В тюрмах люди думали в 1937–39 роках, що їх може судити або Трибунал або «Особое Совещание». Під Трибуналом розуміли або Трибунал Військової Округи, або дуже рідко, як у справі Помазана, Військову Колегію Верховного Суду.

«Особое Совещание», як було тоді нам відомо, існувало при центральному НКВД і могло давати лагери реченцем до п’яти років. Про це був опублікований закон 1934 року.

Ті сотні тисяч людей, які в 1937 році під муками підписували признання своїх вигаданих контрреволюційних злочинів, думали, що справи їхні підуть на «Особое Совещание» і вони можуть дістати максимум п'ять років. Багато з цих нещасних людей думали, що вони зможуть із таборів писати скарги і вища влада, яка не знає, про зламання соціалістичної законності, позвільнює їх і комфортабельно поверне додому.

Сотні тисяч мучених людей в тюрмах і мільйони совєтських людей поза тюрмами не знали, що партія десь у 1937 році секретно дала наказ розглядати майже всі справи чекістської продукції Тройкам при кожному Обласному НКВД. «Особое Совещание» продовжувало свою роботу, і Трибунали теж продовжували розглядати обмежену кількість справ.

Тройка складалася, як стало відомо після довгого часу, з представника Обкому Партії, представника НКВД і представника Прокуратури. Найстрашніше в цій постанові було те, що Тройкам було дано право засуджувати на десять років у таборі і до розстрілу.

Для тих, хто думає, що це був сурогат суду і що ці троє партійців розглядали «справи», тобто матеріали хоч би фальшивих зізнань, підшиті в одну папку з якимсь резюме чи висновком, я можу подати маловідомі, але встановлені факти про «альбомні списки».

Факт складання альбомних списків установлено під час процесів після Єжовщини 1940–41 роках, коли судили деяких прокурорів і чекістів нібито за перекручування лінії партії. Це відомий і поширений в СРСР спосіб карати деяких виконавців партійних директив після того, як вони ті директиви виконали.

Мої колеги адвокати, які брали участь у таких процесах, переконалися, що під час Єжовщини органи НКВД замість надсилати до Тройки всю справу своєї жертви, надсипали тільки один аркуш. На цьому аркуші за певною формою вписувалися анкетні дані про людину, коротке визначення «злочину», визнав чи не визнав себе за винного, і проект постанови, тобто лагерний реченець або розстріл. Ці аркуші скріплювалися в одну папку і утворювали так би мовити альбом. У кожному такому альбомі, без жодних матеріалів рішалася доля тисяч людей, про яких Тройка складала короткі постанови про табори або смерть.

Багато років нам говорилося про раціоналізацію праці. Тут була доведена до краю раціоналізація катування і смерті.

У внутрішній тюрмі на Чернишевській було два підвали. Другий, нижній підвал був дуже глибокий. Ніхто не знав, але десь у ньому мали бути камери для розстрілів.

В глибшому цьому підвалі були і брехаловки і камери. В одну з камер мене вкинули 1 квітня 1938 року на кілька годин. Там я зустрів знайомого Гната Мартиновича Хоткевича.

Камера була вузька і дуже похмура. Сиділи в ній вздовж стіни.

Був серед мешканців камери також Володимир Федорович Сеник. З ним схрестилися наші дороги після тієї підземної камери — вже в 1941 році в Міській Управі. В. Ф. Сеник був засуджений, перебував у таборі, відбув реченець, нелегально ховався в Харкові і в 1941 році діждався німців.

У цій підземній камері Хоткевич важко і сумно сидів серед своїх сумних сусідів. Він не встиг мені тоді багато сказати про себе. Мене забрали на інший поверх.

В серпні-вересні 1938 року трапилася нагода більше довідатися про нього. Тоді був великий рух по всіх тюрмах. Тісно напхані нашим братом чорні ворони, де ми задихалися в маленьких закамарках, посаджені по-двоє в одну клітку без повітря, доставляли нас на Чернишевську підписувати «двохсотку». Артикул 200 Кримінального Процесуального Кодексу передбачав, що після закінчення слідства матеріали справи пред'являють обвинуваченому перше ніж справу передається до суду. Тепер, в океані беззаконня ця «двохсотка» була сумним фарсом. Матеріалів справи не показували, оскаржувати й заперечувати їх не можливо, а за «двохсоткою», цим порожнім і глузливим формалізмом, ховалась сумна і проста річ — справа йшла на Особое Совєщаніє. Правду сказати, нікуди не йшла. Тут же в НКВД друкували постанову, бо Особое Совєщаніє це орган НКВД. Коли родичам зниклих людей прокурори й чекісти казали «десять років без права переписки» — це й була делікатна формула, гуманне повідомлення про смерть без суду і без вини.

Для підписування «двохсотки» навезли забагато народу на Чернишевську. Секретність і ізоляція для приречених вже не були потрібні. Можна було в коридорі, коли юрбами нас виводили до чорного ворона, або в брехаловках здибати різних людей.

Хоткевич був серед них. Коли я спитав його про справу, він сказав, що все підписав.

— Що ж ви писали?

— Та не знав, що писати, але добрі люди помогли.

— Які добрі люди?

— Був у нас у камері Червоний. Він мені й поміг повигадувати всячину.

Червоний був собі скромний газетний робітник у Харкові, неукраїнець, щось ніби репортер. Його революційний псевдонім належав молодому, приємному в поведінці інтелігентові.

Не знаю, чи він зобов'язався перед слідчими допомагати їм, умовляючи безпорадні жертви підписувати і розписувати «чистосердечні признання». Чи може просто хотів якось притулити свій літературний хист.

Яку роль грав Червоний у справі Хоткевича, чи то роль політичного гвинтика в машині НКВД — так звану «підсипку», чи був з нього добросердечний симпатяга однокамерник — не знаю. Згадую його ім'я просто для майбутнього біографа Хоткевичевого.

Коли Хоткевич простодушно і без обурення сказав, що все підписав, мені стало шкода його дітей. Милий хлопець і делікатна дівчинка з довірливими очами будуть підростати без батька.

Хоткевич скоро помер у концтаборі, або по дорозі на етапі.

Після Сталіна його реабілітували. Не шукаймо гуманності в тому. Настала практична потреба, відома в словнику нашої доби під назвою — доцільність. Так званий радянський період української літератури був, після всіх маніпуляцій над нею, представлений таким легіоном мерців,— треба було щось робити, бо й підручника для шкіл не складеш. Залишити всіх із чином ворога народу було недоцільно для дальшого переможного розвитку, як там називають — літературного процесу (не творчості). Серед таких знов дозволених і Гнат Хоткевич.

Востаннє я попрощався з Хоткевичем через кілька днів в спецкорпусі другої тюрми. Був медичний огляд. Нас усіх оглядала якась молода дівчина лікарка і про всіх без винятку писала «следовать на север может». У Хоткевича був великий дефект, він тяжко шкутильгав на ногу та й старий був. І йому написала докториця: следовать на север может. «Следовать» кожен міг, а чи міг винести? Докториця молодесенька на державній службі в штаті НКВД, комсомолочка чи вже член партії, не повинна була знати про присягу Гіппократа, велику присягу лікаря. Вона вивчала діамат і твори Леніна.

В передреволюційному Харкові Гнат Хоткевич був виразна постать. Він добре скінчив Харківський Технологічний Інститут і мав усі підстави для успішної кар’єри інженера. Проте він був одержимий літературою і мистецтвом. Про нього зостанеться слід не як творця машин, хоч він зразу себе показав як талановитий інженер. Своє ім'я він міцно зв’язав з красним письменством і з бандурою.

У Хоткевича були чорні, гарячі очі. Про свою лисину він переконливо казав, що то від театральних перук. Він довго жив у Галичині за молодих років і багато віддав енергії театрові. От тоді, мовляв, і лисина почалася — через перуки.

Революція застала його в Дергачах, в селі під Харковом в стані вимушеного неробства. Навіть революційний критик Коряк з жалем писав, що твори Хоткевича гризуть миші в Дергачах.