Коли я починав своє життя в Харкові, біржа ще стояла внизу Миколаївської площі, потім площу поширили і біржа зникла якось непомітно з нашої пам'яті.

На полях Нової Сербії, за Дінцем шахти, домни — вугілля, залізо. Щоб навчитися керувати машинами, залізницями, добувати залізо — над кручею, понад річкою Харків стоять з темної цегли корпуси Технологічного Інституту. Високого калібру школа інженерів. А в долині під кручею Технологічного саду живе своїм незайманим, тихим життям Журавлівка, малі будинки, ще багато дерев і ще мало камінного бруку. Тут дорога на Свинячий хутір, десь близько Коробові хутори, Дінець і його прекрасні береги.

І хто ти, Журавлівко, хто ти? На підступах до Технологічного Інституту, до заводів? Село чи хутір? Невже місто? Важко сказати. Такий цей Харків. В ньому так м'яко, не болюче відчувається перехід від Слобожанських селищ, від затишних вуличок, від білих хат, до великих заводів, до університету, до театрів.

■

Є українські міста геометричних ліній, їх небагато. Будували їх за планами люди петербурзької імперії: Одесу, Миколаїв, Катеринослав. Навіть мій Єлисаветград виростав за планом як передмістя при кріпості св. Єлисавети і головна магістраль звалася Велика Перспективна вулиця. Перерізала вона все місто від кріпості на одному кінці до водонапірної башти на другому. Чується в цій єлисаветградській Перспективній вулиці українського степового півдня — відгомін, далекий до невпізнання і заглушений, іншої перспективи — Невської,— тієї величної в Санкт-Петербурзі. То звідти доходили до нас плани, коли петербурзька імперія відсувала дедалі турецьку імперію.

Харків не має перспективних вулиць, може навіть не має головної вулиці. Були колись прозаїчні дороги — Сумська, Московська, Катеринославська. Місили колись болото на цих дорогах вози і брички, тепер брук і тротуари, а назви ті самі — прості, без пафосу.

Нова влада 1920 року, звичайно, прагнула змінити життя, але зробити це не так просто. Змінити назви вулиць легше. До того ж хотілося зробити перші роки своєї влади героїчними, легендарними. Нашкрябувано з недавніх подій мало відомі для нас імена і перейменовувано вулиці. Було якесь несамовите бажання все назвати на новий кшталт. Жорстокий наступ був, звичайно, на святих і на церкву. Благовіщення, Вознесення, Мироносиці мусіли дати місце Карлу Марксу, Дзержинському і навіть Фейєрбаху. Добре, що хоч не почали нового літочислення, як це зробили французи понад сто років перед нами. Ми залишилися зі старими календарними назвами, без флювіялів, термідорів, що їх хотіли накинути французам нетерплячі Робесп’єри. Літочислення залишилося старе, хоч дехто пробував урочисто починати добу від Октября.

Вуличні нові назви все таки не приймалися і в Харкові я ходив іще старорежимними вулицями. Звалася площа іменем якогось Руднєва, але всі казали Скобелевська, написано вулиця Яковлєва (хто він?), а казали Михайлівська. Вулиця Ганни ще була Царицинською і ніхто не знав, хто це Ганна. Всі ці Урицькі, Володарські, що вдиралися на вулиці наших міст, пробували закріпитися на табличках, але населення спокійно ігнорувало їх. Навіть Карла Лібкнехта і Розу Люксембург ігнорувало і в щоденному житті далі існувала та сама старорежимна Сумська вулиця і та сама Павлівська площа.

Коли давали нові імена і були це імена вже неживих героїв, то виходило ще сяк-так.

З живими був клопіт. Наш степовий Єлисаветград дістав назву Зінов’євська: на честь голови Комінтерну і близької до Леніна людини. Зінов’єв, що його мої старші земляки пам’ятали, коли він ще звався Гріша Радомисльський і працював у мануфактурній торгівлі Кулаковського, там таки в Єлисаветграді. Ну й поспішили революційні ентузіасти. Але скоренько, як Гріша вскочив у неласку, вони, не червоніючи ні трошки, зробили знову Єлисаветград. Коли найшовся через якийсь час інший кандидат на вічність, перейменували місто на Кіровоград.

Не минула б революційна сверблячка наших географічних назв, коли б вожді сиділи довго, до самої смерті в Політбюро. Був би, мабуть, не Київ, а Кагановичево. Родився ж Каганович на Київщині. Був же Хрещатик уже довгий час вулицею Воровського. Зробили б з Харкова Постишево. Хто знає?

Людина нашої землі завжди з легким презирством ставилась до самозвеличування. Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться — так кажуть наші тверезі люди. Хвалькуваті зміни назв криють за собою стільки кривавої хлестаковщини двадцятого століття. Проте пересічна людина знає їм ціну.

У п’ятидесятих роках, коли ще американські громадяни з недавніх українських діпістів[4] не літали на рідні землі, подорожувала там одна відома американська леді. Я розпитував її про Харків. Приїхала вона до Харкова з Москви і був з нею співробітник американського посольства, який говорив по-російськи. Діждалися біля вокзалу таксі і поїхали по місту. Заінтересувалися американці, як називається площа, як називається вулиця. А харківський шофер на їхню цікавість:

— Чорт їх знає, як вони тепер називаються. Вони перестріляли один одного і все змінюють назви.

Здається, мій харківський шофер таксі ухопив патетику і велич імен нашої доби.

■

Харків — місто заводів, а Петінка особливий стиль робітничого району. Сама Петінська вулиця, тепер Плехановська, з прилеглими провулками і вулицями, з Заїківкою — це тисячі малих будинків. Їхні власники — здебільшого робітники або заводські службовці. Контроль партії не може пролізти в столітній побут. Сім’я і звичаї живучі.

Це не підмосковні робочі селища, не Іванов-Вознесенськ, не Растєряева вулиця Тули. Там був сморід робочих казарм, Манчестер жорстоких початків капіталізму та ще вдосконалений меткими Разуваєвими і Колупаєвими Москви.

У Харкові капіталізм пізніший, трохи пом'якшений німецькими навичками Гельферих-Саде, Трепке, перенесеною за першої війни з Риги німецькою ВЭК.[5]

А головне самі робітники.

Петінка, як резервуар робочої сили, ширша за свої топографічні межі. В моїх очах вона не обмежується Петінським районом, а простягається на якихсь 50 кілометрів радіусом навколо міста. Робітник це часто солідний міщанин, або ще овіяний слобожанським сонцем хлібороб. Він набирається грубіянства і цинізму, коли з Холодної гори пропихається через усе місто на ХТЗ в трамвайному скаженстві, коли з Далекої Вільшани — і пішки десяток кілометрів, і потяг, і трамвай — на роботу чимдуж поспішає. А з Лихачова їдуть в прокурених вагонах, по вісім годин на день тільки подорож забирає, через це й особливою категорією величають — поїздники, в поїзді й сплять, і в карти грають, а життя мало та й з їжою самі знаєте як.

Але й за матюком і за грубіянством, він наша людина. Що я завжди любив у наших робітників, це їхню внутрішню незалежність, невмирущий український ущипливий гумор. Видно, предки добре наладували їх життьовою силою.

Мої сучасники, харківські робітники будували нові заводи, вони нелегко працювали там, охоплені сильним державно-партійним обручем. Проте, і будуючи, і працюючи, вони залишалися вільні. Вільніші як ми, інтелігенти. Бо знали, що їхні руки потрібні. Бо жили не в жилкопах, звідки нас могли виселяти, а таки у власних хатах. І картоплю садили і свиней годували собі на Різдво. Це теж додавало певності за тих похмурих часів індустріального ентузіазму.

На ХЕМЗ[6] після роботи мітинг. Виступає Чубар, голова Раднаркому. Недалеко вхідних воріт стоїть трибуна і Чубар у вишиваній сорочці промовляє. Щоб зібрати слухачів, адміністрація замкнула ворота — цілком слушно. Але прославлена в газетах «робітнича маса» хоче додому, минає трибуну і преться до воріт. Замкнені. Голоси: одчиняй. Комусь треба на потяг — тут не до промов. Не одчиняють — з робочої юрби, що рветься додому чути матюки. Чубар прислухається до голосу робітничих мас, але говорить далі. Хтось гупає кулаками в металеві ворота, знов матюки. Ворота таки відчиняються. Пішли, хлопці!