Люди молодшого покоління в новому Харкові добродушно жартували. Мовляв, досить Самокиші замість австрійців останньої війни підставити білогвардійців або в історичних українських епізодах — поляків і картина готова — тобто зміст той самий, треба тільки перемінити уніформи. Що й говорити — батальний живопис має свої трафарети.

Технічна вмілість у Самокиші залишалася велика. Він досконало знав коня і міг його малювати і в скаженій хуртовині війни і на урочистих парадах.

У Харкові Микола Семенович сідав о восьмій годині рано при мольберті і працював цілий день. Йому не треба було кінської моделі — він малював з пам’яті, зі своєї багатої пам’яті баталіста.

У японську війну і в першу світову війну він був воєнним кореспондентом «Нивы», великого ілюстрованого тижневика, що проникав у найдальшу глухомань імперії. І в старості Микола Семенович зберігав квазівійськовий вигляд: френч, а на литках шкіряні краги. Військова атмосфера, що в ній він довго жив, дала йому ту підтягнутість і дисципліну, що не завжди можна зустріти серед людей мистецтва, зокрема серед богеми.

До речі, мої батьки замість слова богема, коли йшлося про вільний стиль життя, говорили «циганщина». Мені подобається цей переклад.

У всякому разі, в життєвому стилі М. С. Самокиші циганщини не було. Він був працьовитий майстер своєї справи. В поводженні це була м’яка і приємна людина — петербурзький академік, що під старість повернувся додому на Україну з імперської столиці Санкт-Петербургу.

■

Якщо ви зустрічали на Садово-Куликівській вулиці вже літнього мужчину з чорними жвавими очима, можна було подумати спершу, що це художник з паризького Монпарнасу. Так нештивно, невимушено він тримається і такий на ньому артистичний берет, заломлений набакир. Але, познайомившися ближче, довідаєтеся, що це дантист Олексій Олександрович Ніколаєв, добрий дантист, ще до того друг художників і мистецтва. Самокиші він просто дарував старість і довгі роки, бо своєчасно помітив щось у роті в нього — ракова пухлина. Тоді оперували Самокишу своєчасно і співець військової і воєнної слави прожив понад вісімдесят років.

Доктор Ніколаєв був другом і душеприкажчиком художника Сергія Васильківського. Пояснюю забутий термін. Душеприкажчик це виконавець заповіту. В таких людях, як доктор Ніколаєв можна було бачити українську основу старого Харкова, його інтелігенції. У старих інтелігентів такого типу навіть їхня мова була органічніша. В усякому разі, коли доктор поправляв мої русизми, я слухався і не пускався з ним у мовознавчі дискусії.

■

За старою звичкою двері з будинку на вулицю звалися парадними. У дворі був «чорний хід». Може ця номенклатура і втратила своє значення в добу перебудови суспільства, проте назва зберігалася.

Поруч з моїми парадними дверима були дуже впритул такі самі парадні до будинку, що його збудував перед революцією відомий у театральному світі режисер російського театру Микола Миколайович Синельников. Два поверхи в будинку влада закріпила за ним у користування. Тут був іще один куток старого Харкова.

Доктор Сергій М. Синельников вже людина нашого часу, син режисера, жив також там. Доктор був професором Медичного Інституту.

Народження, недуги, початок і кінець життя сучасної людини — на всіх цих важливих етапах лікар з нами. Він — частина нашої біографії. Дивно, як мало місця люди залишають у своїй пам’яті цьому супутникові, що добре знає наше тіло, а часто й душу, і що дружньою рукою помагає нам боротися з напастями.

Доктор Синельников, завжди спокійний, умів передавати свою рівновагу й хворому. Він багато знав, але говорив просто, інколи трохи іронічно. Коли мої знайомі питали його про здоров’я їхньої старенької мами, він казав: «її організм руйнується нормально». Коли я питав його про якісь нові, модні ліки, чи не помогли б вони, він, легко махнувши рукою, відповідав: «це для простого народа».

В студентській лікарні імені Шатилова він був головним лікарем. У 1922 році, коли вже минули всі епідемії, я примудрився захворіти на висипний тиф. З тифозного пекла я вийшов цілий так би мовити під стягом доктора Синельникова зі студентської лікарні і почав своє харківське життя. Були потім ще важливі причини для вдячності докторові за маму, за мене самого.

Хай зберігається людська теплота в тому місті, на тій вулиці, де вже не ходимо більше ми, де вже не ходить більше наш доктор, хай його учні серед нового покоління показують теж просто і спокійно, як треба бути людиною і лікарем.

■

Там, де вулиця звертає до Технологічного саду, на розі стоїть масивний будинок доктора Піснячевського. Фотій Вікторович Піснячевський в передреволюційному Харкові був відомий як визначний діагностик-терапевт. В той час, коли було ще мало технічних можливостей, добрий діагноз хвороби залежав від знання, спостережливості і в великій мірі інтуїції лікаря, особливого відчуття організму і психіки хворого.

Я застав Фотія Вікторовича уже в похилому віці, проте в цій зігнутій людині ще відчувалися барви його особистості — жадібний інтерес до життя, любов до мистецтва.

На першій виставі «Лісової пісні» Лесі Українки, в театрі ім. Франка в двадцятих роках я зустрів його. Старий доктор був розчарований. Театрові не вдалося вкрити поетичним серпанком цю чудову казку. Доктор мав рацію.

У мене залишилося в пам’яті, як молодий актор Аркадій Любченко, згодом письменник, прожогом гасав по сцені в ролі не то Перелесника, чи може «Того, що греблі рве». Він тоді був молодий і, дуже динамічний. Але рухливість майбутнього письменника не рятувала загального стилю тієї вистави.

Коли мати Марії Романівни тяжко занедужала, Марія Романівна боролася за життя своєї мами як могла. Недуга була смертельна, а дочка старалася знайти їй нових лікарів, щоб хоч би зменшити страждання. Запросила і Фотія Вікторовича. Той приїхав до Високого, до їхньої тихої оселі в садку. Залишився з хворою, довго був там біля сумного, безнадійного ліжка. Коли розкрилися двері, небагато можна було сказати. Плакала хвора страдниця. І разом з нею плакав старий доктор. Плакав доктор, старий чоловік, знаючи людське безсилля, знаючи неминучість кінця, може вбачаючи і свій власний кінець, що теж скоро прийшов.

Коли вже не ходив більше Садово-Куликівською вулицею великий життєлюбець доктор Піснячевський, я ще довго згадував про те, як він сприймав життя і людей. Я хотів навчитися тієї науки життя, що не дається книгами, а тої глибшої науки від добрих людей, що їх нам посилає доля на наших життьових дорогах.

■

У великому приміщенні доктора Піснячевського були сторонні пожильці, річ звичайна через перманентну житлову кризу.

Якийсь час в одній кімнаті жив із своєю дружиною Добротворський, ад’ютант отамана Тютюнника (я думаю, що я не помиляюся щодо імені). Це був високий чоловік зі жвавими чорними очима, ще молодий, але зовсім лисий. Він сумно розповідав, як швидко недавно в нього повипадало волосся. Він ніби мирно жив життям пересічної совєтської людини і не згадував про недавнє минуле.

Самого Юрка Тютюнника я тільки раз чув на публічному виступі в театрі на Харківській набережній (колишня «Вілла Жаткіна»). Отаман справляв вражіння людини дуже твердої і вольової. На запитання слухачів, здебільшого мешканців тих містечок, це в минулому відбувалися рейди отамана, він відповідав певно і рішуче. Коли його питали про його колишні діла і чекали від нього, сказати б модним терміном, «самокритики», Тютюнник твердо, несподівано в тій обстановці твердо казав, що він і тепер так робив би, коли б були однакові умови.

Було відомо з газет, що Тютюнник працює в штабі Української Військової Округи як консультант у провадженні партизанської війни.