«Прогулка», ця злиденна порція повітря під час кружіння в закамарку тюремного двору, звучала в нього «переґульке» і багато, багато було в нього інших шедеврів російської філології.

І серед українців бувають люди, які зі всеросійської мови роблять несвідомо карикатуру, хоча ніби добре її вчилися в школі. Вони чемпіони природного опору нації проти асиміляції. Але їм далеко до старого бундівця Карповського. Його спокійна й природна зневага до чистоти й величі мови Пушкіна була без порівняння.

Я зустрів його через два місяці в іншій тюрмі, коли його брали на допит. Мало залишилося від Карповського. Та це стосувалося до кожного з нас. Державна машина нищення людей працювала досконало. В минулому він був визначним бундівцем. У нього не було надії вийти на волю і він пішов під колеса тієї машини.

■

До приречених через свою колишню діяльність належав також один член російської революційної партії — українець Ю. П. Тесленко-Приходько.

В 1917 році Юрій Петрович був членом Київського Губерніального Комітету Російської Партії Соціалістів-революціонерів. Тоді він був активним в Київській Міській Управі, саме в ті часи, коли Київ переходив під владу різних урядів.

Коли скінчилися бурхливі часи, Тесленко-Приходько керував Рентгенологічним Інститутом у Києві, а потім у Харкові.

Він був син Петра Васильовича Тесленка-Приходька, студента з народницької групи «Чорний Переділ» і Олени Антонівни, уродженої Косач, рідної сестри П. Косача, батька Лесі Українки. Родився він у вісімдесятих роках минулого століття в Сибірі, копи батьки були там на засланні. Хоч і близький родич Косачів — двоюрідний брат Лесі Українки і племінник Олени Пчілки, Юрій Петрович належав до загальноросійської революційної інтелігенції.

Заарештований за молодих років студентом у Києві, одсидів якийсь місяць, і досить комфортабельно, у поліції в участку і поїхав до Німеччини, де в 1911 році с кінчив Мюнхенську Політехніку. Життя в Мюнхені типової для тих часів молоді з Російської імперії, що вчилася за кордоном, напівемігрантів — напівстудентів викарбувало свої сліди на ньому. Він залишився соціалістом загальноросійського стилю.

Згадуючи мюнхенські часи, він з достатньою дозою пошани називав колишнього меншовика Майського (Ляховецького) Іваном Михайловичем, хоча Майський уже давно більшовик, на високих дипломатичних посадах, політично на інших позиціях і разом з тим режимом, який тримає колишніх друзів соціялістів у тісній тюрмі.

У камері Юрій Петрович складає з сірників якісь формули (олівці і папір нам заборонені), розповідає про свій інститут Рентгена. Людина з нього правдива, масна, часом гаряча і гостра. Фігура спортовця. Хоч йому уже п’ятдесят п’ять років, великі світлі очі ще повні життя, риси лиця з різьбленим носом ще не обм’якли, хоча він уже проходив конвеєр, і доволі тяжкий. Видно, що в нього темперамент борця і він не збирається піддатися.

Соціалістичні переконання він прийняв, мені здавалося, не серцем, а розумом, ніби формули з фізики (він за фахом фізик). Вони абстрактні, вселюдські, але чесні і він обстоюватиме їх. Барви України, її природу, людей він мало відчуває, я б назвав це легким національним дальтонізмом. Ворожості до України нема, Україна існує ніби в теорії, але й російського патріотизму не помітно.

В роді Лесі Українки Тесленко-Приходько майже космополіт.

Він був одружений двічі, обидва рази з єврейками, перша була партійна. Щоб офіційно одружитися перед революцією з єврейкою, він прийняв лютеранство. Сина його від першого шлюбу охрещено лютеранином.

До своїх українських родичів він ставився тепло, по-родинному.

Коли ховали Лесю Українку, він робив фотографії. Відомі опубліковані фотографії — то його робота.

Багато нашарувань нашої доби на цій людині. Коли я слухав його незалежну мову, знаю, що він скоро знову піде на довгі ночі мук, бачу горду поставу його голови, всього тіла, готового зустріти муки, я забуваю про всі ті нашарування — партійні програми двадцятого віку, національний дальтонізм, «лютеранство». Я бачу покоління його предків, людей гордих і вільних, людей України, бачу майбутнє цієї людини, що блукала манівцями нашого століття, бачу як його катують і як він мужньо терпить і я впізнаю в його рисах гордість, твердість його козацьких предків.

Його справа тяглася довго. Його судили і засудили до розстрілу. Адвокат його оскаржив вирок. Кілька місяців Тесленко-Приходько був у смертній камері. Знаю, що він у смертній камері гартував свою волю і запровадив певний режим. Думаю, що й там він складав свої формули з сірників, щоб відігнати думки далі від смертної нудьги. Він витримав. Вирок було замінено на позбавлення волі в лагерях. Але в лагері він дуже скоро помер.

В одинадцятій камері спецкорпусу на Холодній горі напхано нас чоловік двісті п’ятдесят. За царя тут було щось із тридцять арештантів. Ну так, то за царя — тепер часи інші. Всі сплять на долівці, перевертаємося на команду, бо площа тут врахована до сантиметра. Хто захотів би перевернутися самостійно, може зламати весь порядок нашого колективного спання.

Компактним учасникам цього колективу було ще сяк-так. Мені було гірше за інших. Нікуди було втулити мої довгі ноги. Я підносив їх і притуляв п’ятками до стінки, і так утворивши трикутник, де мої ноги були гіпотенузою, намагався спати. Геометрія з моїми ногами не давала доброго наслідку. Їм було дуже гірко біля тої стінки.

Людина, як відомо, до всього звикає. Тісно було, але не нарікали. Коли вночі хтось мусів товктися по наших тілах, бо йому треба було до параші, не всі лаялися.

А вдень сиділи впритул один до одного, між рядами вузенький прохід.

На початку тієї осені 1938 року вікна ще були не забиті дошками. Видно було сусідній двір, господарчу ділянку тюрми. Там шаткували капусту веселі арештантки — «уголовні», не політичні, може відбувають кару тільки за крадіж. Заготовляли продукти для нашої баланди, мало-смаковитої і некалорійної юшки, що буде нам на обід.

З того ж двору чулися часом звуки патефону, якісь хрипкі совєтські романси. То з житлового корпусу тюремних службовців долітали звуки волі.

З вікон було видно далеко. Ліворуч Основа, а на південь їде якийсь потяг, може це дачний, може в ньому їде до Високого Посьолку Марія Романівна. Небо, що вже має холодні фарби жовтня, ще збільшує гострий сум.

Через те, що тут поруч шаткували капусту, що єсть буденне життя, що цей паротяг поспішає до Мерефи крізь сум пробивалася надія.

Скоро на вікна поприбивали «козирки» — дерев’яні шити. В камерах стало темно і вдень.

Під стінкою лежить харківський облпрокурор Михаїл Ісакович Брон і поруч з ним костур. Його так старанно били на слідстві, що поламали ногу і він шкандибає, підпираючись костуром. Присутність побитого Брона в загальній камері, серед людей, а не в одиночці і цей гуманний костур, дозволений у камері щось означає для нас — дає трошки надії, трошечки, хоч нікого не випускають на волю, хоч на допити беруть рідко, хоч забили вікна козирками.

Брона я знаю добре, він був один час Головою Харківської Колегії Адвокатів. А тюремний зв'язок у нас з літа, коли я на «прогулці» в Другій тюрмі почув шепіт Брона з-за паркану, перегородки, де був другий дворик для «прогулок». Брона тільки почали випускати після довгої ізоляції, він крізь шпари побачив мене і, задихаючись, питав, чи на волі його дружина. Як відомо, після арешту партійців більшого калібру, забирали їхніх дружин.

Конвоїр кричав і погрожував, але мені вдалося сказати Бронові, що дружину його не арештовано.

В одинадцятій камері ми зустрілися радісно — старі знайомі.

Часом Михаїл Ісакович запрошує мене у свій куток, каже: — будемо робити прогньози. Не прогнози, а іронічно — прогньози, проте за іронією криється все та сама наша єдина, наша велика, болюча тема.