Ще картинка. На ХТЗ директор Свистун, з робітників, вольовий адміністратор, велика фігура — прямий провід до Москви, до Орджонікідзе. Десятки тисяч робітників, тракторний завод має бути передовий, і Свистун наказав озеленити територію заводу. Між заводськими корпусами квіти, травичка, сад і Свистун справедливо гордий з того.

На зеленій території працює якийсь «гужтранспорт» — чолов’яга з власною конячкою, щось підчищає, щось вивозить. Ну, чоловічок — роззява, конячина пішла пастися на священну травку, а він не бачить. Кабінет Свистуна близько. Одчиняється вікно і сам директор кричить: «Що це за безобразіє. Забрать коняку, а того роззяву прогнати з завода. Негайно».

Чоловік спокійно дивиться на начальство й озивається: «Ти що там кричиш? Прогнати мене з заводу. Подумаєш. Ну й піду. Не пропаду без твого заводу. Єсть у мене шматок хліба і коняка і своя хата. А от тебе як проженуть, куди підеш? Пропадеш під парканом! їй-бо, пропадеш».

Наврочив. Свистуна в 1938 році розстріляли.

■

Серед корінних жителів Петінки були всякі постаті.

Був серед моїх клієнтів такий Чорнишов. Зрозуміло, що це був ніякий «ов». Чорниш та й годі. Завжди в нас треба робити легку реставрацію імен. Пізніша московізація відлупиться і проступає справжнє ім’я. Скільки було їх і є тих Супрунових, Ломакіних, Кушнірових, ім’я же їм легіон.

Мій Чорнишов говорив тією мовою, яку статистики (вони ж не філологи) легковажно називають російською. Справді ж це наша українська. Вона зіпсована, проте не мовою Пушкіна і Тургенєва, а канцелярщиною чиновницької Росії, часто анекдотичною, але без живого коріння. Тепер до нас лізе убогий совєтський жаргон. Зіпсована вона не до краю, її музика ще звучить, фарби ще не поблякли, і вона є ще прапором людини, хоч і пошарпаним в боях за існування.

Чорнишов був дуже немолодий, за його плечима стояли десятки років не зовсім звичайної професії. Він усе життя шукав забутих, невідомих спадкоємців, відкопував безнадійні, виморочні спадщини, на які, здавалося, вже немає претендентів і спадщина піде в казну. Він порпався в архівах, нишпорив по метричних книгах в консисторіях, їздив. Нарешті знаходив спадкоємця, який нічого не догадувався, об’являв йому ціну й умови, щоб зробити діло. Це було щось середнє між істориком і детективом.

Його гірко обурювало те, що нищать архіви. Він може й розумів, що спадщин уже немає, але як можна нищити архіви!

Сумними очима дивиться він на мене, аж раптом не витримує, голос міцніє, старі очі горять:

— Олександер Платонович! Ну а етот босявка Максим Горький, хіба він не міг сказати Леніну: Ілліч, не зничтожайте архивів, не зничтожайте архивів! Так отже не сказав босявка.

Так собі уявляв розмови Горького з Леніним мій клієнт з Петінки Чорнишов.

Біль за свою професію, що зникає, це тяжкий біль. Подумайте про мільйони, яких відірвали від їхнього ґрунту, насамперед про високу професію й покликання хліборобів.

В 1937 році, мандруючи пароплавом по Волзі, в Саратові найняли ми з дружиною візника, щоб показав нам місто. На постою стояв тільки один старий представник професії, яка явно вимирала. Як їхали Бабушкіним взвозом, він показав нам будинок Чернишевського. Про шанованого в тій країні революціонера чи, може, його родича, він мав стару візниківську характеристику:

— Скупий був Чернишевський!

Доля братів візників, його власна доля, боліла нашому чічероне. Коли ми сказали, що ми з Харкова, він, необтяжений, на щастя, наукою географії, заздрісно зідхнув:

— Ґоворят, в Царковє ізвощікам хорошо жівьотса.

Ми не пояснювали, що їх уже там нема. Хай буде в нього мрія про синю далечінь візників, міраж — неіснуючий Царков.

А Чорнишу-Чорнишову з Петінської вулиці знищили архіви, знищили змисл його маленького існування і ніхто не заступився і навіть «цей босявка Максим Ґорький» не попросив Ілліча, щоб не «зничтожали» архівів.

Беру навмисне такі непомітні постаті. Вони — початок. Вони навіть трохи комічні. Зникають такі люди з поверхні життя тихо, без болю, без зойку.

Вже надходив час більших змін, доводилося скоро побачити тяжке людське горе, викорчуваних з коренем людей, зламані хребти, запльовані людські долі. Їх було дуже багато і ми так скоро до них призвичаїлись.

Тільки зрідка якась ніби дрібниця пронизує мозок, а взагалі життя йде так, ніби нічого особливого немає. Людина бачить тільки своє і про своє тільки думає.

Траплялося мені взимку бути в санаторії в Кисловодську.

Влітку цей всесоюзний курорт потопає у всесоюзному гармидері. Хоч майже всі беруть ванни з нарзановою водою, але головне — це прогулянки, відомі і обов'язкові об’єкти — Храм повітря, Червоні камені. Тут забувають про одноманітну щоденну дійсність. Пересічна людина дістає якийсь ніби сурогат волі — вона виривається з кайданів буднів. Багато святкового й радісного влітку на таких курортах.

А взимку Кисловодськ тихий, кавказьке повітря навіть прозоріше, людей мало і то здебільшого дійсно люди, яким треба лікування.

І для мене це місто в гірській долині, оточене з усіх боків невисокими горами, з джерелом Нарзану в центрі, було спокійним притулком. Місяць або півтора в кардіологічній санаторії миналися ніби в іншому світі. Сніданок, обід, лікар, процедури, зимовий, але здебільшого без снігу, парк.

А там десь далеко похмурий, невеселий Харків, напружена робота в судах. Тої зими в Харкові підготовлювано процес СВУ і я не взяв участи в ньому тому, що саме тоді лікувався на Кавказі.

Взимку і головна вулиця в Кисловодську тиха і людей мало. Це головна вулиця власне самого міста, не курорта з його курзалею і санаторіями. У місті ще є кілька крамниць, ще кілька майстерень, де бляхарі продають посуд для ритуальних магометанських обмивань. Це російське місто лежить серед Карачаївської землі, а карачаївці мохаммедани. Їх дуже мало в Кисловодську. Тільки в базарний день побачиш їхні чорні киреї і барашкові шапки.

Недавно карачаївці підняли повстання і їх тяжко нищили. На боковій вулиці невеликий провінційний непоказний будинок, менше десятка вікон, маленька вивіска — Кисловодський районовий відділ ГПУ. Можна собі уявити, що тут було, коли ліквідували повстання карачаївців. Карачаївці не вміють говорити по-російськи. Вони мали вмирати мовчки, їх мали розстрілювати не тут, а в сусідньому П’ятигорську. П’ятигорськ — гарне місто, оспіване Лермонтовим, з П’ятигорська ясного дня видно снігову шапку Ельбрусу.

Отут недалеко від бляхарів, де продають карачаївцям посуд для обмивання, а за рогом стоїть непоказний будинок з многозначним написом, тут посеред вулиці, серед ясного дня йде жінка. Іде, хитається серед вулиці, іде бруком, бо їй все однаково. Не босячка і ще не стара і навіть чисто вбрана, хоч і розхристана. Вона п’яна і страшно мені чути, як голосно, по-блюзнірському, підноситься в чистому кавказькому повітрі її українська пісня і страшно мені чути її п’яні українські слова. Як боляче слухати це. Вона ж була господинею, вона ж кинула свою хату, де була така чиста долівка, де біля ікон пахло сухими васильками. Вона могла б бути моєю сестрою, коли б тільки судилося було мені родитися в українському селі.

Жінка, що в чужому місті заливає своє горе горілкою і до кавказького неба волає українськими словами про ображену гідність людини, це й був шматок того, що називається — колективізація.

Знаю про дітей, що вмирали в холодному соборі в місті Котласі. У той собор набивали тисячі перших жертв колективізації на Україні. Знаю про старих жінок, що були добрими господинями у власній хаті, а довелося вмирати в чужому брудному кутку наймичками. Багато знаю, а чомусь ота п’яна розхристана українка, сама серед вулиці всесоюзного курорту живе в пам’яті.

Закон 7 серпня 1932 року був у народі відомий більше як закон «за колоски», або в тюрмах казали «сім восьмих» (7/8/32). Священна, як назвав її своїм семінарським стилем Сталін, соціалістична власність була поставлена під спеціальну, жорстоку охорону. Можна собі уявити, яких немилосердних кар вимагала в своїх секретних, нам невідомих, циркулярах партія, коли голодна країна мусіла красти, щоб жити.