– Такий, як оце я, – видавив Хома хрипким голосом.

Мейзі зустрілася з його поглядом.

– А в тебе теж прискорюється пульс? – спитала вона з зацікавленням і протягнула до нього руку.

– Ого, ще й як! Б’є наче той пневматичний молот! – Хома усмішкою показав з-за вусів зуби.

Він відчував, як в його жилах б’ється і гуде природа, виганяючи всі рештки застережень і сумнівів цивілізації.

Відтоді Хома мандрував не сам. Сонце сходило і заходило, обрій розкривався і закривався, наче велика перлова раковина, що переливалася свіжо-рожевими і тихо-блакитними кольорами, а безкраїми шляхами простували двоє, попихаючи дитячого візка. То вони спинялися на кілька годин в тіні гостинного дерева, або ж на кілька тижнів у затишку покинутих копалень.

Відчувши чоловічу опору, Мейзі повеселішала, змінилася. Від мандрів засмагла на сонці. Під Хоминим галантним доглядом її врода розвинулася, як лісова орхідея.

Мейзі віддавалася тілом і душею і скоро завагітніла.

Хома, що запрігся до візочка лише після деяких вагань і відволікань, тепер подумав собі:

«Ну, що ж, хай і завагітніла. Як ти, Хомо, ступив одною ногою і усиновив Мейзиного Джека, то друга нога сама за першою тягнеться. Перший крок – найважчий. Це тоді чоловік міняє свій парубоцький стан на родинний. Трудний перехід. Дитина – це задоволення, але й морока. Зрештою, одна дитина – одна морока; а двоє дітей – морока все ще одна. То чому не мати двох? Хай цвірінчать собі. Також не треба забувати про продовження Левадиного роду. Діти – це річ природна.

Мало-помалу Хома осів у місті. Не родити ж ту дитину на траві в буші! Місто має лікарів і лікарні.

Він узявся до праці, що хоч і була нудною й регулярною, та забезпечувала певний постійний заробіток.

Він навіть позбувся своєї бороди, щоб міщани не прийняли Мейзі скоріше за його доньку, аніж за матір його дитини. Мейзі попосміялася з цього, називаючи його поголеним сатиром.

Він скочив величезний крок, щоб таки довершити це природне діло – народження дитини. Та Мейзі народжувала їх мертвими, хоч вагітніла і раз, і вдруге, і втретє.

Після першої невдачі Хома не здався, навіть виглядав упертішим. Та після другої він, мабуть, не вирішив, що настирливість потрібна й надалі. Бачачи, як Мейзі уболіває за втраченою дитиною, він незадоволено бурмотів:

– Як отак страждати, то нащо воно й діти?

Пригадуючи, як Мейзі казала при їхній першій зустрічі, що не може устояти перед мужчинами, Хома незадоволено і глумливо совав бровами:

– Теж мені, німфоманіяк знайшовся! Багато тепер такої молоді є. Нахапалися кустарної психології через другі руки і все уявляють себе комплексами. І нема того, щоб нормальности в собі дошукуватися. А, навпаки, все щось із ними не в ладу. Зокрема з сексом. Давні греки мали рацію, кажучи, що всякі високі, шляхетні почуття містяться вище пояса. А живіт є осередком низьких потреб.

Після третьої ж невдачі Хома й зовсім зневірився.

Під час його відвідин у шпиталі Мейзі невтішно плакала і запевняла, що вона ніколи-ніколи в своєму житті не піде крізь це породильне пекло знову. Та Хома, відчуваючи на собі її палкі поцілунки, уже знав, що вони суперечать її словам.

Ні! Ні! До сто бісів ні! Він більше не хоче цієї мороки. Хай інші, хай молодші ще спробують дітей на світ приводити. А він хоче миру і спокою. Він хоче свого природного стану.

Їдучи додому, Хома обурювався на, як він її називав, Мейзину непослідовність. І це тоді йому в голову прийшла думка, що скоро скристалізувалася в тверде рішення.

Коли Мейзі повернулася з лікарні, Хома, цілуючи її в чоло, сказав:

– В мене є для тебе несподіванка.

– Капелюшок? – її лице засяяло радістю.

– Ні, – відповів він значуще. – Мені вже зробили операцію.

– Операцію? Яку операцію? – нездогадливо підняла брови. І раптом прикрила вуста рукою, щоб не пирснути зо сміху.

– Ой! Це вже мій сатир не тільки голений, а й оперований? Вже й не брикається?

Та що вона більше думала про операцію, то менше було їй до сміху. Вже другого дня Мейзі почала докоряти Хомі, що він з нею не порадився.

– А що ж тут радитися! – сердито відговорювався Хома. – Хіба ти сама не казала, що вже не хочеш більше цього породильного пекла?

Мейзі подумала над його відповіддю і, зітхнувши, сказала:

– Ти, Хомо, жінок не розумієш...

– О, бабуся розумна знайшлася!..

– Та чи розумна, чи ні, зате настирлива. Он як! Я й за прогресом успію і з природою поборюся. А в тебе жила тонка. Де тільки треба впертости в житті, там вона і рветься.

За якийсь час почуття взаємодоповнення, що колись існувало між ними, зникло зовсім. Де не взялася різниця їхніх віків. Хома із своїми повільними рухами вже не здавався Мейзі покладистим, а скоріше безрадним. А Мейзі, як і вся ця молодь сучасна, видавалася чоловікові занадто гамірливою й задерикуватою.

Нарешті настав день їм розлучатися.

Мейзі убралася в барвисту спідничку і замайоріла по дорозі до кафейки, перед якою ревли важкі мотоцикли.

А в Хоминому житті сталося друге чудо. Повертаючись увечері з роботи, чоловік озирнувся довкола і побачив себе ані свеґманом в буші, ані Мейзиним приятелем обік візочка, а уздрів себе в приміському поїзді пристаркуватим, втомленим, мрійливим Хомою, і вдома чекала на нього сердита стара дружина з волоссям, накрученим на залізні метелики.

«Нові Дні» № 4, 1962 р.

_______________________

Фантастичне

Ще дома, в Україні, якось казав Яремі дядько Трохим:

– Бережися розумних жінок.

Цей натяк був спрямований в бік тітки Параски, що пожила трохи в місті і побачила, як там чоловіки надівають фартухи і допомагають в роботі на кухні.

Ярема ж отих дядькових слів до уваги не взяв і розумних жінок не берігся. Бо життя тепер не таке. Дядько Трохим по океанах не бурлакував, і його не викинуло хвилею, як це сталося з Яремою, на березі потужної модерної цивілізації. В цій новій країні все було інакше. Навіть мова не передавалася звуками, люди говорили один до одного мислено, при допомозі читання думок.

То не дивно, що Ярема не тільки надів фартух, а ще був тому й радий.

Перед цим його влаштували чистильником вікон в Центральному Домі Фасонів. Високо над вулицею їздив він на дошці, як на летючому килимі, і старанно витирав вікна. Внизу сновигали іграшкового розміру люди й машини. А йому товариство розділяв лише вітер, що поривався з моря. На такій високій посаді знання мови не конечно потрібне, але почуття одинокости висить в чоловіка на плечах важким тягарем.

Одного разу він заглянув крізь вікно в Дім Фасонів і там, серед мерехтіння люстер і тихого переливу шовків, угледів непорушну постать жіночого манекена: тендітні голі руки, обведені синім по-стародавньоєгипетському очі, коротко підстрижене кучеряве волосся. Вражений мистецькою красою видовища, Ярема навіть забув про чищення вікон і притиснувся чолом до скла.

«Яка ж ти незрівнянно гарна, – подумав він. – Я так тебе люблю, як ще не любив нікого в житті».

Його раптом охопило непереможне бажання викрасти манекен з Дому, заховати в себе і не розлучатися з ним ані на один день. Та його радощам не було кінця, коли видовище повернулося до нього і усміхнулося. Бо в дійсності це не був ніякий манекен, а була модель з Центрального Дому Фасонів, колишня Міс Модерна Цивілізація, панна Глинка. Вона, чого Ярема не міг підозрівати, прочитала його секретні думки про крадіжку і вже думками розмовляла із своєю подругою Жилкою:

– Чуєш, Жилко, цей чужинець так закохався, що хоче мене викрасти.