У нас вдома гільйотину заміняв з великим успіхом наган і маузер. Проте не в українських руках. Тероризм Блакитного залишився більше тероризмом літературного характеру. Українізувати гільйотину на Україні не вдалося.

Не хотілося б говорити про терор саме тут, коли згадаю про свої молоді літа Проте, не можна не говорити. Вся доба насичена терором, особливо найтяжчою і найгіршою його формою — державним терором.

Не Драгоманов і не Грушевський вигадали цей спосіб установлення і скріплення влади. За якобінським зразком ленінська система терору була запроваджена скрізь, де проникала. На Україні з особливою жорстокістю.

Єсть назви, що їх не перекладають на інші мови. Не можна назвати Гітлера вождем, а Сталіна — фюрером. «Фюрер» не перекладають, Рейхстаг є рейхстаг. Центральна Рада залишилася в історії для всіх Центральною Радою і в російському перекладі ви не скажете — Центральний Совєт.

Так само і відомі всім органи: ЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. Наївні перекладачі пробували ці назви «переперти» на свою мову. На початку двадцятих років я зустрічав у газетках українізовану НК — мовляв, Надзвичайна Комісія, не чрезвичайка. Дарма — не прищепилося.

Українізатори пробували й ГПУ впровадити в рідну мову в формі ДПУ — мовляв, маємо своє Державне Політичне Управління. Але ця серйозна установа не гралася в українізовані скорочення. Коли українець мав писати (здебільшого з-за тюремних ґрат) про свою вірність «совєтській владі», то й органи мав величати на «общепонятном».

В практиці «органів» не знайдеш ознак українізації. В адміністративній галузі також — «облісполком» і «горсовет» переважають у живій мові людей і в мові документів. Здається, тільки на нижчому щаблі Сільрада вмостилася в живу мову поруч з «сельсоветом».

Органи державного терору, треба віддати їм належне, ніколи й не удавали з себе українських. Вони могли собі це дозволити. Я не пригадую, щоб навіть українізатор М. О. Скрипник колись наважився писати про українізацію «соответствующих органов» — ГПУ-НКВД.

Характер цієї всесоюзної, тобто не української установи підкреслювався і тим, що українців було там обмаль, особливо на горі. Для чорної роботи українці були.

Відомі сотні імен латишів, євреїв, поляків на керівних постах.

Був один грузин, якого я бачив зблизька. Це був голова Одеської Чека Калениченко. Його справжнє ім’я було Саджая.

Грузини студенти до революції в Одесі (країна старої культури Грузія за царя не мала університету) веселою громадкою збиралися в студентській їдальні. Тут навіть за кілька копійок можна було наїстися. Миска доброго борщу і гори безплатного хліба на столах це дозволяли.

Серед щиро-безпосередніх і гомінких членів Грузинського Земляцтва був студент-медик Саджая, часом зосереджений, часом експансивний. Коли настала революція 1917 року, його вже можна було бачити, як він гасав автомобілем по скаламученому місту, як він горлав на мітингах в ролі соціал-демократа лівого крила.

В двадцятому році лякали одеситів страшні імена — Калениченко, потім Віхман. Голова Чека Калениченко в ті часи розгнузданого, підстьобуваного з Москви самим Леніним терору був відомий особливою жорстокістю. Під іменем Калениченка «працював» над своїми жертвами наш студент Саджая.

Через п’ятнадцять років довелося мені бути в Цхалтубо. Цхалтубо — курорт з цілющою водою недалеко міста Кутаїсі, на півдорозі між Батумі і Тбілісі. У ресторані, недалеко від мене сиділо двоє. Мені обережно показали на одного з них — чорнявого мужчину років під сорок, ще стрункого, з тонкими рисами обличчя грузинського типу. Він нагадував провінційного доктора. Була осінь, біля нього лежав чорний м'який фетровий капелюх. Я не впізнав у ньому колишнього студента Саджаю.

Очі в цього інтелігента були не звичайні. Не по-людському дивилися вони на світ. Не були ці очі відкриті для того, щоб бачити життя і людей. Це був тяжкий, тьмяний погляд, налитий чимось тяжким, неживим, убивствами, смертю. В них навіть не було злоби, це було щось гірше, ніж жорстокість — надлюдське похмуре, тупе презирство до людини, до її життя, до її радощів. Так дивився цинічний кат, сучасний тоталітарний кат, якому держава дала права слідчого, судді і виконавця смертного вироку. Все дала йому в одній особі. І він знає, що на нього скаржитися ніхто не може.

Цей чоловік недалеко від мене був Саджая, тепер голова прикордонного Аджарського НКВД в Батумі, він же Калениченко Одеської Чека, великий убивця з веселого колись міста Одеси.

Подібні до Саджаєвих очі я бачив в одного з судових виконавців Харківського Губ. Суду. Теж налляті темрявою підвалів таємних убивств. Про нього знали, що він у трибуналах доби «воєнного комунізму» розстрілював засуджених.

Іще один зразок таких очей бачив я в новому варіанті — німецькому.

В 1941 році ми поспішали заповнити всі області громадського життя. Насамперед, в той час створили Український Червоний Хрест, такий потрібний в часі війни, горя і злиднів. Були ще перші тижні окупації, ми мало знали принципи нової влади. Я тоді був керівником Правничого відділу Управи. В моєму кабінеті з’явилися робітники СД, вимагаючи подати їм адресу Червоного Хреста. Вони поводилися так, ніби гналися за злочинцями по гарячому сліду. Вони не привіталися і не сідали для розмови. Здавалося, що вони зараз будуть стріляти.

І в них я побачив в очах ту зловісну, тяжку тьмяність нелюдини, надлюдини — убивці.

Ці люди в уніформах, відмінних від відомої нам уніформи Вермахту, бігли арештувати наших робітників Червоного Хреста. В новій дійсності таку форму самоорганізації населення вони визнавали за шкідливу і заборонену. Небезпека для групи наших кращих людей, серед яких були такі як проф. Михайло Міщенко, згодом трохи зменшилася, але Червоний Хрест був заборонений.

Тоді я ще не читав «Mein Kampf» Гітлера, але очі цих людей в моєму кабінеті сказали мені досить про характер нової влади. І тут за українськими людьми, які думали, що вони звільнилися, гналися рідні діти Саджая-Калениченка, тільки в німецькій уніформі, русяві й атлетично збудовані.

■

Харків мав свого великого ката Саєнка. Тепер уже забувають це ім’я. От французи добре знають імена своїх катів, що за часів Марата і Робесп’єра перед французькими народними масами кидали в кошик гільйотини голови діячів своєї великої революції.

За нашої революції Саєнка знали далеко поза межами Харкова. В 1919 році чека розмістилася у великому поверховому будинку на Чайковській вулиці. Комендантом Чека був Саєнко. Його іменем лякали дорослих людей. Говорили, що він звір. Таке порівняння було несправедливістю до звірів.

Коли Добровольчеська армія зайняла Харків, харківські жителі впізнавали своїх родичів і знайомих серед трупів тяжко битих людей в Чека на Чайковській вулиці, побачили потрощені черепи, поламані кості. Находили й «перчатки» — шкуру здерту з руки живої людини. Звичайно, була це робота не одного Саєнка. Але він таки був найретельніший, найстрашніший серед інших мучителів і убивців.

Саєнко зробив своє діло, нова влада закріпилася. Куди ж подівся Саєнко? Цей садист, ненормальний вишкребок суспільних низів, огидна потвора. Певно кінчив своє життя серед божевільних, за ґратами, зі зв’язаними руками, в спеціальній сорочці для такого роду пацієнтів?

Ні, він жив серед нас і мирно працював, будуючи разом з нами соціалізм в одній країні. Навіть працював у галузі господарського права.

Арбітраж це правна інституція, суд, що розв’язує спори між державними підприємствами і державними комерційними організаціями.

І харківським обласним арбітром у нас був товариш Саєнко. Справи в арбітражі безбарвні, нудні — про неустойки за невиконання договорів, про розрахунки за товари. Виступають перед арбітром у діловій, прозаїчній обстановці представники організацій або юрисконсульти. Сухо покликаються на обіжники, на розпорядження Главків, наркоматів. Арбітр вислухує і рішає справу.

Арбітраж містився в одному будинку з Верховним Судом УРСР. Я, читаючи справи, притулившися біля столика в прохідній кімнаті, за комфорт тоді не дбали, бачив часто, як Саєнко проходив у своїх потребах повз мене. Він був у захисного кольору френчі. В Саєнка було невиразне лице і тяжкий погляд убивці. Але його зовнішність не вражала. В наш час таких багато ходить.