Мирним і невинним сном спить панна Яєчко в дзеркалі, не підозріваючи можливих змін у своєму житті. Вона злегка похріплює, не голосно, але тільки трошки, музично, наче котенятко мурчить, наче для того, щоб іще більше причарувати до себе і так закоханого Петра.

Петро працює завзято. Старі заржавілі гвинти міцно засіли в дереві, немов попускали коріння. Єдина річ, що стримує його – це боязнь розбудити дівчину. З переляку вона може підняти ґвалт, і тоді Петрів план провалиться назавжди. Та, правда, у цьому відношенні його побоювання марні, бо ані громи, ані гарматні сальви не потривожать кріпкий сон цієї здорової і молодої персони.

Легке шепотіння лунає по той бік дверей. Петро затихає і прислухається. Ось він знову чує яких троє чи четверо осіб, видно – не тутешні. Гості. Один з них іде навколо бараку, крекчучи намагається відкрити вікно. Від вікна до вікна скрипить ґрунт під його черевиками. Потім кроки повертаються до дверей.

Тепер час дорогий.

Петро береться до гвинтів з подвійною енергією.

За дверима вовтузіння теж посилюється. Чуються приглушені удари ломика.

Петро тисне на останній гвинт. Лунає скрегіт сухого дерева, скрип і, нарешті, дзеркало звільнюється.

Знадвору чується голос:

– Хлопці, ламай двері! Там уже хтось є...

Доки непрохані гості напирають на двері, Петро обережно бере дзеркало і вже хоче піднятися на ноги, щоб рушити до вікна, коли це...

З темної глибини шафи неждано-негадано висукається рука, хапає Петрів молоток і одним махом кладе чоловіка непритомним на підлогу. Потім мала чорна постать вискакує з шафи, загарбавши дзеркало, біжить до вікна, скаче крізь нього в поспіху, наче пірнає в воду, головою вперед.

Дівчина в дзеркалі прокидається і злякано кричить. Дзеркало випадає з рук злодія, б’ється об камінь і розлітається на дрібненькі шматочки.

Наступає тиша. Навколо виростає сумна юрба.

Таким трагічним був кінець панни Яєчко.

– Прощавай, моя мила! – невтішно зітхнув Петро Губа.

– Прощавай, дорогий пер-пер, – Макітра потер собі шию, бо це він стрибав так незграбно через вікно.

– Знову наринуть безплідні мріяння, – зітхнув хтось серед юрби.

– Знову повертатися додому, до німих бездушних пінапок...

– Знову немає жіночого товариства, яке ушляхетнює чоловіка і цілеспрямовує його життя...

Усі присутні скинули капелюхи і схилили голови, прибиті горем, як сироти.

Небо, – чутливе і справедливе, – негайно ж оцінило щирість і невичерпність того горя. Критицизм, спрямований проти фотографій напівголих голлівудських дівчат, теж був небові до вподоби. Воно вирішило винагородити покривджених робітників, що жили на будівництві гребель між Кумою і Тумутом.

Зранку, коли радіо передавало останні вісті, таборяни почули таке надзвичайне оголошення:

– «Тисячі мешканок Сиднею перебувають цієї хвилини в дорозі на Австралійські Альпи. Вони покриють віддаль, що дорівнює яким 200 милям, пішки і зостануться в горах на неозначений відтинок часу, вивчаючи лижварство та інші види зимового спорту. Це модерне, масове паломництво почалося після того, як відомий спеціаліст із Макворі-стріт, доктор Д. оголосив, що така мандрівка допоможе жінкам позбутися ваги, не вимагаючи дієтних обмежень...»

Немає жодної потреби повторювати тут, з яким безмежним захопленням сніжняни зустріли це оголошення.

А коли сонце встало, вмившися в океані, і весело осяяло простори між Сиднеєм і Альпами, повитими шляхами ішли й ішли жінки.

Бачили їх автомобілісти і спинялися, щоб підвезти.

Бачили їх кукабари і, як завжди, сміялися.

Бачила їх і кукабара Сузі, що саме летіла літаком на Сніжну, везучи свій дешевий крам, щоб там його дорого продати. Бачила і не сміялася, а сердилася.

«Нові Дні» № 2, 1960 р.

_______________________

Протягом всього свого невідрадного життя я шукав людини.

Я черкав сірники, немов серед ночі, і уважно приглядався довкола.

Мерехтіли кольори. Чергувалися обличчя: банькаті, вузькоокі, кирпаті, довгоносі, рябі, бліді, пихаті, худі, вилицюваті, білоброві, важкоброві, — всі по-ляльковому неживі, наче зроблені з воску, всі не люди, а лише обличчя, як у ляльковому театрі.

Їхні роти роззявлялися і запевняли мене, що вони теж люди. Та я зоставався самотнім на цілий білий світ і нездібним знайти собі друга.

Одного дня я засвітив сірничок і вгледів лице, що вразило мене своїм прозорим і кришталевим променем очей.

Мимоволі я підніс руку і провів пучками, наче сліпець, по тому обличчю, натрапляючи на тендітні, як весняне листя, уста.

Вони шепотіли незнайомою мовою. Я з цікавістю прислухався і думав: «Яка шкода, що: мене ніхто не навчив цієї мови! Можливо, що я, нарешті, зустрів людину, — другу на цілий світ, — яка розділить мою самотність і прийме дружній потиск руки».

Я дивився у кришталеві очі і відірватися від них не міг.

Напочатку була дружба.

Чергувалися золоті дні і бігли, як завітрені хмари.

Ми вдвійку блукали попід тінистими деревами, — її ліва рука в моїй правій, — дихали-ковтали свіже повітря і гойдали руками вперед і назад.

З допомогою жмені вивчених слів я вів розмову. Я оповідав про те і про це, та тільки не про головне. Не про найважливіше: мою першу, все ще не згаслу, любов. Недоторкану й чисту, що її ось уже кілька років я таїв глибоко в серці.

Колись були. часи, коли я наївно й довірливо міг оповідати про неї. Воскові натягнуті обличчя з велетенського лялькового театру, що йому ім'я світ, слухали, гнівалися і глузували. Деколи вони підступно пробували зґвалтувати мою любов. А що їм не вдавалося, вони кричали в безсилій злобі услід мені:

— Гей! Ти не смієш любити те, що байдуже нам.

Я ж відходив і рукавом ревниво закривав її голу. Та любов була любов'ю до моєї Батьківщини і її обдертого люду.

Під кінець я затаїв її аж у себе на серці. Тісно було їй там, бо вона росла й нудилася заперта. Але я вже нікому більш не оповідав про неї, навіть моїй подрузі, коли ми удвійку ходили під тінистими деревами і гойдали руками.

Дні летіли в шаленім галопі, і той велетень-годинник, що колись пробив мені дитинство і юність, вдарив тричі на повноліття.

Я чув його удари в повітрі, що застигло, і в м'язах, що тремтіли, і в крові, що грала.

І тоді прийшло Слово і зробило з нашої Дружби Подружжя.

Хіба шлюб не може бути завершеністю в людському житті, — ясною, як книга, і гармонійною, як тихий акорд?

Я довго думав над цим і мені сталої зрозуміло, що між нами двома не буде ані ясности, ані гармонійности, якщо я не поділюся своєю першою Великою Любов'ю.

І ось я почав щовечора оповідати про безкраї степи, прозорі води, про засипані снігом села і віковічні могили моєї Батьківщини.

Дружина звичайно сиділа біля каміна і, стримуючи задля ввічливости позіхання, натирала обличчя кремом.

Мені було б далеко легше й охотніше говорити, якби вона захопилася моєю розповіддю. А ті щовечірні косметичні вправи, що робили її шкіру липкою і масною, тільки дратували мене.

З позіхань дружини я побачив свою поразку і відніс це на своє невміння оповідати. «Мабуть, мені бракує дару слова», — вилилася думка.

Та я не здавався і розповідав, намагаючись пригадати все, що для мого слухача могло бути цікавим, або, принаймні, незвичайним: про голопузих дітей у пилюці колгоспівських шляхів, соцзмагання на кріпкому морозі, лижварські перегони на шкільному подвір'ї.