Стара мати Недужого носила передачі до тюрми, захворіла на висипний тиф і померла ще тоді, коли діти її були живі в тюрмі.

Так загинула вся родина Тодося й Марії Недужих, незабутніх постатей українського Харкова.

И тщетно там пришлец унылый

Искал бы гетманской могилы.

Забыт Мазепа с давних пор.

А. Пушкін

Велика епічна поема В. Сосюри «Мазепа» не могла пробитися через цензуру, але зберігалася і в списках кружляла серед населення, коли я був там.

J. Kolasky, Two Years in Soviet Ukraine, Toronto 1970.

Багато ще маємо цікавого в нашому житті, не все ще заснувалося павутинням буднів. Особливо я ціню зустрічі з людьми і ті розмови, про які поет сказав: «А слова дружнього за гроші не купити».

Зацікавило мене оповідання одного мого приятеля про речі небуденні. Та й сам він не зовсім вкладається в стандартну мірку.

Почати з того, що він бився під Крутами. Ось він спокійно розповідає про той зимовий день 1918 року, і я дивлюся на його різьблене обличчя, на гостро закреслене широке підборіддя, яке більше говорить про завзяття, аніж про звичайну нашу впертість. Це обличчя твердої людини, і я легко уявляю собі його молодим, із шкільної лави, з рушницею в бою під Києвом. Здається, що про таких людей писав Євген Маланюк:

Потім, після всіх терпінь і злигоднів, які доля так щедро відважила молодим воякам молодої нашої держави, він був асистентом у Б. Іваницького й Ів. Шовгенева в Подєбрадах в Українській Сільсько-Господарській Академії.

Далі працював інженером у Румунії і Австрії. У віці понад п’ятдесятьох років, уже в Бразилії, дістав ще один диплом високої школи.

Цей наш Крутянин — Степан Іванович Матвієнко — зберігає в пам’яті багато цікавого, багато про українців, що колонізували Бессарабію.

Він шукав і знаходив грамоти господаря Молдавії Степана Великого, писані староукраїнською мовою. Знав козацькі українські села Казаклію, Волонтири або Старокозаче, де аж до часів румунської адміністрації зберігалися в сільській церкві запорозькі прапори. Розповідає про село Нерушай, де осіла частина наших козаків, що не послухали кошового Головатого і не схотіли йти на Кубань, гукаючи до нього: «Не рушай»!

Але найбільше притягають увагу в його оповіданнях місця і пам'ятки, пов’язані з гетьманом Мазепою.

Крутянський вояк старанно шукав усе, що зв'язане з Мазепою. Це для мене означає більше, ніж природну його цікавість.

Українець-інженер у Бендерах був вояком того самого війська, гетьманом якого був Мазепа давно, за інших, не менш бурхливих часів.

Так онуки приходять на могили дідів.

Я записав одно з його оповідань:

«Старослов'янська назва Бендер — Текін. Українці, татари і румуни звуть його Тягинею або Тіґіною. Турки назвали Бендер.

У Тягині на Протягайлівській вулиці стоїть старий, напівзруйнований дім-замок, що його люди називають Мазепиним домом. Але з міських архівів видно, що то був дім гетьмана Пилипа Орлика, а не Мазепи. Цей дім (Степан Іванович зробив з нього в 1931 році фото) стояв на Каушанській дорозі за містом, тепер уже в місті, бо воно виросло. Новий хазяїн переробив будівлю і покалічив первісний вигляд.

Про розташування українців у Бендерах точніші відомості виявила Шведська комісія для консервації історичних пам'яток, яка працювала там 1925 року.

Перший українсько-шведський табір після переправи через Дніпро був у молдавському селі Варниця — за 4 кілометри на північ від міста і фортеці. Біля залізничної колії, що веде до кар’єрів жорстви, ліворуч над Дністром стоїть розрита могила. Варничани звуть її «козацька могила». Під могилою на пологому березі Дністра є три криниці з довгими журавлями. Люди звуть їх по-румунськи «Мазепині криниці» — Fontanele Lui Mazepa.

Шведська комісія для охорони історичних пам'яток поставила на розритій могилі колону з написом: «Carolus XII Rex Sverige 1709». Про Мазепу і його козаків не згадано ані словом, хоча Мазепа тут і помер.

Мені в 1933 році довелося реконструювати цю колону (маю фото), при чому румунська влада румунізувала на ній латинський напис.

Переказ говорить, що козаки не мирились із шведами, і турки переселили шведів на південь, ближче до міста.

Восени 1709 року на Варниці помер гетьман Іван Мазепа. Його відспівали в Бендерах у Миколаївській церкві, що згодом, за чумної пошесті, згоріла. З решток цієї церкви зроблено каплицю, де завжди, за моєї пам’яті, горіла невгасима лампада. Ця каплиця стоїть на початку Миколаївської вулиці (за румунів — Strada Prof. Mateevici), коли йти до міста від фортеці, то з правого боку.

Після того, як гетьмана відспівали, його останки перевезли до Галацу. Везли з Бендер до Каушан, звідти трояном до Леови над Прутом і від Леови до Галацу за Дунаєм (троян — це граничний вал між татарським санджаком і Молдовою).

У Галаці останки гетьмана Мазепи поховано в ограді болгарської церкви св. Георгія. На могилі покладено кам’яну плиту з написом болгарською мовою.

Під час Прутського походу, кажуть, цар Петро І гатив по цій могилі молотом і розбив плиту на чотири нерівні частини. В такому вигляді могила існувала до 1877 року.

Під час російсько-турецької війни 1877–78 рр. російські офіцери розкопали могилу гетьмана, пограбували її і осквернили.

Кості гетьмана наказано вкинути до Дунаю. Наказ мали виконати два бунчужні козацького охочекомонного полку, Степан Булат і Мазепа (однойменець гетьмана). Про це оповідав самовидець події, настоятель церкви, старий священик болгарин юрисконсультові українського посольства в Букарешті д-рові Модр-Михальському.

Модр-Михальський переказав мені розповідь священика, і ми планували реставрувати могильну плиту, але зробити цього не вдалося. Ще 1930 року можна було бачити уламки розбитої плити в кутку церковної огради в Галаці.

Про дальшу долю останків гетьмана я сам чув 1930 року від доньки станового пристава з Бендер Кірілова, родом болгарина.

Російська комісія, що розкопувала могилу на Варниці, де був табір Мазепинської еміграції, довідалась, що кості гетьмана не були вкинені до Дунаю, а були поховані вдруге біля церкви, в поселенні колишніх охочекомонних козаків у селі Волонтирах.

Станового пристава послано до Волонтирів, бо село було в його стані (так звалися поліційні райони). Він мав перевірити справу, викопати кості і передати їх до комісії.

Коли населення підтвердило йому, що справді кості гетьмана тут були поховані, Кірілов викопав їх і повіз до Бендер. Але комісії вже не було,— вона виїхала, не докінчивши розкопів. Кірілов, не маючи де подіти кості, склав їх до скрині і заховав на горищі свого дому у Бендерах.

Розкопавши могилу у Волонтирах, Кірілов ніби не знайшов усіх костей, тільки череп, кості рук і ніг. Бракувало хребта, ребер, пальців. Кості переховувались аж до 1925 року на горищі дому Кірілова, що стоїть на Пушкінській вул., другий з правого боку, коли йти до Префектури (кол. Земства) від головної вулиці (Страда Реґіна Марія).

1925 року румунська поліція безпеки (сеґуранца), довідавшись про кості гетьмана в приватному домі, забрала їх і перенесла до Генеральної Сеґуранци в Букарешті, де й треба шукати слідів».

На цьому оповідання Степана Івановича кінчається.

Отже, не знали спокою кості гетьмана України Івана Мазепи. Охочекомонні козаки не виконали наказу росіян, не вкинули до Дунаю останків гетьмана, а поховали їх у козацькому селі, в церковній ограді.

Коли знову російська комісія натрапила на слід похорону, то поспішила надіслати станового пристава, щоб викопав їх. Але починались воєнні події, і комісія виїхала з прикордонного краю. Кості знайшли новий притулок на горищі в домі російського поліційного пристава, аж поки інша поліція, на цей раз румунська, не забрала їх.