А драма буде. І скоро.

Забрали Медведева з камери. Куди — невідомо. На початку червня 1938 року переводили мене з Внутрішньої Тюрми до іншої. Перед тим, як вивозять, тримають трохи в «брехалівці». На цей раз це була 73 брехалівка, містилася у просторій кімнаті на тому самому поверсі де й комендатура. Бачу з-під столу вилазить Медведів. Привезли його на допит. Він дуже сумний, жалібно дивляться його очі, коли він шепоче:

— Саша, Попко мене б’є. Знаєш, Саша, він б’є мене дошкою по ребрах. Сьогодні знову битиме.

Попко — це слідчий, керівник якогось відділу Секретно-Оперативної частини, відомий серед нас своїми кулаками. Нічого доброго не віщує новий метод його роботи над Медведевим.

— Саша! — шепоче Юхим, знаєш, яку вони справу мені підшивають? Вони привезли з лагерів Гаркавенка, який там відбував кару, і шиють тепер нову справу червоним партизанам. Мене пришивають до них. Найшли фотографію групову. Я там теж сфотографований разом з Гаркавенком і з іншими. От вони й ліплять організацію. Саша, сьогодні Попко мене битиме знову своєю дошкою.

В Харкові знали Гаркавенка — голову Товариства Червоних Партизанів. Партизани були в пошані, заслуги перед революцією і таке інше. Але вічно довіряти їм не можна, це такі люди — билися колись за більшовиків, можуть обернутися і проти більшовиків. Потрошку їх перетрушували, того з партії викинуть, того під суд віддадуть.

Років за півтора до Єжовщини Гаркавенка з деякими товаришами судила Спецколегія Обласного Суду в закритому засіданні. До Спецколегії належали контрреволюційні справи. Але у справі Гаркавенка, казали мені тоді, більше було побутового розкладу — пиятика, гулянки на державні гроші. Певно, що заслужені борці за революцію, коли говорили про совєтську дійсність, не дотримувались стилю газетних передовиць про успіхи партії. Можна допускати, що вони вживали гострих епітетів на адресу вождів, адже вони партизани, хлопці бойові і без вищої освіти.

Спецколегія засудила Гаркавенка і компанію. Йому тоді дали не дуже багато — якихось шість років в далеких таборах.

Те, що сказав мені у брехалівці Медведів, заповідало сумні речі. В його справі запахло порохом. Привезли назад до Харкова червоних партизан, дошка в руках досвідченого Попка означала, що всі хоробрі партизани мають признаватися. Тепер уже мова буде не про закусон-випивон, не про антисовєтський анекдотик. Признаватимуться вони, що були вони терористичною організацією, що збиралися вбивати вождів. Завербують Медведева, а може сам Медведів завербує всіх, хто так гордо виглядає на старій фотографії. Хто кого має вербувати — це вже начальство вирішить, а Попко оформить. Так то, друже Юхиме, кінчається ЦИКУКа і героїчна ваша боротьба проти буржуазної Центральної Ради.

Але вже кличуть, щоб вантажити мене з моїм «сидором» в чорного ворона.

— Прощай, Юхиме! Ми не побачимось з тобою.

З історії Медведева викреслили.

В Українській Радянській Енциклопедії його імені немає.

Тільки в трьохтомнику «Великая Октябрская Социалистическая Революция на Украине» (Госполитиздат УССР, К. 1957) між сотнями імен дрібних і випадкових людей його один раз у дрібній примітці соромливо названо головою ЦИКУКи. Цей трьохтомник є просто збіркою всяких дрібних документів тієї доби, не історичним нарисом. В офіційній історії УРСР ні слова про Юхима Медведева немає. Виглядає воно так, ніби ЦИКУКа була без голови.

Ще одна зустріч у Спецкорпусі Другої Тюрми. Васю Помазана я застав у камері самого. Кілька місяців камера була для нього одиночкою. Після суду йому дали одлежатися на самоті, поки в нього позросталися переламані ребра. Позросталися без вітамінів, від баланди і кількох ложок каші на день.

Живучий був Вася, як кішка. Недурно звали його Кішкою за молодості, за його гнучкість, коли був акробатом у цирку. Він воював за совєтську владу на цій таки землі, недалеко Харкова, в Ков’ягах, коли влада ще була молода, а селянство міцне, воював проти повстанців, якими керував полковник Перлик, український отаман.

Таких енергійних людей, як Помазан, з таким революційним стажем, били немилосердно. Може, не довіряли гарячій вдачі, може думали, що вони можуть бути незалежними.

Його били в кінці 1937 року, били так, що він усе підписав. На початку 1938 року його судили. Його судила Виїзна Сесія Військової Колегії Верховного Суду СССР.

Тільки від одного Васі, єдиного з багатьох тюремних зустрічей, довідався я з першоджерела про тодішню процедуру Верховного Суду СРСР. Більше я не зустрічав людей, що вирвалися з рук Військової Колегії.

Помазан був у підвальній камері Внутрішньої Тюрми Харківського Обласного НКВД, тобто тієї тюрми, що ми називали Чернишевською. Рани в нього не загоїлися.

Однієї ночі його повели нагору в будинок НКВД. На всіх сходах стояли озброєні вартові на короткій відстані один від одного. Вели його двоє конвоїрів. Його привели на один з верхніх поверхів і завели в кімнату, яка мала вигляд якоїсь дрібної канцелярії, не кабінету. Очевидно, це були адміністративні приміщення. В кімнаті нікого не було. Через короткий час його вивели до невеликої залі. Там були тільки конвоїри і суд.

Головував Орлов, суддів було три чоловіки. По тюрмах потім ходили чутки про ці виїзні сесії Військової Колегії. На тюремному жаргоні їх називали «Орловські Заєзди». Річ у тому, що в кінських перегонах ті заїзди, де беруть участь прославлені коні, відомі під назвою «орловських рисаків», називаються «орловські заїзди». Цей термін, взятий з радісного кінського спорту, наш тюремний гумор приклав до кривавих гастролей московського суду.

Орлов сказав, що слухається справа Помазана, назвав статті Кримінального Кодексу. Далі він спитав про ім’я підсудного і його вік. Не оголошуючи ніякого акту обвинувачення, він спитав підсудного чи визнає він себе за винного.

— Ні, не визнаю,— заявив Помазан. (Під час биття він визнав себе за винного).

— Суд іде на нараду,— спокійно сказав Орлов.

Помазан зрозумів, що за кілька хвилин його засудять, певно, на смерть, не заслухавши ніяких пояснень. Він побачив, що ця кривава комедія гірша за Чрезвичайку, бо та принаймні вбивала, не викликаючи жертву «на суд», а просто на підставі постанови Колегії Чека.

Одчай охопив його, але не паралізував його. Колишній акробат зрозумів, що тільки тепер, у цю секунду він може вхопитися за трапецію, яка летить у той бік, де світиться життя.

Коли учасники московського «заезда» уже підвелися зі стільців, щоб іти, акробат і борець за совєтську владу забелькотав про те, що його тяжко били, рвонув сорочку й одкрив незагоєні рани.

Московські гості мовчки подивилися і спокійно вийшли на кілька хвилин. Коли вони повернулися, Орлов сказав, що справу направляють на додаткове слідство.

Так залишився живий цей совєтський громадянин — щасливець один із тисячів.

«Додаткове слідство» було вже поворотом до життя.

З Внутрішньої Тюрми НКВД його перевели на Тюремну. Там у одиночці заросли рани, а на верхах у Москві замість Єжова прийшов Берія, і після довгих місяців — у кінці 1939 року справу закрили.

1940 року я зустрів його на Сумській вулиці, він уже працював у якійсь совєтській установі. Ми коротко поговорили, але про тюрму не згадували.

Що врятувало Помазана? Може, Орлов таки глянув у справу і побачив, що його жертва не була петлюрівцем, офіцером, заможним селянином. А може, просто він якийсь малий відсоток продукції посилав на дослідження, тобто бракував, як нечисту роботу. У всякому разі не гуманність керувала цими індивідами, а якісь суто технічні міркування їхньої специфічної професії.

■

В історії юстиції треба занотувати цю процедуру Військової Колегії Верховного Суду СССР, про неї в літературі мало відомо. Також зовсім невідома практика «альбомних списків». Про них треба сказати окремо.