– Навіть не вміючи розмовляти нашою мовою, щоб заробити як слід на твоє утримання?

– Так.

– Навіть не маючи пристойних шаф, де б повісити твої сукні і спакувати твої численні капелюшки?

– Так.

– Навіть не маючи зручного ліжка, куди покласти тебе шлюбної ночі?

– Так.

– Він божевільний.

– Ні, він закоханий.

– Ну, що ж, хай викрадає. В нас кохають лише неповнолітні і кохають непристосовані до життя, як страждають сліпі, що не бачать, глухі, що не чують, і святі мученики, що вмирають за свою віру. Я, наприклад, вже давно виросла з того віку, коли закохуються. І якби якийсь непристосований потрапив до моїх рук, – Жилка з ентузіазмом поворушила своїми наманікюреними пазуриками, – його бажання пестити мене скоро б обернулося в обов’язки покоївки. Отож, якщо твій чужинець такий недосвідчений, то нехай йому недешево обійдеться скороминучий біологічний потяг.

Повільною ходою, гордо несучи кожен грам свого забезпеченого тіла, Глинка попростувала до Яреми і мовчки відкрила вікно.

З тих пір Ярема круто змінив свій парубоцький побут життя. Вже він більше не спинявся в дорозі з праці на мірку-дві золотого, різкого пива, а тупотів-поспішав до жінки. Він не сідав, примостивши ноги на стіл, і не брався читати газету, а йшов шукати ще якоїсь роботи, бо гроші в сім’ї ніколи не зайві. Він не досипав якихось півгодини зранку, а схоплювався прудкенько і подавав Глинці каву до ліжка.

– Ну, як, – одного дня спитала Жилка, зустрівшись у місті, – чи ще не лишила свого чужинця?

– Ні, – відповіла Глинка, трохи розсердившись, – я ще почекаю.

– Нічого, нічого, – Жилка дала деякі настановлення, – головне, підшукати влучний момент, щоб почати судову справу розводу. Нехай твій чужинець сам себе винним почуває. А доки до суду не дійшло, користуйся своєю мовною перевагою. Звичайно чужинці розмовляють повільно, їм бракує висловів, і вони спиняються, щоб підшукати правильне слово. Отут на нього й обвалюйся всім своїм мовним запасом, використовуй його стратегічно незграбні моменти.

– Щодо мови, то він уже читає нашу літературу, – Глинка відповіла з деякою гордістю, – він позичає електронні книжечки з міської бібліотеки. На щастя, віконночистильна робота не вимагає розумового напруження, а для нашого читання не треба вживати очей: поклав книжечку до кишені, і пускайся собі вкупі з автором та його героями в далекі мандри і збагачуй свої мозкові сфери силою нових звуків, образів і висновків. Ця втіха відплачує бідолашному Яремі за всю ту мороку, що я йому завдала.

Жилка глянула на неї стурбовано.

– Дурна! Я ж тобі сто разів казала, що любов – хвороба інфекційна, заразлива. А ти таки не берегла себе. Видно, знову забула помити руки після контакту з хворим.

– Але ж він так за мною добре доглядає, – протягла Глинка.

Жилка розсердилася.

– Ти вперта, нечемна дитина з надутими губами. Чи мушу я знову говорити про минулі несправедливості патріархату? Отакі чоловіки, як оцей, що ти його толеруєш, притискали нас протягом віків.

– А я люблю, як мене Ярема притискає, – раптом усміхнулася Глинка, напевно думаючи про щось зовсім інше.

Жилка безнадійно махнула рукою.

Ярема ще не міг читати затаєних думок, і тому він навіть не здогадувався про Жилчину програму виховання чоловіка. Його любов лишалася чистою від гірких домішків підозри. Його любов що далі, то глибшала й міцніла, робила Глинку все ріднішою і придавала йому нової сили і завзяття.

На дев’ятому місяці вагітности Глинка поверталася з Яремою додому. Їхали крізь рівнину, покриту безкінечним цвинтарем мертвого евкаліпта. Де-не-де паслися вівці. Раптом мотор захрип, авто стало. Загарчав стартер раз, другий, десятий, – не помогло. Вирішили дістатися пішки до головного шляху, яких півгодини ходу. Звідти можна було продовжувати подорож автобусом.

Не минуло й п’яти хвилин, коли це де не взявся самець кенгуру. Велетенських розмірів. Очі налиті кров’ю. Здуріла тварина летіла їм назустріч. Ярема тільки й мав часу, щоб загородили собою Глинку, і вони, тварина й чоловік, звелися в бійці на життя і смерть. Цупкі м’язи кенгуру були Яремі не по силі. Та він розумів, що тварину треба було тримати близько біля себе. Відірвавшись від нього, вона змогла б балансувати на хвості і битися сильнішими й довшими задніми лапами.

Скоро вони впали на землю і покотилися шляхом. Яремині удари відскакували від тварини, як від сталевих жил.

Вони скотилися з дороги і тепер борсалися на березі глибокого струмка. Ярема вже чув, що кенгуру часто топлять своїх ворогів. Дальше борсання тільки присувало їх ближче до води. Але тут Ярема побачив камінь. Ще мить, – і сильний удар повалив оскаженілу тварину мертвою.

Коли стомлений і закривавлений Ярема причвалав до Глинки, вона зустріла його радісним і винуватим поглядом.

– Ой, чоловіче, скоріше відвези мене до міста... Я так налякалася, так налякалася... Ну, що ми робитимемо, якщо дитина народиться в буші?

Ярема підняв Глинку на руки.

– Важкенькі ви вдвох, – пожартував, щоб піднести її на дусі, і вирушив розміреним і впевненим кроком.

З того, як піт припікав його подерте тіло, Ярема знав, що в нього на грудях має бути довга рана. Він також спостерігав, як більше й більше крови збігало з нього на Глинку. Різкий біль давав йому знак стати і спочити. Але свідомість рухала вперед.

Сонце ще стояло високо, і мухи надокучали, намагаючись присісти біля очей або на залитий кров’ю одяг.

Тільки досягнувши шляху, спинивши автобус і обережно поклавши Глинку на асфальт, Ярема вже не знайшов більше сил. Він знепритомнів, а коли тимчасово прийшов до себе, то почув немов крізь серпанок сну:

– Обережніше підіймайте! Жінку ось сюди, а чоловіка до другого авта. Так, так. Не повезеш же їх до однієї лікарні.

Ярема усміхнувся.

Минуло кілька років, як Жилка знову з’явилася на обрії. Якось вона заскочила до Глинки на відвідини.

– Все ще та ж сентиментальна атмосфера? – поцілувавшись, вона вказала на груповий портрет Глинки, Яреми і маленької Пташки. – А я також одружилася. Ми провели медовий рік на островах, і тепер починається ця неприємна розводова тяганина. Власне, його вина, – мого чоловіка. Він мені став гидким: маленький, лисий, а до того ще й короткозорий.

– А куди ж ти дивилася, як одружувалася? – зауважила Глинка, тільки її подруга мала звичку не відповідати на запитання, що вели на слизьке.

– Мій Ярема вже вивчив мову, – продовжувала Глинка, – він тепер розмовляє краще, як ми з тобою. Він також зробив важливі відкриття в галузі функціонування мозку і нервової системи. Йому досить на тебе глянути, і тобі негайно прищепиться любов до твого чоловіка, дарма, що він і маленький, і лисий, і короткозорий.

Жилка енергійно запротестувала:

– О, ні! Нема дурних. Ті, хто люблять, лише страждають, а ті, кого люблять, користуються. То нехай він хіба прищепить любов моєму чоловікові.

– На односторонню любов він не згодиться, – Глинка похитала впевнено головою. – Або ж обом, або нікому.

В сусідній кімнаті хтось стукнув вікном.

– Ой, лишенько! – вигукнула Жилка. – Це, мабуть, твій Ярема. Я ніколи не довіряла мужчинам і не буду довіряти. А то, дивись, і дійсно щось прищепить мені. Краще вже піду. До того, я вже не манекен, я тепер громадська робітниця, і сьогодні в мене доповідь на тему «Як ощасливити дитинство в модернім суспільстві».

Двері відкрилися, та то не був Ярема. До кімнати забігла Пташка і защебетала.

«Новий Обрій» № 3, 1967 р.

________________________

Фантастичне оповідання