Генерал був воєнний історик і колекціонер, допускаю, що колекціонер в ньому переважував. Його майно збереглося в Петербурзі в перших днях революції, бо було взяте під охорону як музей. Свою спеціальну бібліотеку в 12 000 томів з військової і воєнної історії в середині 20-их років він, здійснюючи своє давнє бажання, передав Україні, і з нею все зібране за сорок років умілого і щедрого збирання. Уряд УРСР прийняв збірку і розмістив у просторому Лаврському Корпусі, де колись жили митрополичі співаки — «півчеському». У тодішньому київському путівнику можна було прочитати дані про цю збірку, що її завідувачем-куратором, за умовою передачі, був поставлений сам Потоцький зі скромною платнею.

Збірка Потоцького була менше відома, як Музеї Поля і Тарновського в Катеринославі і Чернігові, може тому, що вона була відкрита для публіки пізно.

Наскільки я помітив, Потоцький мав деякі спеціальні інтереси. Він дуже любив літографію і гравюри. Я сам був з молодості збирачем цього роду графіки і старий колекціонер дав мені багато радісних годин. Великою радістю було тримати в руках оригінали гравюр, прекрасні екземпляри, починаючи від Дюрера, кінчаючи старими літографіями. Цілком зрозуміло, що особливо воєнна історія у гравюрах була представлена прекрасно. Здається, його збірка була другою в імперії після збірки генерала А. А. Адабаша (може хто пам’ятає станцію Адабашівка в степах Херсонської губернії?).

Крім півтора десятка тисяч гравюр і літографій, у Потоцького було кілька сот полотен з історії воєн і зброя. Далі починалася для молодого українця мандрівка в суто український світ старовини. Були зібрані величезні джерела до історії України, щось із 17 000. Книги, видані європейськими мовами з XVIІ-XVIII століття про Україну незвично дивували своїм багатством. Павло Платонович бувало витягав якусь свою книгу, а потім показував мені німецький історичний журнал, де Д. Дорошенко писав про українську історіографію чужими мовами тих саме часів. Я міг почути горду заяву, що Дорошенко не знає про цю книгу. А Потоцький її має. Усмішка і гордість дослідника і колекціонера разом світилася в його розумно-лукавих очах.

В широких коридорах були розвішані рідкі літографії польського художника Наполеона Орди — зниклий назавжди світ поміщицьких садиб на Україні.

«Опис України» Боплана, різні старі карти України, рукопис Історії Бантиша-Каменського, книжка Хандльовська з описом запорожців, що емігрували до Австрії.

До великої збірки старих українських портретів невтомний збирач докуповував ще на свої скромні власні гроші (що то колекціонер!), бо нарком освіти не давав. Знайшов десь уже в Києві портрети XVIII століття і приєднав до збірки.

Для душі у Потоцького були особливі речі: перші видання «Кобзаря» з авторськими присвятами, перші видання «Енеїди» і, нарешті, окремо лежала книжка польською мовою «Естетика» Ліберта, що була в засланні з Т. Шевченком.

В Петербурзі букіністи знали Потоцького, знали його смак і несли йому рідкості.

То були години духовних розкошів — слухати Павла Платоновича і дивитися на його речі. Був особливий змисл у тому, що бойовий генерал українець з російської армії, заслужений і вмілий зберігач нашої старовини, прийшов сюди і живе зі своїми збірками серед нас.

Після його довгого, змістовного життя цей притулок біля стін монастиря туманно нагадував мені ті келії, «де братерство славне ожива і сивий гетьман мов сова ченцеві заглядає в вічі».

В новій, зміненій до коріння дійсності це порівняння не здавалось мені штучним. Якийсь предок генерала, може був з тих, що, мовляв поет «Матнею вулицю мете», ідучи в ченці. Служба в імператорській гвардії не перешкодила Потоцькому, що так любовно відчував незмінну Україну, бути тепер на історичній землі Києва вартовим її надбань.

Серед десятків інтересних старих меблів, що їх теж любив Потоцький, у кабінеті Павла Платоновича стояв прекрасний Жакоб і на ньому бронзовий дзигар, не музейна власність, а особиста.

Колись з нагоди двадцятип'ятилітнього служіння в офіцерських чинах Потоцького полкові товариші зробили йому цей подарунок. У вирізьбленому тексті вони перелічували бої, що в них відзначався ювіляр, історичні дати і місця турецької війни 1877–78 років, де бився молодий офіцер. Серед них були відомі нам зі школи, з дитинства Дубняк, Плевна.

Дзиґар грав полкового маршу. Господар натискав пружину і ми, стоячи, слухали бойову музику молодості старого генерала. За вікном була Лавра, віки, дзвіниця Шеделя, щедроти Мазепи і небо, небо Києва.

Ми перебували серед гравюр і аромату старовини, серед древніх документів, книг і портретів з часів козацької державності. Старий українець професійний вояк недавньої доби, і молодий невійськовий, що міг бути йому онуком, слухали, схиливши голови, марш переможців над Оттоманською Портою.

Скоро настала перерва моїх візитів до Києва, до затишного Корпусу митрополичих співаків, де було зібрано стільки чудових речей. Робота, а потім прийшли тюремні сидіння.

В 1938 році, коли настали київські тюрми, тяжкі були часи для мене в одній із них. Офіційно звалася вона Філіал Внутрішньої Тюрми НКВД УРСР, а зі старих часів була відома як гауптвахта Медера. Медер за царя був суворий комендант міста і часто карав гауптвахтою. Вона була за високою огорожею саме навпроти Лаври.

Режим був тут суворий для мене і допити були тяжкі, правда без биття, просто не давали спати на протязі кількох діб.

Перед десятою годиною ввечері:

— Хто на Се? Збирайтесь на допрос.

І не полежавши за день ні хвилини — стежать, щоб ніхто не лягав, саме тепер, коли можна б лягти — збирайся.

Мелодійно задзвонять куранти на Лаврській дзвіниці і — «пошлі».

Слухаючи, як било годину в Лаврі, думав про те, яка це стара священна тут земля і що на ній діється.

Думав і про те, що в теплих покоях серед милих йому зібраних за ціле життя речей, ось тут під боком десь Потоцький. Не заздрячи думав, просто приємний спогад про те життя, де є люди і краса. Тепер був чорний ворон і вся тюремна безпросвіть.

Згадував ще, що як минути мою теперішню тюрму і трохи прийти до Краю Печерська, то відкривається краєвид на Дніпро і на Видубицькі обидва Монастирі. Один менше видний — древній, там де Перунові кричали предки наші «видибай, боже». Другий красень козацької доби — пізніший.

Раджу туристам з різних закамарків нашого розселення, які не бачили України і будуть там, якось проскочити через задні двері «Інтурист-готелю». Раджу добігти до Лаври, проминути її і там, де видно Видубицький монастир, відчути, що таке Київ і що таке Україна.

Сидів я по тюрмах і не знав, що діється з Потоцьким, а як вийшов на волю, закрутився.

В 1943 році в піднімецькому Києві, як я був там недовго, пішов до Лаври. Успенська велика церква лежала в руїнах. З того подвір’я, де ми сиділи часом з Потоцьким і Потоцький частував дітей з коробочки маленькими цукерками драже, було видно кістяк престольної церковної стіни. Недалеко могила Столипіна, що хотів створити індивідуальне, міцне селянство і стримати революцію, вбитого Богровим у Київському Оперовому Театрі в 1911 році. Плиту з чорного лабрадору наполовину засипала цегла, тисячолітня цегла зруйнованої церкви. Поруч теж під уламками цегли могила Іскри і Кочубея. Я прочитав напис, зроблений нашою старою мовою: року 1708 місяця іюля 15 дня посічені серед Обозу войскового за Білою Церковію на Борщаговці.

В Лаврі якийсь чернець загально російського стилю трохи поговорив зі мною.

Ворота тюрми, де я колись нудьгував, були відчинені і з двору німецькі солдати мирно щось вивозили.

Збірки Потоцького не було і сліду... Прохожий чоловік, що жив на території Лаври, знав Потоцького і розказав мені про нього коротко. Вісімдесятилітнього колекціонера зі старою дружиною вдвох арештували в 1938 році. Вони не вернулися.

Я пішов назад до міста. Дзиґарі на дзвіниці Шеделя тепер не дзвонили.