ЗВІЛЬНІТЬ НАШОГО ПРЕЗИДЕНТА СТОП

ДАЄМО НА ЦЕ ПІВГОДИНИ ЧАСУ СТОП

Але півгодини не вистарчило щоб знайти голову совєтського уряду.

У 21-му столітті цей голова був наймолодшим. Йому в той день прийшов восьмий десяток. З цієї нагоди чоловік десь забарився. Ось так і сталося, що по перебігу призначеного часу віце-президент вже був готовий розпочинати війну.

Він зібрав своїх найближчих співробітників:

– Панове! Якщо ви сказали «А», то треба говорити й «Бе».

Присутні зайорзалися, кинули один на одного тривожний погляд.

– А якщо не говорити «Бе»? – спитав державний секретар. – Війна приносить болі, сльози й розлуку.

– Ми не маємо іншого виходу. Із президентом зв’язаний наш престиж.

– А якби це був не президент, а звичайний смертний?

– Тоді вели б переговори.

– В такому разі, чи не краще перетворити президента у звичайного смертного?

– Ви маєте план, як обійтися без війни?

– Так, треба пустити чутки, що в Москву ми послали двійника. Розумієте, уряд США не такий дурний, щоб кидати свого президента в левину пащу.

Члени уряду поміркували, порадилися і вирішили робити так, як це порадив державний секретар.

І дійсно, буря гніву уляглася. Так оминули війну.

У Москві світало. Голова совєтського уряду прокинувся. Прийняв звіт про арешт президента і повідомлення з Америки про двійника.

– Без водки не разбірьош, – сказав.

Ще вчора зранку він тиснув президентові руку. Також цілував його в щоку. І в праву, і в ліву. А вже сьогодні розвідка шле пересторогу, що це, можливо, не президент. А хто ж це такий? Може, він один з тих каліфорнійських нероб? Може, в нього ейдз? Може, капіталісти нарочито підсунули такого поцілуйка?

Голова вголос сказав:

– Хай президент лишається в тюрмі. Тим часом давайте сюди вартового з Мавзолею!

– Ти нащо заарештував президента, остолоп?

Вартовий поблід зо страху:

– Він ображав Леніна. Питав, чи той не з воску.

– Ясно, що з воску.

– Я знаю, але це секрет.

– А як же тепер довести, що Ленін не з воску? Отож, придумай причину для арешту президента. Таку причину, що була б переконливою на Заході.

– Я не знаю. Я на Заході ніколи не бував...

– Ну так слухай уважно. Ходять чутки, що президент насправді не президент. Що це його двійник. Я тебе призначаю слідчим. Ти притисни цього в’язня і дізнайся, хто він.

– Радий старацця, товаришу голово! – виструнчився вартовий.

За кілька днів інтенсивного слідства він випатрав із президента зізнання, що той був звичайним американцем. Підсудимий також признався, що був звичайним псом. А повернувшись до своєї одиночки, заліз під нари і почав гавкати.

«Нові дні» № 7-8, 1986 р.

____________________

Євгеніка

У 21-му столітті діти не труть штанців на шкільній лаві. Та й дітей більше на світі нема.

У приміщенні Об’єднаних Націй тепер стоїть комп’ютер, який продукує покоління вже дорослого населення. Запрограмованого. Цебто, люди виступають з машини вже вчені і чемні.

Тільки хтось мусить укласти для них програму. Запрограмувати їх.

Один час світовий уряд доручив це завдання представниці Совєтського Союзу. Вона звалася Буся Дуся. Була густоброва, сердита і все якшалася із західними суфражистками. А серед цих є часто такі, що люблять для фасону вживати негарні словечка. Отож, укупі з Бусею Дусею вони запрограмували цілу групу дівчат до брудної лайки.

Страшно було дивитися, як ці русяві, янголовиді створіння при кожній нагоді вживали крутого, соковитого матюка. Мужчини їх цуралися і не запрошували до чесного товариства.

Скоро Буся Дуся повернулася в Москву і забрала свою продукцію із собою. Там дівчата розгорнули боротьбу за жіночі права.

Совєти ніколи не оголосили деталів про події, зв’язані з цією діяльністю. Та ми довідалися дещо із щоденника Бусі Дусі і подаємо уривки в українському перекладі:

«Від Жовтневої революції в Політбюро ЦК КПСС засідали виключно чоловіки, – пише Буся Дуся. – По приїзді в Москву мої дівчата не могли знайти особистого щастя через свої мовні звички. Ось чому вони пильніше дбали про підвищення по службі. Стали кар’єристками.

Було, піде яка з них до начальника із заявою на промоцію. А він почне м’ятися:

– Ти ще, дитино, замолода. Поживи на світі, наберися мудрости від старших.

А вона йому у відповідь:

– Так я, по-твоєму, дурна?

Та, матюком на начальника! Добірним, триповерховим матюком!

Від несподіванки чоловік, спантеличений, забуде й рота закрити. Дасть і підвищення, і набавку, аби тільки здихатися.

За однієї п’ятирічки дівчата добилися того, на що совєтська влада не спромоглася протягом цілого століття – місця для жінок на шкіряних, політбюрових кріслах: 50% чоловіки, 50% жінки.

Я, Буся Дуся, часто задумуюся над причиною такого карколомного успіху. Може, українці програли державу через брак такої прикмети? Вони завжди звуть мову зброєю. Але їхня зброя – одне "прошу-дякую!" і художні засоби. Позичили б моїх дівчат...»

Успіхи в боротьбі приносять славу. Університети Сходу й Заходу стали запрошувати дівчат у гості. Довелося виступати з промовами також на світовому форумі ОН. З тих рожевих, дівочих вуст полилися матюки, як помиї з каналізаційної рури.

Досвідчені перекладачі, які роблять своє діло з блискавичною швидкістю, пробували перекласти те, що говорили дівчата. Але завдяки своєму емігрантському походженню вони нічого не знали про матюки. Ці барокові вирази в російській мові носять емоційне значення, а не словникове. І як тільки необачний перекладач починав перекладати слово в слово, то слухачі шепотіли:

– Содом і Гоморра!

Ось чому вже скоро серед перекладачів поширилося нервове потрясіння і коштовна психічна травма.

На щастя, керівництво ОН прийшло з допомогою. Оприлюднило новий закон проти отруєння атмосфери матюками. Той, хто не може бути чемним, платить грошовий штраф. Аж доки не навчиться.

«Нові Дні» № 11, 1986 р.

________________________

Євгеника

Вчора машина часу прибула в мезозойську еру. Нас було десять: дев’ять присуджених на заслання і я – водій. Мої інструкції – залишити всіх там, а самому повертатися з машиною.

Ми запаркували на горбочку, з якого бачили мальовничу морську затоку і близькі гори.

Уже з самого початку мене бентежила загадкова рухливість ґрунту. Здавалося, він колишеться під ногами, наче дише. Але довго дивуватися не прийшлося. Ми опритямилися, коли побачили, що сидимо на спині заснулого динозавра.

– Рятуйся, хто може! – пролунав розпачливий крик.

Як розсипані яблука, наші пасажири покотилися вниз по хребту. А досягши землі, драпонули в напрямку гір.

Тільки знайшовши схованку в горах, я зітхнув з полегшенням і згадав про машину. Із скелястого виступу було видно, що велетенська потвора вже прокинулася і підняла голову.

– Поламає мені транспорт! Розчавить своїми слонячими ногами! – повторював я у відчаї. – Доведеться доживати віку в доісторичному оточенні...

Динозавр підсунувся до найближчої калюжі, припав до неї вустами і висушив її до дна. Потім подивився набряклими, червоними очима навколо. Таку невтолиму спрагу я спостерігав лише в міністра внутрішніх справ.