. Чого так квапитися, так побиватись? Наука ще дуже молода, але вона зростає. Настане день, коли інтелігенція, набувши доволі знань, перейме на себе керування земними справами, і тоді люди житимуть краще, ніж тепер. Ручиться за це історія. Наприклад, історія Англії. Скількись тисячоліть тому там, де розташувався сучасний Лондон, животіли в кочовищах убогі первісні люди, ледве-ледве відстоюючи своє існування серед хижих звірів і поводів, серед хуртовин, моровиць і безнастанного голоду. Адже чимало змін на краще зайшло з того часу! Такі розрадні думки висловлював молодий Велз у «Повісті про дні майбутні» і рівночасному з нею «Оповіданні про кам’яну добу», цій, так би мовити, історичній довідці до його соціологічних і соціально-фантастичних творів. Згодом, у «Передбаченнях», він спробував точніше визначити, за яких умов коло державного стерна зможе опинитися освічена меншість. Задовго до 1914 року пророкуючи світову війну, він чекав від збройної сутички демократичних держав, поза всіма тимчасовими злигоднями, безпосередньої користи для людства. За найближчої великої війни, здавалось йому, несподівано для її учасників станеться так, що механізмом влади орудуватимуть не полководці, не поодинокі герої (їх вік безповоротно минувся), а чимала кількість тямущих і талановитих людей. Шляхи і залізничні колії, міста з електрикою і водогонами, харчові запаси, гармати та інші вигубні й лякальні засоби потраплять до їхніх рук. Отоді легко може статися, що замість повертати цю зброю на подібних до себе людей, підставляючи через дурну міжнародну сварку і самих себе під таку ж зброю, вони надумаються використати її «згідно з велінням вищого розуму» і «виметуть геть із вулиць безглуздий шовіністичний галас». Війна вибухла, не теоретична, а справжня, і відлунала старим звичаєм, не здійснивши Велзових сподіванок, та ще за кілька років перед нею виплекав він проект систематичного підготування людства до майбутньої перебудови, зрікшись тим самим як своєї колишньої байдужости до темпів реорганізації, так і пізніших своїх спроб ставити останню в залежність від випадкових чинників. Перший нарис його проекту – в книжці «Новий світ для старого» (1908): тут Велз заговорив як про передумову великої реформи, про потребу прищепити людям принцип колективізму, свідомість спільности їх походження, спільности їх інтересів і долі. Після війни ця думка заполонила його до краю. З найбільшим запалом він розгортав і доводив її в «Рятуванні цивілізації». Якщо давніше прийдешній будівник кращого соціального ладу ввижався йому в образі інженера, що будує шлюз на бурхливому потоці, то тепер цей образ замінився в його уяві на образ учителя, який збуджує в широких народних масах активну і доброзичливу цікавість до життя людства в його цілокупності, який збирає колективну енергію людей, організує її і скеровує до спільного блага.