Я просто таки готував свої оповідання, як той учитель готується до лекцій.

— Дома, знаєш, місяць не круглий, — говорив я, збираючись пожартувати.

— ?!

— Квадратовий.

І мій жарт падав зім'ятий, як перший млинець. Моя дружина не цікавилася розповідями про мій дім.

Тоді я почав оповідати про Велику Любов в такий спосіб, щоб викликати в дружини бодай підсвідоме почуття ревнощів. «Воно, — думав я, — може викликати вогник зацікавлення в її очах».

Часами я ставав, здавалося, нестерпним. Та все дарма! Її кришталеві очі лишалися спокійними, гарними і ввічливо байдужими.

«Може, все це підла гра, далекосяжний розрахунок, — думав я, — щоб усе минуле затерлося, забулося, а з ним і моя Велика Любов. Може, вона тільки вдає байдужу, а, насправді, плекає свій проект, який на її погляд врятує наше сімейне щастя?».

Де ж поділися мої сірники, що з ними я блукав-шукав по білому світі?

Я запалюю велику свічку, наближаюся до обличчя своєї дружини і з розпачем бачу, що воно в дійсності таке ж, як і ті інші, — натягнуті, навощені, по-ляльковому неживі, не люди, а обличчя.

Я здіймаю його, як маску. За ним темна порожнеча. І я розумію причину байдужости.

Дмухає вітер і гасить свічку, і я знову в сутінках. Тільки цим разом я до глибини душі усвідомлюю, що людській самотності немає меж, а навколо ляльковий театр.

«Новий Обрій» № 2, 1960 р.

_______________________

Фантастичне оповідання

Ніхто в цілому Сіднеї так палко не хотів знати англійську мову, як Данило Іванович Глиба, – колись учитель із Харкова, а тепер – скромний збирач сміття в околицях парку Домейн. Цілими днями він ходив із ціпочком, наштрикував шматки паперу і складав їх у торбу, яку потім випорожняв на смітнику. Така робота, не вимагаючи великого розумового напруження, лишала йому часу й часу, щоб роздумувати про всі ті переваги й вигоди, що їх приносить знання мови.

«Візьми, наприклад, нотаря, – говорив він собі, – його добре вдягають, і годують, і шанують, бо він не лізе за словом до кишені. А ось бика запрягають, та ще й б’ють, бо це – тварина німа».

Не без того, щоб Глибі і не нагадували про пекучу потребу знання англійської мови в англомовній країні.

Та як чоловік не намагався вивчити її, на які тільки жертви не пускався, – англійська мова ніяк не йшла йому в голову.

Надходили свята 196... року. Вночі, коли інші мешканці Сіднея втішаються, і святий Миколай розносить подарунки малим і великім, Глиба довго не міг заснути на своєму твердому ложі. Йому до болю стало ясно, що він уже постарів, що пам’ять у нього вже не така свіжа, як то було замолоду, що англійської мови йому не знати, доки його й не накриють дошками. У думках він перегортав рік за роком своє життя-буття і мислив, що доля його не мазала: щастя йому усміхалося рідко, золоті мрії не здійснювалися ніколи, а осягнене, як він казав, давалося йому горбом.

Аж десь по півночі чоловік заснув і на спині йому виступив холодний піт.

Минаючи його мешкання, святий Миколай окинув зором цього трудівника із запрацьованими руками і з посивілою від турбот рідизною, пошкодував його і дав йому в подарунок знання англійської мови, – соковитої мови, ритмічної, багатої, повної епітетів, метафор і музики. Навіть не всі радіоспікери володіють такою вдосконаленістю; і жевріє вона, така краса, хіба ще на своїй батьківщині, під пером вибагливого письменника чи на вустах старенького священика.

Наступного ранку, прокинувшись після довгої ночі, Глиба не зразу збагнув ту раптову зміну, що сталася в його семантичному світосприйманні. Крехтячи і час від часу потираючи ревматичне коліно, він заслав ліжко і поголився. Та впоравшись, чоловік сказав собі:

– Ну, а тепер можна б і поснідати...

І тут він, наче вражений, спинився.

Ясно, що поснідати можна і з допомогою шматка ковбаси та окрайця хліба, – звичайна вранішня трапеза Данила Івановича, чоловіка бідного й ощадного. Але з іншого боку, слово «сніданок» протягом минулої ночі одержало ще новий зміст – англійський. Тут уже одним хлібом і ковбасою не відмахаєшся. В уяві Данила Івановича з’явився паркий, солодкий порідж, пахучий, смажений бекон з яєчками, рожевий, мащений тост...

Заінтригований і дещо спантеличений, Данило Іванович з приємністю відчув, як його рефлексії про англійський сніданок уже опустилися в нижні тілесні зони і почали впливати на трохи грубшу тканину, секретуючи теплі шлункові соки і збуджуючи здоровий молодецький апетит.

Він надів капелюха і, ламаючи своє звичайне правило економности, пішов їсти до каварні.

Протягом кількох днів освоївшись із своїми новими силами, Данило Іванович наче знову народився на світ. Він пірнув у життя, як спритний плавець у водні вируни, вали і гольфштроми.

Тепер він не боявся заговорити з незнайомими в парках. Не вагався гідно відповісти кондукторові, якщо той, новий на роботі, скаже щось грубеньке. Він міг зайти до пивної, хвацько вдарити гривнем по прилавку, замовити склянку пива і розмовляти з усіма присутніми, наче мовнорівний з рівними.

Але вже скоро Глиба помітив, що часто співрозмовці проводжали його бурмотінням і кололи поглядами. Щось, він відчував, було в ньому таке, що дратувало їх. Невдовзі трапилася подія, яка вказала йому, що воно було.

Бил і Боб працювали в одному відділі з Глибою. Вони теж носили через плече торби для сміття. Під час обідньої перерви, смакуючи томатні сандвічі і смачно облизуючи пальці, вони витягали з цієї чи другої торби якісь знайдені бляшаночки чи шмаття і зосереджено обговорювали їхню вартість і можливу придатність. Вони ніколи не показували Глибі надмірної готовности заприятелювати з ним. Але тепер, коли мовні перешкоди зникли, Данило Іванович сам взяв на себе ініціативу.

– Добридень! – привітався він весело одного дня.

– Гай! – буркнув Бил, відповідаючи за двох.

– Гарна погода, – продовжував чоловік, щоб не урвалась розмова.

– Так, – сказав Боб неохоче. Перспектива «микальної» й «мекальної» розмови з цим чужинцем не заохочувала його розв’язувати язика. Отож він роздратовано додав: – Так, погода саме добра для того, щоб вивчати англійську мову, – очевидно Бил і Боб ще не знали про Глибине чудо.

– Та куди мені, старому коняці, вивчати англійську мову! – пожартував Данило Іванович, усміхаючись собі у вуса. – Доки я вийму словника із кишені, доки знайду потрібну літеру та слово... А тим часом життя не чекає, летить, проминає, аж мерехтить, як нічні краєвиди, коли дивишся на них із вагона. Десь вдалині пливуть хати, світяться вікна, як розумні людські очі. Хотілося б довідатись, що ховається за ними. Та куди! Не встигаю за життям...

Тут чоловік засміявся і додав:

– Але нічого... Тепер, бачите, я теж розмовляю англійською мовою!

До краю збентежені раптовою зміною в Глибиних мовних здібностях, Бил і Боб забули про чай і дивилися на чоловіка, порозкривавши роти. А Данило Іванович тим часом продовжував:

– Мова – річ дуже важлива в нашому житті. Так я собі думаю, що якби це не людина, а худоба могла розмовляти, то, очевидно, й еволюційний процес пішов би іншим шляхом. Спала б оце собі худобинка до обіду, a люди паслися б у степу, гавкали б по задвірках, або ж ловили б мишей у коморі. Така вже сила слова.

Бил і Боб переглянулися, мовляв, чи не глузував цей чоловік з нашого брата. Глиба помітив, що вони моргнули один одному. Отак і в пивній буває, коли він стане розмовляти або філософувати. Та його думки розвивалися далі:

– А яке ж це велике щастя – писана мова. Подивишся на неї, і здається, що річ проста, – ось люди сіли, та й умовилися: оцей значок символізує А, оцей – Б. Символіка навіть серед тварин трапляється. Візьміть собаку. Він теж може лишати умовні знаки. На паркані чи десь під телеграфним стовпом вся собача околиця винюхає те, що для них означає: «Тут був Сірко». Але, як подумати, то справа далеко складніша, ніж це виглядає на перший погляд. Людина за допомогою письма накопичує знання протягом тисячоліть. Сіркова ж писанина змиється після першого дощу. Крім того, він не може написати про третю особу, наприклад, «Зі мною був Бровко».