■

Далеко горять вогні харківських театрів і я ніколи не побачу їх.

Моїх земляків розкидало нівроку по всьому світі, а в Нью-Йорку осів харківський Йосип Гірняк, актор високого калібру. Як часто це буває в еміграції, він зостався невикористаний на дев’яносто відсотків, але сама його присутність тут і принагідні виступи багато важать для мене, харківського театрала.

Якось було зібрання у Джуса в Нью-Йорку. Так неофіційно, інтимно називають у нас Український Інститут Америки, зберігаючи ім’я людини, що дала українській громаді дорогий і гарний будинок.

Виступав Гірняк. Найбільше оживляє нам наше минуле якась мелодія, пісня, інтонація в розмові. Звук людського голосу скаже більше як десяток книг спогадів.

Слухаючи такий знайомий з «Березоля» голос Гірняка, я знову жив у Харкові моєї молодості. Копи він читав оповідання Косинки про сільського активіста, вставали переді мною не раз бачені виконавці директив партії і правительства. Не гоголівський примітивний квартальний Держиморда. Цей наш сучасний Держиморда вже «політично підкований», знає стандартну фразеологію, він на сто відсотків виконає «план до двору», він викидатиме на сніг дітей, він розвалюватиме комини.

Після цієї екскурсії в адміністративний апарат нашого села, була читана третя дія з «Народного Малахія». Це таки багато значить — почути тут на П’ятій Авеню, на великій скелі Манхеттена одного з тих, що доносили великий талант Миколи Куліша в мистецькій оправі «Березоля» до глядача. У нью-йоркській залі українського будинку чувся голос незрівняного Кума і голос був голос того самого Гірняка, що створив цю роль. Знов я був у переповненій театральній залі Харкова, Харкова, що ніколи не вернеться, знову крутилися в моїй пам’яті абстрактні декорації Вадима Меллера і пахло «Березолем» тоді ще живого Курбаса і тоді ще молодого Йосипа Гірняка. Живий шматок того «Березоля» в Нью-Йорку, в Манхеттені.

Харків, ще перед тим, як став індустріальним, мав заслужене ім’я міста науки.

Перед революцією кілька десятків середніх шкіл — багато гімназій приватних і державних, духовна семінарія, хоч не було ні одного Кадетського Корпусу або військової офіцерської школи.

Університет постав з приватної ініціативи, повторюю з приватної, а не державної, ініціативи в Російській імперії На початку дев'ятнадцятого століття. Історик Дмитро Ів. Багалій нагадував якось у совєтський час, що то харківські міщани пожертвували землю університетові. Це та земля, казав він, де тепер збудовано Будинок Держпром. Після другої війни поруч з Держпромом розмістився і університет. Значить, таки утвердився на землі, подарованій харківськими міщанам и.

Університет Каразина, Потебні, Сумцова, Гіршмана носить тепер ім’я Максима Горького. Харківські студенти ще можуть дочекатися, коли вивіску змінять. На московському метро зняли ім’я Кагановича, що сяяло неоном над кожною станцією. З Київського тисячолітнього Хрещатика зішкрябали ім’я товариша Воровського. Може й Максиму Горькому не личить бути в Харківському Університеті, як не було б місця Шолохову або Маяковському на фасаді Гейдельберзького Університету.

Уже перед революцією, крім Університету, в Харкові були Технологічний, Комерційний, Ветеринарний і Сільськогосподарський Інститути.

В нову, революційну добу Харків увійшов як зріле, традиційне місто освіти. Найбільше цей характер міста видно в Нагорному районі. Тут не так багато будинків, що належали поміщикам або буржуа. Переважно жила тут інтелігенція. І навіть нові харківці, що тисячами перенеслися сюди з менших міст і містечок, щоб заповнити апарат нової влади, не витиснули, а радше оточили старе плем'я і перемішалися з ним.

Я прожив увесь час у будинку номер 31 на Садово-Куликовській вулиці, тепер вулиця Дарвіна, і міг спостерігати ту своєрідну тканину населення. Я не почував себе чужим серед старшого покоління і знайшов багато українського в тому Харкові, куди я приїхав.

В кінці вулиці глухий кут, немає виходу на Журавлівку, навіть не видно Журавлівки. Вулиця тиха і виглядає якось по-сімейному. З лівого боку в останньому будинку жив академік архітектури А. Н. Бекетов. На початку століття він будував величні будівлі в центрі Харкова. Вони стоять і досі. Його вважають найбільшим будівничим у місті. Одружений він з донькою промисловця Олексія Алчевського — ім’я відоме в історії промислового розвитку цієї частини країни. Одна місцевість в Донецькому басейні досі носить його ім’я. Його дружина Христина Алчевська (теща архітектора) в минулому столітті заснувала недільні школи. Небагато було дружин фабрикантів і банкірів, що залишили, як вона, своє ім’я в історії освіти на Україні. Будинок недільної школи ще стоїть на розі Чернишевської і Совнаркомівської, саме навпроти будинку НКВД.

Драматично скінчив своє життя Олексій Алчевський — він кинувся під потяг, коли стався крах Земельного Банку, що його він очолював. Сім’я його витратила своє майно і виплатила всі зобов'язання. Щоб зберегти його ім'я чистим після смерті, сім’я запросила на процес про крах Земельного Банку великого адвоката тодішньої імперії Ф. Н. Плевака. Плевако здолав відтворити на суді образ несппямованого лицаря індустріального розвитку. Слуга індустріального прогресу Алчевський під колесами локомотива, сліпого виконавця того прогресу — про це я міг тільки читати в збірнику промов Плевака. А для архітектора Бекетова це були живі спогади про близьких людей.

Син Олексія Алчевського Іван був одним із найкращих драматичних тенорів свого часу на сценах імператорських театрів Російської Імперії, Великої Опери Парижу. В розцвіті сил він помер у 1916 році від менінгіту.

Сестра співака поетеса Христя Алчевська доповнювала яскраву родину Алчевських, що до неї через шлюб належав Бекетов.

В совєтський час Бекетов продовжував працювати. Роки минали, виростали нові заводи, навіть на Садово-Куликівській вулиці постали нові будівлі. Старий будівничий, високий, незгорблений ще ходив тихою вулицею і можна було бачити як він непомітно хрестився ідучи і про щось думаючи, і можна було зрозуміти, що він умів думати не тільки про людські земні будови й оселі.

■

В цьому куті Садово-Куликівської вулиці жив також інший академік Микола Семенович Самокиша. По-російськи вимовлялося Самокиш і в такій вимові його ім’я знала російська імперія. В старому Петербурзі в Академії Мистецтв (в одному з її будинків помер академік гравюри Т. Г. Шевченко) Самокиша керував класом батального живопису. Йому і його учням натурою служили ставні мужчини в мундирах різних полків і живі коні (для цього в майстерні була кам’яна підлога з відповідними стоками для кінської санітарії).

Більшу частину свого життя Самокиша віддав увічненню російської армії. Але цей талановитий син ніжинського листоноші і серед імперського блиску ніколи не зрікався своєї національності. Напереломі століття в 1900 році у видавництві А. Ф. Маркса вийшов великий альбом «Из украинской старины» з малюнками М. С. Самокиші і С. Васильківського. Мало хто в тодішній імперії міг краще за Самокишу відтворити козацьку зброю.

В революцію була змога нашому баталістові вернутися до рідних хоругв. Працюючи уже на Україні, Самокиша збагатив наше небагате батальне малярство. Серед інших він створив велике полотно «Бій Кривоноса з польською крилатою кіннотою», картину «В’їзд Хмельницького до Києва».

Історичне малярство не встигло в нас розвинутися, драматичні моменти нашої історії не досить зафіксовано на полотні. Скажім, Павло Полуботок, допитуваний Петром Першим — один з таких драматичних епізодів. На цю тему картина Волкова висить у Москві в Третьяковській Галереї. У нас такі теми мало розроблювали. Спасибі хоч Рєпінові за запорожців.