До нас, судових робітників, як приглушений відгомін широкого моря доходили з глибинних місцевостей справи, що свідчили тільки про невелику частину спротиву. Багато репресій здійснювано несудовим порядком. До Верховного Суду доходили інколи справи про убивства голів сільських рад, часто крізь вікно з обріза. Обріз, ця вкорочена військова рушниця, ще був популярною зброєю українського села. Його ховали в солом’яну стріху хати, та й деінде легко було сховати.

Коли б окремі вибухи ненависті й боротьби скласти разом, були б Гімалаї українського опору.

З тих роз’єднаних спроб залишилося в мене в пам'яті повстання в одному селі. Гордий взірець майже самогубства. Пам’ятаю ім'я ватажка — Ізот Майдабура. Ті повстанці мали гасло: Хай живе Махно, Петлюра, Ізот Майдабура.

Кінчався серпень 1937 року. На Україні стояли чудові дні. Крим і Кавказ переповнені курортниками, море було прекрасне.

30 серпня в Києві Голова Ради Народних Комісарів Панас Любченко, вродливий ясноокий блондин, покинув засідання Пленуму ЦК Партії. На цьому засіданні були присутні гості з Москви Молотов і Єжов. Любченко поспішав додому. Вдома він застрелив свою гарну чорнооку дружину і застрелився сам.

Про це нескоро розказала історія. 2 вересня, приїхавши з дачі, з Високого Посьолка, я прочитав у газеті тільки про самогубство Любченка. Про убивство його дружини газети не писали.

Харків жив своїм нормальним життям. Я дізнався від мого батька, який залишався в Харкові, що по мене вже вдруге приходили вночі. Він жив у іншому помешканні, але в одному домі зі мною і знав. Вперше були вночі ще тоді, як я з дружиною моєю Марією Романівною був у Криму, в Алушті і купався в Чорному морі. Я попрощався з морем і поспішив до Харкова.

Пересиджував на дачі, чогось чекаючи. Прийшли знову. Справа була ясна.

Тепер я їхав дачним потягом додому, на Садово-Куликівську вулицю.

Прийшли по мене тієї ж ночі. Для сусідів це була звичайна річ, побутова, зрозуміла. Трохи лячно, моторошно чути, як постукали, як зайшли, чогось шукали, як вивели. Але ж, слава Богу, не мене — думає сусіда. Та й за що мене? Я ж нічого не зробив. А за тим, певно, щось є. Казали ж, здається, що він петлюрівець. І засипляють сусіди, бо завтра на роботу.

А для того, що ото його виводять, ця ніч як рана. Одрізали все дороге. Завалилося у безодню зрозуміле, звичайне життя, знайома праця, близькі, матір, дружина. Слизьке, огидне, таємниче завтра — допити, якісь провини. Та й кажуть, що звідти ніхто не вертається.

— Землетрус.

Але людина вдяглася, щось узяла в руки і виходить. Тим часом уже сонце і ранок. Сусідній двірник з дому доктора Піснячевського, рання пташка міської вулиці, замітає й байдужо, неуважно дивиться на мене.

Іду пішки з двома міліцейськими. Не було чорного ворона і чекістів. У цьому сезоні така сила роботи, чорних воронів на всіх не вистачить, а чекісти тяжко переобтяжені — недостача робочої чекістської сили. Раціоналізація праці — використовують звичайних членів міліції для арештів.

Іти недалеко від мене до Чернишевської. Міліціонери заводять мене до комендатури, здають і скромно виходять на вулицю.

В комендатурі взяли ордера на мій арешт, три статті за контрреволюцію з підписом і печаткою військового прокурора. Раціоналізація праці — прокурори підписували, не бачивши справ — комуністична партія віддала всю країну в досвідчені руки чекістів і прокурори їм підлягали.

■

Інший Харків, інші закони життя розкриваються мені з цього дня.

Як адвокат з великою практикою, я часто бував у тюрмах, знав канцелярії, куди викликали моїх клієнтів з камери, проходив внутрішніми дворами тюрми.

Тепер мої знання глибшають.

З Чернишевської 19, мене привезли до тюрми номер два на Тюремній вулиці.[13]

Чорний ворон не заїхав у ворота. Мене випустили біля бічного тюремного муру. Я побачив оббиту залізом хвіртку, якої не бачив ніколи. За цією хвірткою мале подвір’я і я опинився без зайвих процедур у спецкорпусі — секретний спеціального призначення корпус.

У двадцять першій камері я знайомлюся з єдиним її мешканцем. Це дуже смутний, але не розгублений інженер Г., відомий в Харкові своїми працями. Його арештували вдруге недавно, він уже «сидів» перед тим.

Без довгих передмов він дружньо повчає свіжого товариша з волі, що саме його чекає. Я слухаю.

— Ніяких доказів вашої провини вам не дадуть. Вас тільки питатимуть: хто тебе завербував і кого ти завербував.

— Куди завербував?

— У контрреволюційну організацію.

— Яку?

— Залежить од того, куди вас тулитимуть — в націоналістичну, шпигунську, терористичну. В таку, яку вони вам призначать.

Так у спецкорпусі досвідчений совєтський адвокат вислухав першу лекцію про совєтську спецюстицію. Практичні зайняття з цієї науки мали початися в кабінетах чекістів.

— Вербовка.

Від молдаванина до фіна, від Балтійського Моря до Тихого Океану.

— Вербовка.

Кого завербувати? Друга, брата? Кого бажаєте. Тільки, щоб не били, щоб не мучили без сну, навстоячки на конвеєрі,[14] щоб не плювали в лице (все це було в програмі).

Але вербувати, вербувати. Якомога більше.

Це наказ партії, наказ великої доби.

Існує централізована техніка душевних і фізичних тортур, їх називають «допитами» (допроси). Методи мучительства однакові в усьому Совєтському Союзі. Коли до тюрми потрапляли люди з Туркестану, з Сибіру, вони розповідали, що допити й там такі самі. Невідомо тільки, як навчались тисячні маси чекістів. Мали бути курси, писані підручники, де марксистів-ленінців учили, як мучити людей і фабрикувати признання.

Виробнича техніка проста.

Арештованому насамперед доводять, що він уже не людина. Він, власне, уже не належить до того світу, який існує десь на волі. Побачень з близькими нема й не буде. (Був час — моя мати цілий рік не знала, де я). Якщо він боровся за совєтську владу і має ордени, їх без усяких постанов вищих органів зірвуть з заслужених грудей. Маєш робити те, що наказує партія і правительство, брехати на себе і свою сім'ю, друзів, а тобі вже оформлять твоє «чистосердечное признание».

— Ти думаєш Гітлер поставить тобі пам’ятника?

— На тебе витратимо тільки шість копійок! (ціна кулі, вона мінялася в устах слідчих — могли бути й чотири копійки).

Хоча недавно перед тридцять сьомим роком трудящі Совєтського Союзу дбайливо «проробляли» нову сталінську конституцію, трудящий в тюрмі мало вірив у свої права.

Улюблений письменник-гуманіст Максим Горький колись устами босяка говорив: «Человек, это звучит гордо».

Тепер той самий гуманіст писав: «Коли ворог не здається, його знищують». Я часто чув од чекістів цю благородну фразу, скеровану проти неозброєної, замученої, беззахисної людини. Сотні тисяч безправних людей навчалися в тюрмах, а навіть перед розстрілом любити совєтську літературу в особі її найкращого представника Максима Горького.

В арсеналі знущань існувало багато всяких варіантів, але найпростіше було биття. В літературі це називається: фізичні методи впливу. Перший ступінь — коли мене били по обличчі. Це дуже образливо і відчуваєш, наче тебе вдарили в серце і воно завмирає від передсмертного огидного болю, але витерпіти людина може. Штовхани в груди, в ребра, якщо без переламаних ребер теж можна витерпіти. Чекісти мають певні градації щодо биття. За їхніми кулісами, в тихому кабінеті сидить собі такий чоловік, дуже інтелігентний, психолог, і рішає, кого як треба обробляти. Та тепер стало відомо, що в Москві сам Сталін давав інструкції, як треба бити високих вельмож. У нас, звичайно, це були менші люди, але через це биття було не легше.

О десятій годині ввечері в усіх кабінетах горить світло — починається праця. Праця кінчається о шостій вранці. З багатьох кабінетів чути матюки і стогони. Але не завжди. Здебільшого двері зачинені і в коридорах, конвоїри, що ведуть арештанта, псикають: