Що ж? Були то сльози сентиментальності? Доба? Романтика? Не знаю. Тільки, мабуть, в драмі Старицької-Черняхівської було щось більше від сентиментальної сльозливості.

Розповідав мені Д. В. Зайців, що в місті Запоріжжі — уже в 1926 році — коли нашу сентиментальність вибивали з нас не театральними набоями, ставили там теж «Гетьмана Дорошенка».

Це був катеринославський театр під керівництвом Романицького. Похід Дорошенка через залу на сцену з десятками козацьких знамен і хоругв, багато одягнений почот гетьмана викликали захоплення серед публіки. Вистава була оформлена костюмами і реквізитом з Харкова.

Зала була натовкмачена по вінця, переважали студенти місцевого педагогічного технікуму. Ефект у 1926 році в совєтської провінційної авдиторії був ще більший, як десять років перед тим у Садовського в Києві. Не тільки овації, Д. В. Зайців каже, що втрачали притомність і він сам бачив, як місцева молода єврейка від хвилювання зомліла в театрі.

■

Садовський вернувся на Україну з еміграції. Йому дали змогу виступити в Харкові тільки раз. Театр ім. Франка, тобто трупа Г. Юри ставила «Ревізора». Ніякої реклами не було, звичайна афіша на стовпах.

Напередодні вистави Садовський ходив по місту, їздив трамваєм. Важким і серйозним поглядом оглядав він вулиці цього нового Харкова.

На центральному майдані міста стояла прямокутна тумба з іржавого заліза, низька і непропорційно мала для того, що звалося пам’ятником. То був короткий присадкуватий бюст не зовсім гарної жінки з величезною головою з брудної рудуватої глини. Майдан звався іменем Рози Люксембург.

Та вулиця, де стояв навпроти чепурного скверика драматичний театр, носила ім’я Карла Лібкнехта.

Навколо минали незнайомі люди і ще суворіше ставало лице старого артиста.

Занадто потужною здавалася його постать на вузенькій лаві трамвайного вагона. Мало пасували сюди його військова виправка, могутня пряма спина, широкі плечі, що вміли з такою природною гідністю носити на сцені кунтуші старої України.

Настав вечір.

Як зустріне артиста цей незнайомий Харків? Чи простягнуться ті теплі невловимі нитки, що зв’язують актора з залою? Чи не зустрінуть його холод і байдужість?

Офіційного привітання не могло бути для поворотця, не було нікого з Наркомосу, профспілок. Газети мовчали.

Вузькими дверима вертався до свого Києва артист і перше мусів пройти через холод офіційного Харкова, тепер столичного.

Зала повна, але особливої врочистості не помітно.

Починається дія, на сцені сидять запрошені до городничого чиновники провінційного міста. Чекають. Виходить городничий — Садовський.

— Панове, я запросив вас сюди, щоб...

Він не може скінчити фразу. В залі гримить така овація, яку за десятки років моїх театральних вражінь довелося мені чути дуже рідко.

Садовський хоче продовжувати. Грім оплесків ще дужчий. Довго гримить театр і серед сцени стоїть актор і щось стискає йому горло.

Я колись читав образне порівняння оплесків — ніби хтось сіпнув шворку і з лантуха посипалися тисячі червінців. На той раз було щось дужче і з більшим значенням.

Сотні разів грав ту роль артист, але тепер не міг, «змазав» увесь перший акт і почав грати тільки з другого.

Йому неслася хвиля признання не за роль того вечора, бо то була овація перед виступом артиста. Харків вітав після розлуки заслуженого українця — емігранта Садовського. В цьому було значення того вечора. Національні демонстрації українства були не перші в Харкові — похорон академіка Сумцова був такою демонстрацією в 1921 році, бурхлива зустріч Грушевського під час лекції в Харківському університеті після повороту його з-за кордону. І це була демонстрація — вона виходила за межі театральної події.

Був ще один деталь. Хлестакова грав у той вечір улюбленець російської інтелігенції, особливо передреволюційної молоді, артист російської драми Віктор Петіпа. Він в один сезон перейшов на українську сцену, його українська мова була майже без акценту.

Садовський поїхав до Києва. Мав кілька спорадичних виступів. Постійної роботи, постійного театру для нього не було. Поворот його, використаний владою політично, обмежився простим, невеселим епілогом — він був похований у Київській землі.

Була в мене з ним іде одна зустріч. У непривітному Києві в місяці лютому 1943 року, вже з еміграційними стежками в перспективі, я хотів, щоб одслужили панахиду по моїй мамі. Це був день Стрітення, її смертний день, що був рік перед тим.

Десять років перед тим у цей самий день помер Садовський і священики відслужили панахиду разом за рабів Божих — за Миколу і за Ольгу. Мій приятель, що влаштував панахиду, сказав: от і зустрілися Ольга Василівна з Миколою Карповичем.

В Андріївському соборі, що на Київському узгір’ї легко здіймається вгору, зустрілися на своїй панахиді український актор великих роль і невідома йому людина, що дівчиною за давніх часів в Одесі радісно кричала йому «браво».

■

Липковська кінчала Петербурзьку Консерваторію разом з іншою українкою, Леонідою М. Балановською.

Українські вокалісти не переводилися на імператорських сценах.

Один із ранніх вокалістів Олекса Розумовський через придворну капелу, куди набирали голосистих українців, дійшов до високого становища і до церковного шлюбу із всеросійською імператрицею.

Балановська родом з плодючого на сценічні таланти Єлисаветграда. Її батько був скромний службовець, а діда її, соборного настоятеля отця Івана Левицького знало все місто.

Починала Балановська в Київській опері і скоро перейшла до Большого Театру до Москви. Про неї один автор, що дає широкий огляд вокалістів колишньої імперії — Борис Левик, писав: «Незабутнє враження залишив голос Л. М. Балановської, нині професора Московської Консерваторії. Якщо виключити голос Фелії Литвин, що, либонь, не мав суперників у всьому світі, то найбільше вражали сопранові голоси серед тих, що мені довелося чути — це голоси Наталі С. Єрмоленко-Южиної, Євгенії Бурції і Л. М. Балановської.

Голос останньої був здатний віддати всі почуття; від ніжнішого ліризму до найвищого драматизму. Цей голос міг однаково вражати і в передсмертній арії Марфи («Царська Наречена»), і в зойках Юдифі, і в бурхливих сценах Ізольди, і в зловісній сцені з картами в «Кармен». Ні темперамент співачки, ні її внутрішній артистичний стан, ні дикція, ні обробка ролі і партії ніколи не досягали й половини того рівня, що на ньому був її воістину винятковий голос».

В передреволюційній Москві, коли московська українська громада святкувала столітній ювілей Шевченка, Леоніда Миколаївна була чарівною хазяйкою у «Вечерницях» Ніщинського. Серед інших учасників того пам'ятного вечора були Іван Ол. Алчевський і Михайло Донець.

Балановська жила в Харкові в кінці двадцятих років. Її сценічна кар’єра була на схилі, після того вона була довгі роки професором Московської Консерваторії.

Серед гостей з чужих сцен залишився в пам'яті талановитий буковинець Орест Руснак. У Харкові він співав партію Каварадоссі в опері «Тоска». Артист був у розцвіті своїх вокальних і драматичних сил. Цього вродливого, радісного Каварадоссі не можна було не любити. Він був переконливий і в сценах кохання і в передсмертній елегії. Його рухи були граціозні, дикція досконала.

Руснак був у нас недовго.

В сезоні в опері з великим успіхом співав прекрасний драматичний тенор Михайло Голинський. Меломани любили його бездоганний голос. Вони завжди чекали від нього збагачення вокальної досконалості драматичним сценічним оформленням. Але артист належав до тієї категорії співаків, що хочуть тільки співати. Особливо, в Харківській опері, де режисер Й. Лапицький успішно запроваджував принципи музичної драми, відсутність сценічного образу у Голинського була помітна. Але голос його ніколи не розчаровував слухачів.