Але боротьбісти в редакції «Киевлянина» і Еланський у кріслі Шульгіна, це вже був новий пункт на кривій лінії історії. На протязі ближчих двох років і Еланський і його партія пережили великі зміни. За Денікіна боротьбисти вели підпільну роботу проти Білої Армії і розрослися. В квітні 1920 року українська комуністична партія боротьбистів, як вона почала себе називати, на ініціативу Шумського й Еланського-Блакитного, постановила злитися з Комуністичною Партією (більшовиків). Говорилося про злиття, а справді це була самоліквідація партії. Боротьбистів приймали індивідуально до КП(б)У, як нових членів. І сьогодні ця партія під назвою КПУ залишається всього тільки обласною організацією всеросійської комуністичної партії.

У Харкові на початку двадцятих років, коли я його знову зустрів, Еланський-Блакитний був уже більше культурно-політичним робітником, аніж впливовим політичним діячем. З кожним роком його значення в партійному апараті КПбУ зменшувалося.

Він редагував кілька років газету «Вісті ВУЦВК» і з погляду журналістичного він багато зробив для того, щоб газета була живою й інтересною. Літературний додаток був цікавий і часто багатий на матеріал.

Можна сказати, що в ті перші роки, не вважаючи на тиск русифікаційного партійного апарату, тодішня молода Україна, тільки в малій своїй частині з партійними білетами, швидко й успішно скидала з себе провінціальні ознаки.

Політично Харків був провінціальний з якимись майже анонімними квірінгами і лебедями в слухняному Цека партії, культурні ж сили були протипровінціальні, активні, інколи навіть агресивні і часто талановиті.

Відсунутий від впливів у партії, з номінальним чином члена ЦК КПбУ, Блакитний-Еланський вірив у створення української літератури міським пролетаріатом (ГАРТ). Він вірив, що:

Земля рясніє Чумаками;

Михайличенками росте

І Гарту полум'ям цвіте.

Хоч часто доводилося Блакитному під псевдонімом Валера Пронози виконувати роль якогось українського Дем'яна Бєдного стандартними сатиричними вправами проти світової буржуазії і проти «петлюрівщини», проте він був здатний і на поважніші речі.

Блакитний помер рано, помер не побачивши остаточної ліквідації О. Шумського, не доживши до тих часів, коли його товаришів боротьбистів винищили всіх до ноги.

Але уже його похорон показував, що його заслуги перед комуністичною партією не високо цінять. Ленін на IX з'їзді РКП(б) по своєму тверезо говорив: «ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну політику... Ми цю партію перереєстрували і, замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми... одержали те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з партійної сцени. Ця перемога варта добрих двох битв».

Як ховали Блакитного, в грудні 1925, вражала мала кількість персон з партійної верхівки. Були тільки обов’язкові для українських справ Скрипник і Затонський, та ще мовчазний Шумський. Поховали за Міським Парком, з боку Аеродрому. Через відсутність у Харкові Кремлівської стіни, а — може — щоб уникнути освяченої землі православного цвинтаря, доводилося упорядникам вибрати це місце, при дорозі.

Пам'ятник поставили згодом на перехресті Чернишевської вул., де починається вул. Артема, перед будинком, що в перші роки після революції звався Домом Совєтів і де тоді жили відповідальні робітники. Невелике погруддя романтично-революційного поета з цитатою:

ми тільки перші хоробрі,

мільйон підпирає нас.

Потім чомусь перенесли його на Театральний Спуск проти якогось жилкопу. Але прийшов час навіть для мертвих «перших хоробрих» і пам’ятник зник.

Довго було ім’я Блакитного на списку неіснуючих. Років через двадцять після другої війни дозволено скромній і непомітній його вдові насмикати і видати дещо з його творів, і на якійсь із харківських вулиць знову поставили пам’ятника, мовляв: нехай живе радянська література.

Весну 1919 року я пережив в Одесі, коли там були французькі зуави і сенегальці, веселі чорні хлопці з неможливо білими зубами і як емаль великими білками екзотичних очей. Були на ослах греки, таке було їхнє військо, з провіантськими складами, повними інжиру і гороху, що дісталися одеситам, коли греки зі своїми ослами посідали на кораблі й поплили до своєї Еллади. Були елегантні офіцери Росії, Добровольчеської офіцерської армії, приречені на поразку холодним і глибоким океаном українського села, яке вони вважали невиразним, хоч і родючим «Югом Росії» без історії, без національно-державних і соціальних проблем.

Як кожне місто близько фронту, Одеса жила весело. Прославлені кафе, що їхні назви, принесені з Франції й Італії, стали частиною одеського фольклору — Робіна і Фанконі — завжди переповнені. На Гречеській вулиці трохи демократичніше «Кафе Амбарзакі» теж кишить військовими і там французькому воякові можуть всунути агітаційну листівку, надруковану на поганому папері, з астрономічною кількістю помилок, складену якоюсь мовою, про яку автори — українські боротьбисти думають, що то французька мова.

Бої десь недалеко, під Сербкою, Новим Буяликом. Одеса не звертає уваги. Нема тривоги в одеських російських газетах, де рясніють відомі всеросійські імена, які ще недавно сяяли на петроградському і московському політичному небосхилі.

Українська газета «Нові Шляхи», добре редагована солідним професором Сушицьким, з добрими кореспондентами на периферії (з одеських авторів пригадую проф. М. Е. Слабченка), трохи краще відчувала подих доби, але нелегко було тоді поспішати за подіями.

Розв’язка прийшла несподівано. Червона перемога була якась незрозуміла. Ніякої армії Троцького під Одесою не було. Велике портове місто взяли селяни з ближчих повітів Херсонщини під командою отамана Григорієва. Я бачив, як Садовою вулицею тяглися селянські вози і на них, звісивши напівузуті ноги, сиділи хлопці Херсонщини — переможці французів, греків і росіян.

О, дев'ятнадцятий рік на полях України!

Скоро Григоріїв оголосив себе ворогом Москви. Одеська Чека під претекстом «зради» Григорієва розстріляла багато українців. Серед них був Коморний, колишній — за гетьмана — херсонський губерніальний староста, джентльмен, людина української культури.

Поки селянські хлопці ще важили на терезах хисткої і непевної влади і не обернулися відкрито проти влади Чрезвичайки, життя Коморного, українця, хоч і гетьманського старости, було збережене. Його й багатьох інших убили, як тільки терези влади хитнули в сторону міста, ворожого і жорстокого.

Приходить осінь 1919 року в Одесі, знов без Чрезвичайки, останні місяці перед евакуацією білих. Між нерегулярними студіями на останньому курсі університету читаю «Червоний Вінок». Таку назву носив охайно виданий збірник найлівіших авторів у тодішній нашій літературі. Декого з авторів денікінці в Києві того 1919 року розстріляли.

Поруч з Чумаком, Михайличенком, Заливчим читаю й мого знайомого В. Еланського-Блакитного.

Починається лірично:

«Тобі, Україно моя, і перший мій подих,

і подих останній тобі».

Далі програма стає серйознішою:

«Вогню ж! Динаміту! Хай зникне Минуле в ім'я Будуччини. Церкви старовинні в повітря! Вишневі садки під сокиру. Прорвати Карпати тунелем! Динамітом пороги Дніпрові! Гей, Сивий, вже бачу тебе я в шорах камінних, у шлюзах».

В тому 1919 році він свято вірив у світову революцію:

Промерзло згадує Париж

Про дні кривавого терору

і гільйотини гострий ніж

В тумані близько... Скоро... Скоро...

Недавній чернігівський семінарист прагнув паризької крови, вірив, що в Європі скоро, скоро почне працювати гільйотина.