З колодязя сунули нові орди пацюків.. Вони сотнямибігали по... моєму тілу... Огида, що їй немає імені в людській мові, стисла мені груди і якимсь липким холодом заливала моє серце.

Едгар По

На наших очах зникає поняття чести. Недавно ще стрілялися люди, коли не могли заплатити програних у карти грошей, або зловлені на нечесному вчинку, або розкриті шпигуни. Не тільки офіцери. Один з моїх родичів, статечний землевласник, хазяїн і працівник, прожив життя в долині річки Телігул, в тій частині України, що тяжить до Чорного моря. Коли тільки почалася революція, сільський комітет, ще не комнезам, просто нова влада, викликав його. Його образили, він побачив зруйновану ієрархію життя, сплямовану свою гордість і честь; вернувся додому, дістав рушницю, револьвера не було. Зняв чобота, натиснув пальцем ноги курок і вистрелив собі в голову.

Ми не замислюємося над тим, яка коротка пам'ять у людей про людей.

У новому Харкові вже мало пам’ятали про Миколу Міхновського, адвоката, який на початку нашого століття виступив з гаслом самостійної України.

Доводилося мені ходити Михайлівською вулицею (тепер вул. Яковлєва) і я, новий харків’янин, не знав, що в будинку номер два колись жив Міхновський, в тихому районі біля церкви й недалеко масивного будинку, де колись були судові установи, а тепер розмістився штаб Української Військової Округи.

Зрідка в розмовах з небагатьма людьми, які знали українця адвоката, прохоплювалися деталі. Говорили про його особисту чесність і принциповість, гостру накресленість його національних поглядів. Один старий адвокат казав мені про Міхновського, який був неодруженим, як той розповідав, що він ніколи не мав інтимних зв’язків з не християнками.

Люди мого покоління, особливо по містах з мішаним населенням, які часто в мішаних шлюбах знаходили не тільки розв’язку для інтимного потягу до людини іншої віри і раси, а інколи виявляли й демонстративний протест проти старих упереджень, вислухали б заяву Міхновського з іронічною посмішкою всякого молодшого покоління.

Ця складна проблема і через шістдесят років після признань Міхновського залишається актуальною в нашому змінному, скаламученому світі. Недавно в Америці на конгресі авторитетних провідників і учителів старої релігії — єврейської ухвалено постанову проти мішаних шлюбів. Католицька церква дотримується цієї ж настанови.

Міхновський в перші роки нової влади ховався, учителював десь на Кубані. Повернувся не до Харкова, а до Києва. Після кількох викликів до ГПУ, не пішов на новий виклик, покінчив життя самогубством. Був це страх перед арештом? Не знаю. Може, велика огида, той стан, коли людину нудить до блювоти, щось подібно до того, як у деяких людей викликає поява пацюків.

Ми поволі, етапами привчалися до нового нашого правного, краще сказати безправного стану, меншими дозами і це помагало жити. Міхновському відкрився Київ двадцятих років не золотом своїх соборів і блакиттю неба, а темною пащею людського приниження в чужих катівнях. Він по своєму оцінив стан речей і повісився.

Але, мандрівче, тут на пісках стань,

Глянь на химери бароккових бань,

На Шеделя білоколонне диво.

Живе життя і силу ще таїть

Оця земля зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить.

М. Зеров

Так, стоячи на пісках лівого берега, поет бачив свій Київ «замріяний, золотоглавий».

Коли я бував у Києві, я бачив його не з лівого берега, а так би мовити з середини, там, де стоїть все місто — його вулиці, люди і церкви — на правому, високому березі Дніпра. Не було такої чарівної перспективи, про яку говорить поет, проте Лавра була тут близько, занедбана, обідрана, але прекрасна і велична.

Лаврська, мазепинська дзвіниця, оте збудоване Шеделем «білоколонне диво», була тут, як прийдеш бувало до Лаври. Стоять мазепинські мури з 1698 року. «Дзвонів стоголоса мідь» уже замовкла з наказу влади. Не стало вже феноменального великого Лаврського дзвона, що його було чути за сто кілометрів. Назавжди житиме в пам’яті час, копи я чув його. Одного разу я ночував у Печерському районі і вранці був збуджений великим дзвоном Лаври. Людина скаламученого століття, цинічної і малоцерковної доби, я пережив цей ранок як велику подію.

Коли забирав владу над повітрям цей певний себе, низький і незвичайної сили звук міді, важко сформулювати враження. Відомо, що про музику багато не скажеш словами. Тут була вищого значення музика, без модуляцій, урочистіша за гудіння тисяч могутніх органів.

Потужне коливання пливло над містом, над великою рікою, над лісами, полями і людськими житлами. Здавалось, що цей дзвін торкався всього тіла і робив небуденною, святочною кожну годину життя. Він приходив з тих високих сфер, де немає князя і смерда, і мовив всім благую вість, вість про щось більше за людську суєту.

В тридцятих роках цього великого дзвона вже не було. Не було Михайлівського Золотоверхого Монастиря, що довгі століття стояв на цій землі. Ідучи до Лаври, вже не побачите Мазепинського Никольського Собору, його благородне українське бароко. І його по-босяцькому крадькома знищили якісь лакузи. Хто були вони — чи губерніальні чи харківські, Затонський чи Скрипник, ми через рабську нашу байдужість не знаємо.

За кордоном, в той час на чужині поет думав про Київ:

І від віків столичний город вдовий,

І князь і каган відійшли навік,

Лишень живуть міцним життям будови

І голосний їх кам’яний язик.

Поет ще не знав, що «міцне життя» будов теж тепер стало непевне. Серед соломи, очерету і глини наших хат, що легко зникають, тільки кам’яні будови є тривкі пам’ятники минулого. Через це вони завжди і під загрозою.

■

Колекціонер — це найщасливіша людина.

Ґете

Лавра стояла. В тридцятих роках там можна було зустріти старого пана з доброзичливим виразом обличчя, м’якими рисами, спокійними манерами, що даються через спадкове володіння майном і культурою предків.

Павло Платонович Потоцький, цей старий пан, любив сидіти на лавці при вході до Ближніх Печер. То чарівний куток на схилі київських гір із затишною церквою, збудованою козацьким полковником Герциком на початку XVIII сторіччя.

А найчастіше цього пана можна було побачити ближче до Лаврських воріт. Прийшовши з вулиці попід надбрамною Троїцькою Церквою, що її збудував князь Микола Святоша, бувши ченцем Монастиря в XII столітті, вступаємо на подвір’я, оточене невисокими келіями граціозного і некричущого українського бароко. В глибині була Велика Успенська Церква.

Небагато є на світі місць, де архітектура так гармонійно зростається з природою. Поєднання лаврських церков і будівель з природним тлом дає тут людині глибоке душевне заспокоєння, радість, довгождану рівновагу. В Києво-Печерській Лаврі і нерелігійна людина, ще не заходячи до церкви, може відчути радісну тональність цих місць.

Влітку на П. П. Потоцькому був військовий кітель кольору хакі, звичайно вже давно пристосований до цивільного стану власника. З його стриманої інформації можна було довідатися, що незносимий кітель походить ще з часів японської війни, що матерія, на споді червонувата, прекрасно оберігає від сонячних променів. Такі речі уміють робити на Далекому Сході.

Зразу після входу майже під самою надворітною церквою, на правий бік вела хвіртка до колишнього півчеського корпусу. Над хвірткою короткий напис: Збірка П. П. Потоцького.

— Граф Потоцький? — часто питалися прохожі.

— Ні. Просто Потоцький — полтавська шляхетська родина з Кобеляк, традиційно військова. В російській армії П. П. Потоцький був генералом гвардійської артилерії. Про такий чин ми, цивільні, з пошаною говорили: Не генерал-майор, не генерал-лейтенант, а повний генерал. Це не перешкоджало, а може помагало йому бути людиною скромною і демократичною в поведінці, думаю тому, що такі люди виростали без комплексу меншовартості.