Коли Кооперативне Видавництво «Рух» купило твори Хоткевича (це те саме видавництво, що купило твори Винниченка) і видало їх, він міг купити собі будинок у Високому. Цей будинок на 10-ій вулиці колись належав власникові гімназії Голубниченкові, що помер драматично — від сказу, вкусила його скажена кішка.

Проживаючи влітку в Високому я не раз бачив Хоткевича, як він тягав стоси книг з потягу. Навантажиться, шкутильгає, а сонце пече. Хоткевич з Харківської Університетської Бібліотеки набирав журнали і книги двадцятих-тридцятих років минулого століття, польські і російські. Перечитував десятки томів, шукав сліди молодих років Шевченка, натяки, атмосферу, людей тих років.

Хоткевич писав велику повість про Шевченка. Це мала бути розлога картина його життя, його доби на кілька томів. Досі цю працю не видали, хоч рукопис, певно, зберігся.

Для цієї повісти Гнат Мартинович вишкрябував деталі, наприклад, із сучасних Шевченкові польських журналів, намагаючись знайти хоч дрібниці про Шевченкового пана, або про тодішнє суспільство у Вільні.

Він мені читав великі уступи з першого тому про дитинство Тарасове. У повість включав він дуже докладні картини тодішнього побуту, я пам'ятаю, як барвисто він подав українське весілля. Думка Хоткевича була та, що Шевченко пішов з України підлітком. Свідоме життя його минало в Польщі і в Росії. Яку ж бо то силу і красу являло собою життя тієї України, копи воно поклало таку печать на все життя Шевченкове. Хоткевич хотів те все показати.

Хоч як би та повість архітектонічно не виглядала, немає сумніву, що Хоткевич поклав силу праці і свого хисту, готуючи своєрідну белетризовану енциклопедію Шевченкового життя.

Була з Хоткевича людина незалежна, з почуттям гідності особистої і національної. Про колгоспи і про будівництво соціалізму він не писав і ніколи б не писав. Правдивість у нього була органічна, та спокійна правдивість і та самозрозуміла гідність, яка виробляється на протязі століть існуванням і працею на своїй землі.

Цю здобуту від попередніх поколінь негаласливу гідність наш письменник і бандурист не потребував рекламувати.

Легко помітити, що попередні покоління були стриманіші і менше присягалися своєю любов’ю до України. Тепер же настала велика мода на бучні прокламації і декламації цього природного почуття.

У Хоткевича було багато запалу, він був темпераментом борець, а не спостерігач життя. Він стільки робив перед революцією як культурний борець, а його ім'я для модерної бандури — велике ім’я.

Зовсім тепер забуто про інтересні виступи Хоткевича у Вістянському додатку «Культура і Побут» двадцятих років про Коцюбинського. Хоткевич доводив, що Коцюбинський мало знав Гуцульщину і що в «Тінях забутих предків» багато помилкового.

Якось Гнат Мартинович грав мені на бандурі і співав «Сонце низенько».

Коли він дійшов до:

Я ж твої ніженьки

В шапочку вложу,

звуки його бандури, м’який дзвін її струн в поєднанні з цими словами великої ніжності, відкривали мені краще багатьох книг ліричність української вдачі. Звучали слова, звучала бандура такою ніжністю до дівчини, до жінки, таким ароматом тихого вечора, тихого степу. Як я вертався додому, мені навіть спадали єретичні думки — чи не занадто ми м’які, може нам треба бути суворішими, принаймні стриманішими в ніжних словах, навіть тоді, коли

Горіли брильянти в небеснім шатрі

І очі зоріли дівочі.

Бриніла бандура, були тут у садочку дітки і дружина, а на Чернишевській дожидалася своєї черги справа про ентузіаста української культури Гната Хоткевича.

Наглядали, чекали. Хоткевич колись написав передмову до своїх творів, що їх видав «Рух» в кінці двадцятих років.

Мила і коротка була передмова — пожартував, що він не з графів, що він не Ходкевич, а просто Хоткевич. Потім сказав, що він таки бачив багато в своєму житті, знав багато людей. Між десятком відомих імен згадав Петлюру.

Через кілька день його викликали до ГПУ, на Чернишевську і довго розпитували, коли і як він зустрічався з Петлюрою. Відпустили.

В 1938 році вже не відпустили.

— Следовать на север может.

Коли прийшли німці, їхня комендатура розмістилася зразу і весь час була в будинку на Сумській вулиці (ріг Госпітального перевулку), який всі називали школою глухонімих. Справді ж це була більше, ніж звичайна школа глухонімих. Перед знищенням, ця інтересна установа називалася Експериментальний Інститут Дефектології.

Загинув Інститут не від німецької руки. Його знищили ще в 1938 році, коли був знищений і його творець Іван Опанасович Соколянський. Загинув Соколянський не фізично. Хоч і вийшов на волю, він був знищений духовно.

З Соколянським я сидів у одній камері весною 1938 року у внутрішній тюрмі НКВД, на Чернишевській. Він любив сидіти, схрестивши і підібгавши ноги, по-турецькому. Цей русявий шатен, із сірими очима зберігав на своєму обличчі тонкий рисунок кавказьких гірських народів. Кубанський козак з роду, він казав, що була в ньому і кавказька кров.

З такою любов’ю він говорив про Кубань, її українські звичаї, що ми бачили перед собою не просте східне продовження української рівнини. З легким тріпотінням якогось десятого, не визначеного в науці почуття, у цій тюрмі ввижалася нам, арештантам, та ніби навіть краща за Дніпрову — донедавна ще незаймана Козацька Україна, край воїнів і хазяїнів-хліборобів, що зберігався в петербурзькій імперії під Статутом Чорноморського Козачого Війська. І не бачивши її, можна було полюбити соковитий, гармонійний побут і характер її людей.

Соколянський працював якийсь час в місті Александрівському на Дніпрі (тепер Запоріжжя), потім він у Києві активно керував українізацією апарату. В Харкові він уже був в розцвіті своїх сил і можливостей член партії і Директор Інституту.

Іван Опанасович був педагог, учитель, з особливої категорії вчителів, яка вимагає доброго знання та інтуїтивного відчуття таємниць людської духовної сфери, великої терпеливості, розуму вченого і теплого серця людини.

Він навчав сліпоглухонімих дітей, для яких життя потопало в вічній темряві і вічній тиші. Вони нічого не можуть навчитися, бо вони не бачать, не чують і не говорять. Якщо можна собі уявити найбільше упосліджені істоти, десь на споді людського животіння, то це сліпоглухонімі.

Для них жив і працював І. О. Соколянський. Він мав свою Гелен Келлер[19] — це була українська дівчина Ольга.

Дивно було в цій камері внутрішньої, значить секретної тюрми, яку навіть не видно з вулиці, слухати, як з людини-тварини робилося людину. Як навчалося її розрізнювати, впізнавати звуки з легкої вібрації повітря, підлоги. Як навчалося розуміти, що в природі існує звук. Як навчалося її говорити.

Це була дивна розповідь і ми слухали її. Нас держава зусиллями тисяч своїх тюремщиків, чекістів, галасом преси, партійного апарату позбавила людських прикмет, залишивши нам тільки страх, покору і, головне, обов’язок бути підлим рабом. А ми слухали про те, як можна з безсловесної, незрячої, глухої тварини зробити людину.

Соколянського не раз викликали з камери не вночі, а вдень. Це означало, що його вже більше не мучать, що він уже підписав і тепер тільки дає додаткові свідчення або дає очні ставки іншим учасникам його справи.

Вертався він завжди спокійний. Це, очевидно, були вже технічні деталі, бо головне вже зроблено, «вину» свою вже давно визнав, долю свою пропечатав і давно вже рішив, що разом з ним мають пропадати інші люди. Про те, що він робив у слідчого, він не розповідав. Але одного дня він повернувся до камери дуже збентежений. Таким ми його ніколи не бачили. На цей раз він розказав про те, що саме його так перевернуло і обурило.

По коридорах НКВД, казав він, бігала ціла юрба хлопчиків років 14–15. Вони були в уніформі чекістів — новенька уніформа для них спеціально пошита. Це ще діти, казав Соколянський. Вбігаючи з галасом до кабінетів, вони кидалися на арештованих, що були в кабінеті, з образами і знущанням. Це була своєрідна школа, сказати б, практичні зайняття для юних учнів похмурої науки про знущання з людини. Саме ці діти-чекісти перевернули в той день душу Соколянському, учителеві сліпоглухонімих.