Ще юнаком він відзначався талантом промовця. У школі він товаришував з сином Миргородського протоієрея Дубнякова (Дубняка). Коли ховали в Миргороді прот. Дубнякова, надгробне слово виголосив молодий тоді ще семінарист Ярещенко. Його слухали кільканадцять священиків, що служили на похороні свого благочинного. Про цей ранній період розповідав мені І. І. Бакало, який хлопчиком виліз на дерево й слухав молодого Ярещенка.

Серед відомих проповідників того короткого періоду відзначали В. М. Чехівського і, особливо, митрополита Василя Липківського.

Володимир Мусійович Чехівський був сильний переконливістю, глибокою певністю своєї християнської правди в тих часах непевності, духовних і соціальних зрушень.

Я слухав його в 1921 році, коли він — брат Володимир — з єпітрахілем на цивільній одежі — благовістив з амвону Софійського Собору в Києві.

У «сторозтерзаному» Києві, де тодішній Тичина почував себе «двістірозіп’ятим», було сумно і моторошно. Про те, що діялося на Дніпровій Україні, не говорилося вголос. На великих Дніпрових просторах ішла затята боротьба, яку неправильно називають громадянською війною. Після того, як припинилася війна, що її вела Українська Армія, ще довго тривала повстанська війна.

Біля будинку номер 25 на Хрещатику, там де був прохід на Мерінговську вулицю, вивішували на дикті списки. Одного літнього грозового дня я читав серед розстріляних ім'я Грицька Чупринки, поета нового покоління. І він був серед повсталих.

Українські люди в церкві, що звільнилась від петербурзького оберпрокурора Святішого Синоду, прагнули свого. В ті часи церковного піднесення і боротьби за автокефалію не кожний передчував, що їх чекає доля тих, кого на римських аренах колись роздирали дикі звірі. Не буде для них Колізею, буде інакше: будуть тюрми, заслання, смерть без похорону.

Храм був для них незламною духовною кріпостю і з амвонів чули вони не раз тверді слова віри і натхнення. Давно уже не чули такого по церквах України.

В. М. Чехівського я знав ще з Одеси, де він перед революцією учителював в гімназіях. Жив він в Одесі над морем, у мальовничому місці, що зветься Ланжерон, іменем одного з французів, які планували Одесу. Коли вже спускатися до моря на Ланжероні, праворуч починається Чорноморська вулиця. Тут у будинку номер один жив Чехівський і на дверях була, за тодішнім звичаєм, металева табличка з іменем.

Український соціал-демократ, член національних урядів, політик і християнин не пішов на еміграцію.

На процесі Спілки Визволення України в Харкові в 1930 році його — арештованого, підсудного і приреченого — обвинувач Панас Любченко довго шарпав і пробував над ним знущатися.

— Як то можна поєднати шаблю гайдамаки і хрест святителя?

Чехівський спокійно дивиться вгору, понад головами прокурорів і з гідністю, повільно:

— То інша сфера переживань.

І тут на лаві підсудних, в Харківській опері, стоячи вже перед ґратами політичних ізоляторів московської землі — Ярославля і Соловецьких келій, звідки він ніколи не вернувся, з обличчям козака і святителя стояв той самий брат Володимир, якого я слухав колись у Софійському Соборі в Києві.

Важко тепер відновлювати особливості проповідницького стилю тієї доби. Митрополит В. Липківський відзначався великою теплотою, батьківською простотою, близькістю до пастви, до сердець молящих. Дехто думає, що В. М. Чехівський був академічніший. Можливо, що характер Чехівського був стриманіший, він був людиною зосередженою в собі.

Проте наші оцінки втрачають своє значення перед мучеництвом тих людей, мучеництвом за віру, велику чисту віру, що так високо відзначається серед намулу життя і насильства доби.

Зрідка з’являвся в Харкові М. В. Левитський. Такий зостався, яким я його знав довгі роки. Апостольська лисина, що починається з лоба, збільшує і освітлює лице. Козацькі сиві вуса, з підвусниками, лагідні очі. До людей любить звертатися дружньо: «голубчику», м’яким, трохи приглушеним голосом. Взимку в сірій смушевій шапці, а влітку в брилі з м’якої панамської соломки.

У Єлисаветі мого юнацтва він був — присяжний повірений Левитський, але більше знали його як Артільного Батька Левитського. Популярність його була не тільки всеукраїнська, а й всеросійська. Були навіть цигарки з його портретом, продавали їх по всій російській імперії.

Родився він у сім’ї священика, скінчив Харківський Університет. Став широко відомий, коли в 1890-их роках організував сільськогосподарські артілі. Село Федвар, недалеко Єлисавету, найбільше зв’язують з цим періодом його діяльності. На Левитському були дуже помітні впливи Київської Старої Громади. Висока її ідейність поєднувалася в нього з активністю в галузі економіки.

Справа сільськогосподарських артілей далеко не пішла. Микола Васильович продовжував жити кооперативною роботою в інших галузях. Невтомний, непосидющий, всюдисущий, і перед революцією завжди в русі, то в Петербурзі, то в Києві. На короткий час бував і в Єлисаветі.

Як проїхати всю Пермську вулицю, коли вона вже переходить у Бобринецьке шосе, на горі праворуч є Кавказька вулиця. Там був у Левитського будинок, садиба спускалася до Бобринецького шосе. Гімназистом я на санчатах злітав тією кручею, досі чую холодний радісний сніг на обличчі, морозне повітря і п’ятнадцять років життя.

Будинок був небагатий, меблі старі, якось недомовито, бо сім’ї у Левитського не було. Його мішаний шлюб з шовіністичною московкою не дав щастя і ми пам’ятали Миколу Васильовича завжди самотнім.

В революційні роки його своєрідну постать можна було бачити на всіх майже з'їздах. Його присутність у тодішньому житті я б не оцінював політичними мірилами. Здається, він був українським соціалістом-революціонером. Справа не в тому, яка тоді була політична термінологія. Левитський був уже майже символом народолюбного, ідеалістичного, чесного світу.

Називали ми його батьком, якось просто і по-сімейному. Тоді було це зрозуміло. Шевченко був для нас Батько Тарас. До Котляревського Шевченко звертався: «Будеш, батьку, панувати».

Грушевський був батько Грушевський. Ієрархія людських відносин будувалася більше на родинних, а не на чиновницьких зразках. І у відродженій церкві архієреям почали казати: всечесний отче. В той час було б не до речі сказати — Ваше Високопреосвященство. Це одгонило б Табеллю о Рангах Петра Першого, Правительствующим Синодом і звучало б нам тоді подібно до генеральського — Ваше Високопревосходительство. Отже в нашій пам’яті зостається — Батько Левитський.

В 1917 році Левитський уже наближався до 60 років (народжений 1859 р.). Двадцять років перед тим він викликав захоплення своїми кооперативними планами. У великих російських щоденниках про нього писали: «Навіть Маркс від щирого серця оплесками вітав би ці заходи».

В. І. Ленін накидався на Левитського зі своїх позицій. Ленінові дуже не подобалося те, що Левитський планував навіть забезпечування життя селян.

Тепер в Українській Радянській Енциклопедії Левитського називають ліберальним народником, але не пишуть про те, що й досі селянин не має нічого того, що пропонував артільний батько у 1897 році.

Возив з собою Левитський в 1917 році книжечки і роздавав їх. Це були малюсінькі книжечки, десяток-два сторінок, його власні твори, патріотичні поеми, здебільшого історичного змісту, короткі рядки, до крайності прості рими. Пам’ятаю назву однієї з них «Туга України». Друковано їх у Єлисаветі в маленькій друкарні Пікуса брудним, витертим шрифтом. Таким шрифтом Пікус друкував афішки, оголошення про половину жінки — половину риби, про музей воскових фігур і інші атракціони провінції.

Не одну таку поему надрукував Пікус і не одну сотню роздав їх по Україні Левитський. Не було то поетичне свербіння в старого кооператора і не бажав собі він літературної слави. Думаю, що більше прагнув заповнити прогалину в нашій пропаганді, яка таки шкутильгала. Ніхто не скаже, скільки уяви розгойдали його прості наївні віршики в ті гарячі часи, коли Київ не встигав упоратися з незвичайними вимогами. І не всує писав їх старий народник.