Влітку я сидів був на Тюремній вул. (тюрма номер 2) в спецкорпусі в двійнику. Замість двох там сиділо нас двадцять два.

Прийшов у камеру селянин з того самого Радгоспу, де агрономом був Малюга. Петро, назвімо його так, розказував, що його завербував Малюга і на очній ставці підтвердив вербовку, але якось невиразно, плутано.

Цей Петро був мало годящий для чекістських комбінацій. Він був малописьменний, ще молодий, бідняк, не петлюрівець. Для організації навколо Малюги, що мала б бути створена в паперах НКВД, він був поганий матеріал.

Схему Малюги я зрозумів пізніше, через довгий час, майже через рік, коли в одній із камер знову довелося мені побачити Петра. Тепер уже було багато шансів, що він піде на волю. На повторних очних ставках Малюга ще плутаніше говорив про вербовку, і на кінець зрікся своїх перших свідчень про Петра.

Тепер можна було зрозуміти наміри Малюги. Коли його домучили до того, що він мусів вигадати «вербовку», він умисно вербував людину просту, без минулого. Він давав плутану очну ставку, щоб не дати матеріалу ні проти себе, ні проти Петра. І, нарешті, він зрікся вербовки Петра. Думаю, що Петра він врятував. І це вже була заслуга Малюги.

Себе самого він не міг врятувати. Його підключили до інших національно виразних українців, придумали, певне, і вербовки проти нього. Різних людей тулили нахабно і цинічно до одної справи без усяких підстав.

Спроба Малюги не вдалася. Міцний був чоловік, але не встояв. Для мене він зостається одним із тих, хто намагався рештки своєї духовної сили протиставити апаратові убивців.

Міцний чоловік був Митрофан Малюга. Не підставляв покірно потилицю під кулю. Мав розум, волю до боротьби, боровся як міг до останнього. Упав у боротьбі.

Смерте страшна, замашная косо,

Ти не щадиш і царських вопосов,

Ти не глядиш де мужик, а де цар,

Все жереш так, як солому пожар.

Хто ж на ії плюєт гострую сталь?

Тот, чия совість як чистий хрусталь.

Григорій Сковорода

Був час, лежав я біля параші. Параша була велика залізна бочка, у камері було понад двісті чоловік і тільки дві параші. Таке сусідство не пахуче і не помагає людині почувати себе царем всесвіту. Бувало, що й бризки зрошували мене, теж не божа роса. Користь од цих переживань залишилася. Коли бувають нелегкі закрути в житті, згадую про холодногорську парашу, порівнюю і набираюся оптимізму.

В камерах був час великого застою, бо починалася доба Берії замість Єжова, проте щось потроху рухалося і місця наші на долівці мінялися. І я сунувся далі від параші — по драбині камерної ієрархії.

Тоді був у мене сусіда поруч і ми товаришували. Чоловік років під сорок, міцно збудований, навіть важкий і важко припадав на одну ногу, якийсь давній дефект. Звали його Іван Григорович Воскобійник. Служив колись, але не офіцером у Гренадерському полку. Про українське минуле тоді не до речі було розводитися, а останні роки він був на малій роботі, щось ніби завідувач господарства — завгосп в Інституті Шевченка. Він оформляв, між іншим, акварелі Шевченка в синє паспарту з золотими пасмочками, що надає їм такий чудовий аромат першої половини дев’ятнадцятого століття. Коли побачите ці Шевченкові акварелі тепер у Києві, згадайте, що над ними працював Іван Воскобійник, чиста людина.

У тюрмі зі споду душі лізе багато такого, що під сонцем життя на волі ховається: підлота, злоба, страх і одчай. Щаслива була людина з Воскобійника, у нього не було цих темних закамарків душі.

Якось напроти нас сидів один чолов’яга, в очах у нього, в каламутних очах кипіла ненависть до всіх, а на язику не те що оцет, а прямо відхідна яма. Була у нас з ним сварка, ну так собі тюремна сварка за дрібниці. Але замученому і пригніченому арештантові під час тюремної сварки хочеться ображати, бити, навіть убити. І мені так хотілося. А Іван Григорович без злоби, спокійно в мій бік:

— У мене дужа важка рука. Як вдарю його, можу покалічити. Залишмо.

Правда, важка і дужа в нього була рука та легкий, ясний, незатьмарений людськими пристрастями дух.

Розповідав він мені про Святі Гори, місця великої краси під Слов’янським, там він жив, а родом був з Лебедина. Тільки знаю, що рід його, рід Воскобійників завжди зв’язаний був із шляхетною бджолиною працею. На волі була в нього дружина з дівчинкою дочкою. Подружжя не радісне, дружина не дуже твердих подружих обов’язків і він знав імена інших щасливців. Але не мав проти неї зла і з тюрми оберігав її від клопоту, не хотів, щоб знали, де він. Через це не мав передач. Взяли його влітку в літньому піджачку, тепер надворі вже була зима, а він усе в тому піджачку і без речей.

Від людського зла, що нас тоді так мучило безоборонних, рятувався пасивністю. І це було не через кволість тіла. Тіло було міцне. Він якось піднісся над брудом, брехнею і насильством. Сам приймав свою долю ясно, а іншим хотів помогти, щоб не було їм більших мук.

Я завжди перед сном хрестився маленьким, напівтаємним хрестом — тільки середину грудей. Він раз побачив і каже:

— Не треба. Побачать, донесуть. Може бути гірше. Я християнин, я сковородинець, але тут, серед них, не треба.

І до своєї власної справи ставився без надії, все підписав. Одна деталь його справи. Його «завербував» Сергій Пилипенко, Плужанський батько, який уже давно був на засланні. У Пилипенка під час його слідства вимусили «вербовку». Справу Пилипенка закінчили, його заслали на Північ умирати, а вербовку тримали про запас. Через кілька років, в 1937 році вийняли, бо прийшов час і на ту категорію людей, до якої належав Воскобійник. Кінець відомий. Воскобійник усе підписав, що вимагали.

І от прийшов час — собирайсь з вещами.

Коли Воскобійника забирали з камери, був грудень.

Мій батько вистояв кілька ночей під тюрмою з передачею. Передача була невесела, але потрібна — все речі для табору, теплі речі. Батько мій Платон Йосипович був людина практична. Десь умів дістати якусь особливо теплу білизну, кавказькі валянки, навіть нову шапку ушанку поклав у мішок.

Од свого достатку дав я пару теплої білизни Воскобійникові, і він швидко натягнув на себе. Стоїть готовий іти у своєму літньому піджачку, але вже краще, бо під ним є щось тепле. А шапки в нього нема. Даю йому свою стару, чорну каракулеву. Вже потерлася. Ех, стара шапчина — багато бачила вона. На волі бачила різні міста, процеси в судах, багато людей, молоді зальоти, під снігом радісні зустрічі. Тепер натягну нову — ушанку. А в моїй старій шапчині пішов Воскобійник.

Прощай, друже Іване!

Коротке прощання в камері. Скоро відчиняються двері.

— Давай!

Пішов Іван Григорович, не знали ми, куди пішов. Нескоро, в іншій уже тюрмі дізнався я, що під суд Військового Трибуналу, що стався на початку 1939 року. Втулили його в групу українських націоналістів, були там агрономи, був письменник Гордій Коцюба, і Воскобійника, і Коцюбу, і інших розстріляли.

В якійсь засекреченій совєтській ямі — велика має бути та яма, бо Харків більший за Вінницю,— засипали разом з іншими сковородинця Івана Воскобійника, мого тюремного друга. Засипали землею й ту стару шапчину, знак нашої тюремної дружби.

В кінці січня 1938 року мене знову арештували. Я лежав дома хворий на ангіну і з перев’язаним горлом попрощався з мамою, Марією Романівною і батьком о п’ятій годині ночі.

На цей раз іще менше було надії на поворот додому, бо я вже знав, як б’ють і як майструють справи.

Процедура в комендатурі на Чернишевській 19 звичайна — обрізання ґудзиків, витягання шнурків із черевиків, камера в глибокому підвалі. Другого дня я вже на Холодній горі. У камері нанесено чобітьми багато бруду з «уборної», куди нас ганяють на «оправку». На брудну долівку в камері ми ставили миски з баландою і їли. Ветхого, вісімдесятилітнього селянина ми попід руки водили на оправку. Ноги його не носили.