В етапі на Колиму була серед засуджених жінок Таня Крупенник. Вона мала реченець не десять, а двадцять років. Сама Таня казала, що їй стільки трахнули, бо її суд припав на п’яте жовтня тридцять сьомого. Тоді саме вийшов новий закон, казала вона, що встановив новий максимум тюремного ув’язнення — двадцять п’ять років. Але в вагоні пошепки передавали: це тому, що Таня близька родичка Голови Раднаркому України Любченка.

Гінзбург каже, що Таня вірила, що партія розбере і що ніхто стільки сидіти не буде. У Тані були партійні навички двадцятих-тридцятих років, що їх не могли знищити ні тюрми, ні лагер.

Про долю Таніну Гінзбург дізналася пізніше. В 1948 році Таня працювала ув’язненим агрономом на агробазі колимського совхозу Ельген. Там сталася пожежа.

Тані загрожував новий реченець, обвинувачення в диверсії, в підпалі. Гінзбург пише: «Одної білястої ночі короткого колимського літа Таню Крупенник — карі очі, чорні брови — знайшли в петлі в одній з теплиць, де вирощують огірки і помідори для лагерного і совхозного начальства. Над головою мертвої Тані кружляла хмара колимських комарів, масних, огидних, подібних до малих кажанів».

Тепер я бачу, що то була ще одна сестра мого камерного сусіди. Друга сестра була дружиною Панаса Любченка.

Далекий слід простягся від київської раднаркомівської квартири, де впала під пострілом свого чоловіка Любченка її сестра — теж карі очі, чорні брови,— далекий слід до теплиці на Колимі.

Їхня історія скоро забудеться.

Чому має бути інакше? Партійний білет не завжди дає право на пам’ятник.

І скільки їх було, скільки їх було інших українських жінок, без партійного білета, матерів, дівчат і дівчаточок, теж карі очі, чорні брови — що вмирали за наших часів без вини винуваті.

Четвертий прийшов у камеру Павло Григорович Кишка. Якийсь час нас було тільки четверо і ми добре пізнали один одного. Кишку привезли з села Чепіль, Балакліївського району. Казав, що гарне його село над Дінцем. Був він старший трохи за нас, десь після п’ятдесяти, ми шанували його.

Дрібний в костях, зграбний, штанці сільські, сіренькі й коротенькі. Знаєте, на селі промтоварів, мануфактури обмаль — «малувато». А черевики на ногах незграбні, грубезні, завеликі, звали їх у нас австрійські ботинки. Роззявлені вони були в нього, бо всякі зав’язки в тюрмі заборонено.

З обличчя видно, що мама в Кишки була вродливенька. Ніс у нього дрібненький, акуратний і рожевий від сонця. Очі світлі, веселі, ніби хитрі, але то не та наша хитрість, що всіх перехитрувати хоче. У нього інакша — мовляв, ми ж добре розуміємо один одного. Ніби підморгнути хоче, та все говорить жартома, та до всього приказка.

Тепер мали знищити його досконалими державними способами.

Він знав, що значить совєтська власть і долю свою розумів, та в камері не показував, а більше жартував. Козацька вдача.

Як на прогульку нас виганяли, було йому тяжче. Сонце, повітря і трохи землі на тюремному дворику. Земля хоч і тюремна, але ж таки земля, не цемент. Ото й підіймається щось з глибин душі.

Ходимо ми ті п'ятнадцять хвилин один за одним, як у тюрмах належиться, руки за спину. Човгає переді мною своїми роззявленими «ботинками» Павло Григорович. Сухо, тепло, і під ногами сухенький пісочок трохи припав курявою. Кружляємо, нас четверо і кожний думає про своє.

Я й досі майже бачу плямки на землі, хоч дощу немає. Великі й не часто. Це Павло Григорович думає про своє, він про своє думає, не витирає сльози, бо руки треба тримати за спиною. Такі правила в тюрмі встановлено.

Скоро почали брати Кишку на допити. З Чепіля багато людей набрали в тюрму, справа була зрозуміла. В 1917 році були там люди активні, соціалістами-революціонерами себе вважали, але ж не більшовиками. Тоді ж по селах того зілля — більшовиків ще не було.

Не забула влада і після двадцяти років про тодішню активність села. Тепер прийшла й на Чепіль черга.

— Вербовка.

Приходить вранці з допиту Павло Григорович, нап’ється чаю й дивується: Все кричать йому — підписуй.

— А що ж підписувати? — каже. — Понабиралися слєдувателі політики як сучка бліх у Петрівку. Усе про організацію та про вербовку якусь торочать.

І сумно всміхаються його ясні очі.

Тягають його щовечора на цілу ніч. Видно, справа серйозна для чепільчан.

Вертається раз уранці якийсь незвичайний, на лобі багато кривавих точок.

— Що це з Вами, Павло Григоровичу?

— То комарі покусали.

І сумно всміхається.

«Слєдуватель» всю ніч гострими олівцями дзюбав лоба старому і все горлав:

— Будеш підписувати?

А підморгнути вже не може, та й усмішка не вдається. Не витримає довго Кишка! Доведеться йому підписати оте всеросійське «чистосердечное сознание», піде він на тяжкі роботи, не вернеться до свого гарного села Чепіль над Дінцем.

Я все згадую Павла Григоровича Кишку, його сумну усмішку, його розум, його спокійні рухи, гармонійні рухи людини близької до природи. Для політиків, для економістів він просто один із мільйонів «дядьків», що над ними треба зробити експеримент. Для мене він дорогий тюремний товариш і я досі бачу краплі його сліз на піску в Харківській тюрмі номер два.

Шпиг викличе його на поєдинок,

На прю з ним стане царський суд неправий,

А бойовищем буде в них застінок,

А переможцем вийде кат кривавий.

Адам Міцкевич (1830)

Був серед нас Митрофан Малюга. Працював агрономом у радгоспі десь у районі Барвінкова чи Балаклеї.

Я вперше побачив його в квітні 1938 року у камері внутрішньої тюрми НКВД на Чернишевській. Свіжий був арештант — обличчя ще здорового кольору людини з донецьких степів. В його торбі, як останній подих волі, ще пахтіла домашнього виробу шинка, покладена рукою дружини в останню мить перед розлукою.

Широкі плечі, міцні кістки, на зріст високий. На лиці вираз спокійної гідності, не дуже балакучий, з тих наших людей, що думають і діють поважно, знають людей не з книжок, уміють рішати справи самостійно.

Були в мене родичі такого стилю. Я любив таких людей. В основі своїй вони хлібороби і воїни, творці і оборонці життя. Щоб краще уявити таких людей, треба вжити контрасту. Я думаю, що вони завжди були і будуть протилежністю тим, мовляв Гоголь, «низьким малоросіянам, які видираються з дігтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати і присутственні місця, наповнюють Петербург ябедниками, наживають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на О, склад в».

З біографії Малюги важило те, що він в 1933 році уже був арештований. Його тримали довго. Тоді мучили тільки тим, що не давали спати, та й цього було досить. Але його, щоб він підписав признання, водили вночі в підвал, ніби на розстріл. Значить, і тоді серйозно бралися за нього. Він не підписав, випустили. Справа залишилася, так би мовити, недокінчена. Український націоналізм не прощається, не забувається.

Тепер мали докінчити цю людину. Нібито спокійний, Малюга в душі, видно був до краю напружений і під великим тягарем. Якось я ззаду легко торкнувся його плеча. Він здригнувся, як од важкого удару. Саме тільки чекання чекістських операцій, що сповняє нас нудотною огидою, за кілька днів так заголило вразливість міцної сорокалітньої людини.

Скоро мене перевезли до іншої тюрми.

Знову побачив я Малюгу восени 1938 року, уже на Холодній Горі, в набитій людьми одинадцятій камері спецкорпусу. Уже він пожовк, як усі, схуд надзвичайно, осталася від нього половина.

Про справу ми не встигли поговорити. Як він намагався свою справу спрямувати, я довідався пізніше. Способом тюремним, ліплячи картину з окремих шматків, зі зустрічей по різних камерах різних людей, міг я зробити реконструкцію його справи.