— Пс, пс.

Це, щоб не побачив арештант іншого арештанта, щоб не зустрілися вороги народу. Ізоляція, таємниці слідства, тонка робота слідчих органів, що охороняють державу.

Та звідкись вириваються матюки і не змінне однакове на весь СССР:

— Будешь падпісивать. Падпісивай. Мать, мать, мать.

■

Моя розповідь про тюремні зустрічі охоплює час від початку вересня 1937 року до листопада 1939 року у харківських тюрмах. Тільки місяці лютий і березень 1938 року я був в’язнем у київських тюрмах. Київський період я вирізнив у окремий розділ.

Харківський Обласний Відділ НКВД мав свою внутрішню тюрму в будинку НКВД — Чернишевська вулиця, 19. Цю адресу треба зберегти в пам'яті, якщо ми маємо історичну пам’ять. Довгі роки перед перенесенням столиці до Києва тут було НКВД УССР, а раніше ГПУ УССР. Сотні тисяч людей пройшли через цю Чернишевську Дев’ятнадцять. В 1937 році Харків був уже тільки обласним центром і знову через ті двері, непомітні для прохожих, тисячі людей ішли на знущання і загибель.

Комендатура містилася в малому будинку провінційного стилю, де колись жила мирно якась родина середнього достатку. Він притулився біля високих воріт, що через них «чорні ворони» привозили в’язнів. Зразу за ворітьми через десяток кроків був вхід до внутрішньої тюрми. Це п’ятиповерховий будинок, збудований у дворі ГПУ-НКВД у тридцятих роках, очевидно, тоді як розбудовано і перебудовано цілий квартал. Про будівлю тюрми ніхто з нас не знав. З вулиці внутрішню тюрму не видно.

Від царських часів залишилися Холодногорська тюрма (тюрма номер один) і тюрма на Тюремній вулиці (тюрма номер два). Назва «Холодна гора» менше промовляла як назва місцевості. В країні, де тюрма грає таку велику роль, з Холодною горою насамперед зв’язане уявлення про неволю, ґрати, гніт. Цю велику тюрму побудовано на початку нашого століття. Спецкорпус для в’язнів НКВД огороджено високими цегляними мурами від інших тюремних будинків. Тут був суворий режим, голодний пайок, повна ізольованість і безправність. В той час Холодногорський спецкорпус був найбільшою тюрмою в Харкові для політичних.

На Тюремній вулиці був колишній тюремний замок, навіть з чотирма вежами на центральному будинку — майже столітня будівля. Спецкорпус і тут огорожено мурами і дуже ізольовано.

У Києві внутрішня тюрма НКВД УССР була тоді в колишньому Інституті для благородних дівиць на Інститутській вулиці. Вона займала напівпідвальне (неглибоке) приміщення в будинку, що стоїть вздовж вулиці, навпроти великого будинку Гінзбурга. Для потреб всеукраїнського НКВД ця тюрма була мала і на Печерську існував філіал Внутрішньої тюрми НКВД УССР, він був на Печерську, через дорогу від Лаври в будинку колишньої військової гауптвахти. Тут, як і на Інститутській, був надзвичайно суворий режим, у подробицях розрахований на те, щоб зламати тілесний і душевний опір жертви.

Лук’янівська тюрма в Києві — ім’я відоме як і ім’я Холодногорської тюрми — теж мала спецкорпус. Для мене Лук’янівська тюрма була тільки коротким пересильним пунктом.

Були ці тюрми на Україні тільки філіалами всесоюзної єдиної і неділимої тюрми СССР.

Всякі думи, всякі спогади обсідають людину в тюрмі. Згадував я дещо. У Москві, на Арбаті відвідував я відомого колись адвоката Н. К. Муравйова. Він був помічником і учнем великого судового промовця Ф. Н. Плевако. В кабінеті Муравйова висіла фотографія Плевако з написом. Цю фотографію подано у збірці промов Плевако, що була перед революцією опублікована за редакцією Муравйова. Замість звичайної в таких випадках присвяти, Плевако написав французькою мовою думку якогось француза, що його ім’я я не можу пригадати: «Настане час, коли кат гратиме велику роль в історії Росії».

Дивлячись навколо, я бачив, що мені припало жити саме в той час, коли тюрма і кат грають надзвичайно велику роль в історії московської імперії.

Сидимо ми з інженером вдвох у камері, але не довго. Вкидають до нас чоловічка років тридцяти п’яти, чорнявого, худорлявого. Очі чорні, з блиском та в очах великий переляк. Усе курить і мовчить. Потроху звикає до нас і розказує.

Звуть його Крупенник Николай Николайович. В політичних партіях в минулому не був, професія — зоотехнік, працював десь в степах Старобільщини, на кінському заводі.

Малий чоловічок, мати з сестрою живуть у Харкові, і він тепер був з ними, на Садово-Куликівській вулиці, номер такий і такий. Я знаю, що це нові будинки Раднаркому, там дають квартири тільки відповідальним робітникам та чомусь не звертаю уваги на цей факт.

Зосталися в квартирі мати й сестра, взяли нашого Крупенника в ніч тридцятого серпня. Ну та цієї ночі, здається, багатьох взяли.

Каже він, що не заводили його до камери, а зразу беруть до якогось великого кабінету. Річ не зовсім звичайна. Там двоє чекістів зі шпалами[15], не кажучи словечка, вдвох починають бити його по лиці й голові. Довго били і все мовчки. Після того вкинули в одиночку, там же на Чернишевській, а через кілька днів до нас на Тюремну. От і все.

Сидить з нами Крупенник, все курить, а в очах усе переляк і велика нудьга. На допит його не викликають.

В той час ще давали передачі. Дістає і він. Бачу — на записці, де перелічені передані речі, він розписується: Микола. Думаю — значить ти не Николай, а Микола з української родини. Але мені байдуже, бо й свого з мене клопоту досить.

Далі почалися перекидування людей з камери. Куди пішов Крупенник, не знаю.

Для мене самого почався тяжкий період конвеєрів і не думав я про те, чого це маленького зоотехніка били в першу ніч аж два начальники зі шпалами так незрозуміло, так таємничо.

Існували тоді у внутрішній тюрмі на Чернишевській брехалівки. Коли звозять з інших тюрем людей на допит, то в НКВД існували так звані «шафи» (шкафи), куди запихали раба Божого чекати допиту, частенько на цілу ніч. В такій шафі сидіти дуже невигідно, тяжко, це частина виробничого процесу, яким нищать людську волю і тіло.

Брехалівка ж явище виняткове. Це камера, куди напихають багато людей, бо «шаф» не вистачає. Тут і трапляються зустрічі, поки візьмуть тебе на гору до чекістів, тут джерело інформацій, трохи пробивається мур нашої ізоляції.

Назву взято з залізничного жаргону. Бригади поїздного персоналу на кінцевих станціях своїх маршрутів одпочивають в службових приміщеннях. Сходяться різні бригади, розмовляють — от звідси й іронічна назва українських залізничників «брехалівка».

Однієї ночі був я в брехалівці під назвою перша парикмахерська, вузенька кімната в підвалі, колись тут стригли в’язнів, а тепер нас напхано багато. Чую розмову двох українців партійних, їх уже били, вони попідписували. Прислухаюся, один з них каже:

— Коли Любченко приїхав з засідання Пленуму, він зразу застрелив свою дружину, яка мала прізвище Крупенник, а потім застрелився сам.

От і розгадка долі Крупенника.

Він був братом дружини Панаса Любченка, голови Раднаркому. Тому, зрозуміло, була і квартира в новому будинку. Зрозумілий і арешт малого зоотехніка зразу після того, як Любченко, знаючи закони своєї партії, пожалів свою дружину і вбив її перед тим, як убив себе.

Заздалегідь були позаписувані імена й адреси родичів людей призначених на знищення.

Апарат терору працював прекрасно. Хоч Любченко не дав себе арештувати і хоч самогубство його не було передбачене в програмі Київського апарату, апарат не спізнився і тієї ж ночі в Харкові уже били брата вбитої жінки на ім’я Крупенник, яка була дружиною роздавленого апаратом вельможі.

Я більше ніколи не чув про Миколу Крупенника.

■

Аж через тридцять років ще одне ім'я з його сім’ї виринуло.

Є член партії Євгенія Гінзбург. Вона вісімнадцять років одбула в тюрмах Казані, Ярославля, Москви і на Колимі, зосталася вірною комуністкою, але докладно написала про тюрми і про допити. Її книжку видано в Італії в 1967 році. Залишилась вона вузьким і запеклим членом партійної касти, такою і в тюрмах була. Бачила тільки страждання своїх партійців і над ними проливала сльози. Її «Хроніку часів культу особи», як вона називає своє писання, я прочитав і найшов там дещо для нас.